Герої пустинних горизонтів - Сторінка 86

Він просто потрібний мені. Він потрібний мені для того, щоб передати вам ці записи, це моє пояснення самого себе; бо на той час, коли ви одержите цей зошит, я зроблю тут те, що повинен зробити.

Спочатку я збирався довірити це послання генералові, але тепер я не знаю, що станеться з генералом чи зі мною, коли я повернуся на промисел; а для мене найважливішим у житті є зараз те, щоб ти і мати дізнались, що спонукало мене на цей акт руйнування. Ти, Тесе, мабуть, і так здогадалася б про мої мотиви або інтуїтивно зрозуміла їх, хоч і не виправдала б; але мати побачила б у моєму вчинкові лише безглуздий, обмежений, позбавлений будь-якої практичної цінності акт зради щодо моєї країни, Аравії й себе самого. Джек, звичайно, сприйняв би це як підлоту щодо його любимої машини. Ну, а Грейс побачила б в цьому блаженство, бо ж смерть — це блаженство. А втім, що подумають Грейс і Джек, мене не обходить. Вони перестали існувати для мене в той день, коли я залишив Англію.

Отже, я розкрив перед вами свою душу. І Фрімен — боги сміються! — стає моїм посланцем. Зараз,' після дводенної виснажливої подорожі з табору Зеїна, Фрімен спить біля двох моїх охоронців — випадкових воїнів Га-

99 *

435

міда. Він і не підозрює, як легко мені було б підійти зараз до нього і всадити йому кулю в мозок Мене дивує, що він може спати й почувати себе в безпеці поруч мене. Адже він добре знає, що я здатний убити його, і не догадується, що я навмисне зберігаю йому життя. І може статись, я ще застрілю його — імпульсивно, в припадку відрази до негідника.

А втім, я, мабуть, пощаджу Фрімена — якщо не для ролі свого посланця, то для ролі можливого чоловіка Грейс. Так. Я залишу його для Грейс, і, знаючи про його злочин, хай вона прийме його як мій останній аргумент проти християнської моралі.

Коли він прокинеться, я дам йому цей зошит і відпущу. Він уже досить добре орієнтується в пустині, щоб знайти шлях до узбережжя — де англійці зараз готуються в похід проти нас.

Хоч як це іронічно звучить, але коли який-небудь араб схопить Фрімена по дорозі, то разом з ним він схопить і мою совість. І тоді цей темний кочовик, Справі якого я віддав і своє життя і свою совість . порозкидає мою совість по пустині — сторінка за сторінкою... Якщо це трапиться, боги знову дістануть нагоду посміятись, бо тоді ви не узнаєте нічого, і я буду проклятий навіки. Отже, боже, врятуй Фрімена — і мою совість разом з ним!

Власне, мене самого теж можуть випередити, і тоді, може статись, я не встигну повернути той величний Важіль руйнування: Гамід і Зеїн незабаром вирушають до промислу, а мені ще треба довідатись у генерала, як пустити в хід руйнівний механізм. Чи чую я сміх крізь сльози зараз, коли ви читаєте, що я збираюсь звернутися до генерала, щоб він дав мені лекцію з руйнування?

Хай буде так. Я знаю, що зараз у мене все пішло шкереберть. Моїми помічниками в цьому акті істини є мої вороги. Моїх друзів нема біля мене. Немає навіть моїх хлопчаків, бо коли я попросив їх привезти мене на промисел в їхньому броньовику (натякнувши на свій потаємний намір), вони відмовилися із сльозами на очах— певно, з останніми сльозами їхнього дитинства. Звичайно, їх смуток був мені приємний, бо він означав, що їхні серця, як і раніш, належать мені; пооте їхня відданість належить Гаміду, а їхній захват — Зеїну. І вони не можуть покинути принца і не можуть знищити бахразця.

Отже, мені залишається один лише Сміт. І хоч ми з ним тепер рідко обмінюємося зайвим словом, ми все Ще, здається, залишаємося печальними й нерозлучними друзями Сміт і Бекр з розбитим серцем — ось і все, що залишається мені від моєї Справи.

Щождо тебе, Тесса, кохана моя... Ти далеко-далеко від мене; та ніякі відстані не розділяють нас так, як той всесвіт* який ми звемо Істиною. Через це слово ми розлучилися, а тепер хоч я люблю тебе так, як не любив нікого, крім хіба Гаміда, я готуюсь нанести удар по твоєму майбутньому — майбутньому, яке ти обрала для себе й свого народу.

Можливо, ти маєш рацію, кажучи, що могла б схилити мене на свій бік — якщо б я поїхав з тобою і зажив одним життям і одними злиднями з твоїм народом. Можливо, ти маєш рацію, бо, пригадуючи твої жахливі нетрі, я легко уявляю собі, як мій інтелект і моя істина розчиняються в твоїх переконаннях; адже акт істини і свободи завжди залежить від того, яким шляхом ти підходиш до нього... Клас? Комунізм? Можливо, ти маєш рацію. Але я не можу жити з ними, і я не можу допустити, щоб вони існували там, де я ще можу знищити їх.

Отже, на цьому кінчається наша незвичайна любов; бо мій наступний акт остаточно відчужить нас — навіки.

Я шкодую про це — і роню сльозу — єдину сльозу в своєму дорослому житті. Чи, може, ти все ще не вважаєш мене безнадійним, Тесе? Чи смію я думати про повернення після цього?

