Герої пустельних обріїв - Сторінка 7

— Ноги завжди підводять. Віллісе! — крикнув він. — Принесіть-но мені таз з водою, а?

Але генерал не дав збити себе з позиції цією безцеремонністю. — Я тому вибрав для зустрічі з вами це місце, — зауважив він рівним голосом, — що володіння нафтової компанії представляють більш-менш нейтральну зону між племенами і урядом Бахраза. Дуже шкодую, що не мав можливості просто розбити десь намет. Сідайте будь ласка.

Гордон різким рухом розвів поли свого бурнуса, підняв його, як спідницю, і сів. — Я можу пробути тут півгодини, — сказав він генералу. — Найдовше залишатися небезпечно. Поговоримо про справу, а потім вже кави.

Очі у генерала стали скляні від роздратування. — Можу вас запевнити, що ви тут знаходитеся в абсолютній безпеці.

— Не сумніваюся. Нітрохи не сумніваюся, генерале. Але мене чекає зворотний шлях через пустелю, а це годиною пізніше може бути вже не настільки безпечно. Сміт тільки що вкрав новенький броньовик, і я зовсім не бажаю, щоб мені його попсували бахразські літаки, коли вони почнуть шастати над пустелею, полюючи за нами, що буде дуже скоро. Так що давайте приступимо.

Квапливо увійшов Вілліс з емальованим тазом, повним води. Як тільки він поставив таз на підлогу, Гордон скинув сандалі і сунув ноги в воду. — Ну ось! — мабуть насолоджуючись, вигукнув він. — Так що ж привело генерала Мартіна в пустелю? Ви представляєте уряд Бахраза?

— Якщо вже на те пішло, — заперечив генерал, дивлячись, хоч і з огидою, як Гордон бовтає в воді ногами; він вирішив витримати все до кінця, — якщо вже на те пішло, то я представляю уряд Англії. Але у мене є деякі зобов'язання перед Бахразом. Цілком ймовірно, вашим друзям з бедуїнських племен це відомо. Сподіваюся, вам не загрожують неприємності через цю зустріч?

— А вам, генерале?

— Мені? Звичайно, ні.

— Чому ж, якщо вам не загрожує неприємність від вашого уряду, ви думаєте, що мені загрожують неприємності від мого?

— Прошу вибачити мене, — почав генерал.

— Будемо міркувати так, генерале. Якщо у вашій особі представлені і Англія і Бахраз, то моє становище не настільки двозначне, так як я розмовляю з вами просто як вільний араб. — Він зітхнув і поворушив у воді пальцями.

Це було вже занадто. — Ваше прізвище Гордон, — різко сказав генерал. — Ви англієць. Цього ніщо не може змінити.

Незворушність Гордона росла в міру того, як виснажувалось терпіння генерала. — Не радив би вам будувати на цьому свої розрахунки, — зауважив він. — Моє англійське походження стосується тільки мене. Справа, яку я тут роблю, стосується арабів.

— Я ні на що не зазіхаю, — поспішив застерегтися генерал, знову знаходячи звичну стриманість тону. — Зрозуміло, ваше походження стосується тільки вас. Але якщо ви в такій мірі вважаєте себе арабом, тим краще: значить, ви саме та людина, з якою я хотів повести розмову.

— Чудово! Будемо розмовляти! — Гордон потер ногу об ногу і знову зітхнув з насолодою.

Генерал відчув, що дав себе поквапити. Всі його побоювання виправдовувалися і навіть з надлишком: Гордон виявився куди більш твердішим горішком, ніж він думав.

— Так ось що: я повинен просити вас покласти край повстанню племен, — сказав генерал. — Чи бачите, Гордоне, що тут справа серйозна.

— Так! — Гордон хвилину помовчав, ніби роздумуючи. — Справа, безумовно, серйозна. Ви просите, щоб я поклав цьому край? Поклав край повстанню племен?

— Абсолютно вірно.

Здавалося, ніби Гордон засміявся, але жодного звуку не злетіло з його обвітрених губ. Він знову поворушив ногами в воді. — Що ж, це дуже приємно для мене, — сказав він, — але це нерозумно. Невже ви гадаєте, що в моїй владі припинити повстання?

— Так, я так думаю, — відповів генерал все з тієї ж підкресленою ввічливістю.

— А чому ви так думаєте?

— Тому що ви — одна з головних фігур цього повстання, один з його ініціаторів. Ось хоча б зараз — навіщо ви приїхали в Джаммар? Щоб залучити в рух два племені, які населяють околичний район пустелі. Ви хочете використовувати їх для захоплення останнього бахразського аеродрому. Все це мені достеменно відомо.

— Що ж тут дивного? Я не роблю таємниці з того, що служу повстанню кочових племен. Бахраз тим більше не робить з цього таємниці. Якщо не помиляюся, за мою голову призначена нагорода в дві тисячі бахразських фунтів?

— Це питання мене не стосується. Я прибув сюди для того, щоб заявити вам найрішучішим чином: повстання має припинитися. Ви не повинні робити замах на окраїнні райони, і зокрема на аеродром. Я звертаюся до вас і до вашого друга містера Сміта, так як вважаю, що ви можете покласти цьому край.

Гордон настільки забув про існування Сміта, що, почувши його ім'я, став озиратися по сторонах — де ж він? Сміт сидів у глибокому плетеному кріслі, поклавши ногу на ногу, зручно відкинувшись на спинку; він був занурений в мрійливий роздум, від якого не відразу прийшов до тями.

— Що ви на це скажете, Сміте? — запитав Гордон. — Чи можемо ми припинити повстання?

