Гіперборейське питво - Сторінка 4

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Де ж воно, Мусу? Ти розмовляєш з богами. Де ж м'ясо?" І люди гукали: "Ти розмовляєш з богами. Де ж м'ясо?" І всі злякано перешіптувалися між собою. Я ходив поміж них і розповідав їм про незбагненні речі, про мерців, що приходять і зникають, немов тіні, та роблять лихі вчинки, аж усі заголосили з переляку і збилися вкупу, немов діти, темрявою наполохані. Нівак повів до них мову, складаючи все лихо, що сталося їм, на Мусу. Коли він скінчив, зчинилася метушня, і вони схопили списи, моржеві ікла, кілки та почали збирати каміння на березі. Але Мусу втік додому, і тому, що він не пив гучу, вони не могли піймати його, а тільки спотикалися й заважали один одному. І досі ще вони виють коло його іглу, а жінки Мусу — всередині, і через той вереск не чути його голосу.

— О Ангейте, ти зробив добре, — похвалив я його. — Тепер візьми ці порожні санки й нагодованих собак і швиденько їдь до іглу Мусу. І, перше ніж п'яні люди второпають що до чого, кинь його в санки, й вези сюди.

Чекаючи на Мусу, я давав добрі поради своїм прихильникам, а тим часом вернувся Ангейт. Мусу був на санках, і подряпане обличчя свідчило, що жінки добре налупцювали його. Він скотився з санок і, плачучи, впав мені до ніг.

— О пане, ти пробачиш Мусу, раба твого, за теє зло, що він накоїв! Ти велика людина і помилуєш мене!

— Зви мене братом, Мусу, зви мене братом, — поглузував я, носаком мокасина піднімаючи його на ноги. — Тепер ти будеш коритися мені?

— Так, пане, — пхикав він, — завжди.

— Тоді лягай поперек санок. — Я взяв у праву руку батога. — Лягай долілиць. І хутенько, бо ми вирушаємо сьогодні в дорогу на південь.

І коли він умостивсь, я почав хрестити його батогом, вичитуючи за кожним ударом кривди, мені заподіяні.

— Це за непослух взагалі — лясь! А це за неслухняність зокрема — лясь, лясь! Це за Есанетук! А це тобі на порятунок твоєї душі! А це за те, що ти підкопувався під мене! Це за Кукту! А це за богом дані права! А це за первістків ситеньких! Це ж тобі за прибутковий податок, за твої хлібини та рибу! А це за всю твою неслухняність! А це, наостанці, щоб ти віднині мався на бачності й розуму не втрачав! А тепер не пхикай і підводься! Прив'язуй лижви і гайда вперед прокладати слід собакам. Ну, рушаймо! Мерщій!

Томас Стівенс тихенько посміхнувся сам до себе, запалюючи п'яту сигару й пускаючи кучеряві калачики диму до стелі.

— А як же люди з Татарату? — спитав я. — Мабуть, жорстоко було кинути їх на певний голод?

Він засміявся й відповів, попахкуючи сигарою:

— Хіба в них не лишилося гладких собак?