O desperare!*

Щодо тебе, мамо. Я втратив твій образ в ту мить, коли Тесе повернулася до мене. Я все ще не знаю, хто ти для мене, і чому я відчуваю потребу переконати тебе в чомусь. Може, в твоїй особі я намагаюсь переконати себе самого? Можливо! Ти завжди є всередині мене, тріпочу-чи, мов фантастичний птах, що хоче вирватись назовні. Тепер я випускаю тебе на волю, мамо, бо здійснюю рішення, якого ти ждала від мене все своє життя. Ще трохи — і я справджу свою корисність і виконаю свій акт істини. Відповідальність за це лягає на тебе; і за цю мить мого визволення, моєї свободи я готовий віддати свою душу.

Наш порятунок, здається, полягає ^ руйнуванні".

РОЗДІЛ XXXI

Але Сміт обурився і навідріз відмовився допомогти Гордону.

— Ви повинні. Повиннії — несамовито наполягав Гордон. Його пересохлий язик ковтав слова, немов вони були хвилинами, немов він прагнув насититися цими хвилинами, доки не скінчився його час. — Мені лише наполовину вдалося дізнатись, як діє цей проклятий механізм. Потрібний мені рубильник — на електростанції, а вона не працює. Десь там є допоміжна силова установка, яка може дати струм по всьому промислу. Ви повинні тільки завести її, а решту я можу сам зробити. Дайте мені лише допоміжну енергію, і я сам увімкну рубильник.

Сміт тільки гірко похитав головою.

— Боже, Сміті, не хитайте так головою. Подумайте тільки — наша філософія нарешті породить істину. Ви ж вірите в знаряддя, чи не так ? Адже знаряддя — це абсолют у вашій філософії! А тепер від нього залежить перемога цієї істини! Істини, що струсне світ! Ваша машина зараз вирішує все, і я прошу вас допомогти мені.

— Я зовсім не розбираюсь в електростанціях, — затято промовив Сміт. — Чому ви Fie звертаєтесь до генерал ла? Це ж його рубильник.

— Він обдурив мене. Обдурив. Він розповів мені тільки про рубильник, але не сказав, що до нього немає струму. А коли я виявив це, було вже надто пізно, бо я випустив генерала. Відпустив його.

Це приголомшило Сміта.

— Відпустили його? — переспитав він. — Навіщо? Гордон не відповів.

Він і Сміт стояли на високій металевій вишці — спостережному посту пожежної станції — і виглядали, чи не з'являться в пустині війська Гаміда та Зеїна. Гордон виліз на вишку ще й тому, що прямо під нею було поле битви, на якому він здобув свою перемогу; його привело сюди бажання познущатися з самого себе, дивлячись згори на сцену свого тріумфу, бажання завершити велику подію якою-небудь блазенською витівкою

— Краще б я загинув там, серед пожежних шлангів, — промовив він до Сміта, указуючи вниз нетвердим рухом руки. Гордон був блідий, знеможений. — Краще б мені розтрощили череп, краще б моє тіло вдавили в грязь. Чого я досяг тим, що випростався тоді? Краще б я залишився там, мертвий, переможений. Ах, коли б я знав, що це ще має якийсь сенс, я б і зараз обрав поразку і кин/вся звідси вниз головою.

Сміт узяв його за руку й стурбовано промовив.

— Ходімте звідси, Гордон.

— О, не бійтесь, Сміті, — промовив той і розсміявся, як збанкрутілий скнара. — Я не збираюсь кінчати самогубством. Я надто зневажаю себе зараз, щоб піти на таке.

— Тож рушаймо назустріч Гаміду, Гордон. Найгірше вже залишилося позаду.

— Аххх! — Гордон заплющив очі. — Найгірше тільки ще починається, Сміт. Ви знаєте, навіщо я послав генерала в пустиню у супроводі нашого кровожерливого поета Ва-уля?

— Хто вас знає!

— Бо генерал погрожував нам літаками й напалмовими бомбами. Ми взнаємо, що таке пекло, казав він. Ці бомби (а їх роблять тут!) випалюють, винищують, шматують й розплавляють усе живе, і не тільки живе, а й машини, на милі навколо, перетворюють землю на липке вогненне болото нафти. Ось що генерал обіцяв Гаміду й Зеїну, якщо вони залишаться на промислі й не відмовляться від свого небезпечного союзу. Отже, я одіслав його — хай віддає наказ, якщо може! Тепер я чекаю бомб від нього.

Цей крайній прояв навіженства з боку Гордона до того приголомшив Сміта, що він не знайшов, що сказати — тільки спантеличено хитнув головою...

— Ах, але спершу генерал повинен порозумітися з своєю совістю. Він мусить довести собі, що має право знищити нас, що це його обов'язок, що цього вимагають його переконання, — казав далі Гордон. — Ось коли він нарешті повинен зробити свій великий вибір! Він боїться Аравії і любить її, і тепер він іде десь там її чудовими просторами, жалюгідний і самотній, і вирішує, вирішує, вирішує, що йому робити з нею.Звичайно, його англійське походження, його безглузді уявлення про обов'язок і власність, вся Справа його життя вимагатиме, щоб він влаштував нам пекло; але разом з цим зерно інтелекту, що є в ньому, риси арабської вдачі, які він набув тут, його простацька душа й мляві потуги на людяність підкажуть йому, що він учинить підлий злочин, коли звелить знищити нас.

Сміт сказав, що знає генерала.

— Він влаштує нам пекло!—промовив він безпорадно.

— Кажу ж вам, спершу він мусить зважитися на пекло. Як і весь світ. Отже, він, можливо, ще пощадить нас. Тому-то я й відпустив його. І до того ж він ще повинен залишитись живим після цієї подорожі в компанії Ва-уля. Адже у Ва-уля є свої власні поняття про вибір і обов'язок!— Щасливий сміх Гордона звучав, як приступ болісного кашлю. Він любовно помахав рукою, вказуючи на жовті хвилі піску на далекому обрії: — Подумати тільки, Сміті! Десь там бреде зараз отруювач колодязів Фрімен, несучи з собою мою совість.