Сміт глянув в знайоме вузьке обличчя, почув знайому, трохи напружену інтонацію і вирішив, що від нього вимагається зберігати цілковитий спокій — в словах, в позі і в тоні. Але вийшов маленький прорахунок.

— Навряд чи, — сказав він і добродушно посміхнувся обом.

Гордон знову перевів очі на генерала. — Сміт помиляється. Я можу припинити повстання в одну хвилину, якщо ви бажаєте, щоб воно було припинено. І я це зроблю генерал.

Генерал відчув підступ, але піддався безпосередньому почуттю і в свою чергу допустив прорахунок. — От і прекрасно! — енергійно схвалив він.

— Але і ви теж дещо повинні зробити, — продовжував Гордон, направивши на генерала вказівний палець і зосереджено насупивши брови.

— Зрозуміло, все, що в моїх силах. Що саме ви пропонуєте?

— Повстання племен буде припинено, — сказав Гордон, — якщо ви досягнете того, щоб бахразський уряд вивів з цього куточка Джаммарської пустелі свої наявні сили аж до останнього солдата, жандарма і поліцейського. Так би мовити, повна і беззастережна евакуація.

— Але це безглузда вимога, Гордоне!

— А чому? Переконайте уряд Бахраза піти з Джаммарської пустелі і з аеродрому — і повстання закінчиться. Простіше простого, генерале!

Генерал зрозумів, що попався, але не ризикнув відверто обуритися іронією Гордона, не ризикнув відпарирувати її гідним чином. Генералу тепер залишалося тільки одне: спокійно і неухильно гнути свою лінію.

— Ви самі розумієте, Гордоне, що це неможливо. Хоча б тому, що Джаммарський аеродром — останній оплот бахразської влади в пустелі. Я прибув сюди не для того, щоб допомогти вам відняти його. І не для того, щоб допомогти вам розколоти надвоє державу Бахраз. Племена — частина держави і повинні залишатися в її складі. У них немає законного права відокремлюватися, а крім того, це не має для них ніякого сенсу. Автономія пустелі неможлива і нездійсненна, Гордоне. Кажу вам це як людина, яка добре знає бедуїнів.

— А я як людина, яка добре знає бедуїнів, можу сказати вам, генерале, що до тих пір, поки пустеля не отримає автономії, повстання триватиме.

— Я не збираюся з вами сперечатися ...

— Ви не можете зі мною сперечатися.

— Так, значить, ви відмовляєтеся припинити повстання? — тоном обвинувача запитав генерал.

— Як я можу його припинити? — Гордон встав в тазу і заклав великі пальці рук за пояс, який заміняв йому портупею. Пояс був з м'якої, розшитій золотом тканини, і револьвер в брезентовій кобурі виглядав на ньому досить потворно. Але разом з тим незграбна брила вороненої стали якось скрадала непропорційність тонкої і гнучкої, немов хлист, фігури, служачи противагою великий, непокірній, лобатій голові. — Як я можу його припинити? — повторив він, ледь не пританцьовуючи в воді від відчуття підтягнутості і зібраності всього свого єства. — Невже ви думаєте, що вікова історія цілого народу, його вільна воля, сама пустеля, нарешті зійшлися на кінчику мого язика і що варто мені ворухнути їм — і все припиниться? Невже ви думаєте, що це взагалі можна припинити словами? Що повстання — це військова операція під командою маленького генерала, який пише накази, складає донесення і малює на карті дурні закарлючки, які замінять йому реальне уявлення про хід війни? А якби навіть це було так і я був би тим маленьким дурником, який всім заправляє, — невже ви думаєте, що я припинив би повстання по своїй волі?

— Але, Гордоне, ви ж самі розумієте, що повстання роздирає країну. Добре, нехай боротьба племен в якійсь мірі виправдана, але ж ви несете загибель всьому Бахразу ...

— Віллісе! — крикнув Гордон. — Принесіть мені рушник.

Вілліс вмить з'явився, як ніби він вартував за дверима з рушником в руках, і Гордон сказав йому: — Принесіть ще таз води для Сміта. — Але Сміт злякано відмовився, і тоді Гордон сів на місце і став витирати рушником свої примхливі, чутливі ноги.

— Загибель Бахразу несе його феодальний лад, який наскрізь прогнив, генерале, — заперечив він, енергійно розтираючи собі щиколотки. — Не тільки племена пустелі повстали проти нього, він сам проти себе повстав. Розпад почався зсередини — в містах, серед селян. Уряд вже не в змозі управляти. Таємні товариства, дрібні бунти, антимонархічні змови, правопорушення, страйки — ось що обіцяє Бахразу загибель, а не ми. Нам байдуже до Бахраза. Племена домагаються лише того, що їм належить по праву. Доля Бахраза нас не цікавлять.

— Ви хочете сказати, що ніяк не пов'язані з революційним рухом в Бахразі, яке іменує себе повстанням міста і села?

— Ха! — з щирим презирством закричав Гордон. — Місто і село! Народне повстання! Багато вони там тямлять в повстаннях! Країна дозріла для революції, готова впасти до них в руки, а вони? Наплодити ще тисячу таємних товариств, влаштувати політичну демонстрацію, зупинити десяток поїздів, підстрелити десяток міністрів — ось і все, на що вони здатні! Нехай собі повстають на здоров'я. Можемо навіть побажати їм успіху. Але до племен пустелі це ніякого відношення не має, так що не просіть мене врятувати Бахраз від його власного злощасного народу!

— Мова йде зараз не про це, а про повстання племен, — переконливо сказав генерал. — Припинити повстання племен — ось про що я прошу вас.

— А як, генерале? Скажіть, як?

— Ідіть до еміра Гаміда і інших ватажків і поясніть їм, що нічого доброго з цього повстання не вийде.