Гіпполіт - Сторінка 5
- Евріпід -
[140]
1060] А врешті, хто б повірив? Надаремно лиш
Присягу б я порушив, щойно складену.
ТЕСЕЙ
Допік же ти своєю святобливістю,
Поганче! Геть із краю! Геть з очей мені!
ГІППОЛІТ
Куди подамся, бідний? Хто притулок дасть
Вигнанцю, що так тяжко звинувачений?
ТЕСЕЙ
Таких шукай, хто згоден у сім'ї своїй
Пригріти лиходія та розпусника!..
ГІППОЛІТ
Як боляче!.. Аж сльози навертаються! —
Негідником, злочинцем видаюсь тобі?..
ТЕСЕЙ
1070] Тоді б сльозу пускав ти передбачливо,
Як батькову дружину зневажати бравсь!
ГІППОЛІТ
Безмовні стіни дому! Якби голос вам —
Посвідчили б, чи справді я лихе чинив!
ТЕСЕЙ
Німих скликаєш свідків? Ну, а тіло це
Німе хіба не свідчить, що чинив-таки?
ГІППОЛІТ
О горе!..
Собі ж, навпроти ставши, в вічі б глянути
І над собою ж досхочу наплакатись!..
ТЕСЕЙ
Найбільше сам себе ти шанувати звик,
А мав би, як годиться, — батька з матір'ю.
ГІППОЛІТ
1080] О мати бідна!.. О як гірко сином буть
Нешлюбним!.. Хай нікому не доводиться!
ТЕСЕЙ
Гей, слуги! Чи не чули? Заберіть його!
Сказав же я: вигнанням він покараний!
ГІППОЛІТ
Нехай лишень торкне хто — жалкуватиме.
Ти сам, коли завзявся, прожени мене. [141]
ТЕСЕЙ
Як слів не розумієш — буком вижену
Й докорами сумління не каратимусь!
ГІППОЛІТ
Нема рятунку, видно!.. Нещасливець я!
Що знаю, — неспроможний того висловить.
1090] Латони дочко, серця мого радосте,
Супутнице на ловах! Мушу геть іти
З Афін славетних! Краю Ерехтеєвий
І місто, прощавайте! Прощавай навік
Трезенська, для юнацтва щедра втіхами
Рівнино! Вже ж тебе не озиратиму!..
Краяни, друзі милі! От і нам пора
Прощатися. З вітчизни проведіть мене!
І хай не вірить батько — не зустрінете
Повік такого мужа бездоганного.
(Відходить разом з мисливцями).
СТАСИМ ТРЕТІЙ
ХОР
Строфа І
1100] Тільки-но думать почну над високим богів
провидінням, —
Журба відступає.
Але сумнів гризе мене знову,
Тільки-но гляну на вчинки людей, на важку їхню долю:
Повне мінливості все довкіл,
Непостійність — на кожному кроці
Підстерігає смертних.
Антистрофа І
От якби з ласки богів мені випала доля щаслива —
Життя безтурботне,
Що не зранює душу стражданням!
1110] Щоб ні суворих засад не триматись, ані легковажних.
Скромно б отак мені з дня на день,
Не противлячись плинові часу,
Тим, що живу, — втішатись!..
Строфа II
Нині ж захмарена в мене душа і згасла надія:
Ясну зорю, блиск Афін,
Найсвітлішу оздобу Еллади
Батьковий гнів на очах у нас щойно [142]
Прогнав навік у чужинний край!
О побережжя Трезана піщане!
1120] Гірські яруги, де з гончими він
Звіра виловлював по чагарах —
Супутник Артеміди!
Антистрофа II
На колісницю, що в неї запряжені коні венетські,
Не ступиш ти, щоб навскач
Вони берегом, буйні, промчали.
Й гомону струн невсипущої ліри
Не вчує більше твій батьківський дім.
Закути в лісі, що милі Діктінні,
Вінками нікому буде встелять.
1130] Юних суперниць, що марять тобою,
Вигнання твоє примирить.
ЕПОД
А я весь вік долю твою
Оплакувать буду бездольну!
О мати нещасна, дарма, дарма
Ти сповила дитину!
Богам — докір мій!
Подружні харити, навіщо ж ви
Невинного з дому прогнали в світ —
На чужину далеку?..
ЕПІСОДІЙ ЧЕТВЕРТИЙ
Входить вісник.
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
1140] Супутник Гіпполіта, бачу, йде сюди
Поспішно, чимось дуже він схвильований.
ВІСНИК
Володаря Тесея де б найти я міг,
Жінки? Спровадьте, як дорогу знаєте.
А, може, в цьому домі, у покоях він?
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Та ось же він виходить, на порозі став.
ВІСНИК
Тесею! Гідне смутку повідомлення
Тобі, усій громаді міста славного —
Афін та всій трезенській стороні несу. [143]
ТЕСЕЙ
А що таке? Чи, може, знов біда яка
1150] Негадана сусіднім двом містам грозить?
ВІСНИК
Нема вже Ппполіта — скажу коротко.
Ще дивиться, та душу видихає вже…
ТЕСЕЙ
А що з ним? Чи дружину звабив ще чиюсь,
І налетів на нього муж розгніваний?
ВІСНИК
Згубили власні коні безталанного
Й твоє прокляття, що морському владарю,
Отцю своєму, проти сина мовив ти.
ТЕСЕЙ
Богове! Посейдоне! Ти без сумніву —
Мій батько, бо прокльони мої виконав!
1160] А як загинув? Як, жезлом караючи,
Вразила Справедливість мого кривдника?
ВІСНИК
На березі піщанім, де прибій шумить,
Я буйні гриви рисакам розчісував
І плакав, посланець-бо сповістив уже,
Що більше не ступати Гіпполітові
По цій землі: вигнанням ти скарав його.
Прибув і сам він скоро й повторив оту
Печальну звістку. Позад його друзі йшли —
Однолітки — юрбою незчисленною.
1170] Нарешті мовив, плач свій перссиливши:
"Дарма ридаю. Слід коритись батькові.
Впрягайте ж коней, слуги, і не гайтеся.
Це місто — не моє вже: в чужину іду".
Усі заметушились; ледве мовив те —
А вже четвірку рисаків запряжених
У повіз підвели ми до господаря.
І тут же махом він на передок стрибнув,
Схопив із бильця віжки звичним порухом.
А далі, знявши руки, до богів звернувсь:
1180] "Якщо я, Зевсе, підлий, — краще згинути!
Та хай відчує батько — чи ще житиму,
Чи вмру, — як тяжко скривдив сина рідного!"
І тут, кольнувши коней гострим пужалном,
Він рушив. Побіч віжок ми гуртом усім
При колісниці бігли за господарем
Дорогою, що в Аргос, в Епідавр веде.
Та ось пустельний перед нами край прославсь. [144]
А далі — побережжя, що спускається
До хвиль саронських, що в затоці хлюпають.
1190] Аж тут щось як не гримне, мовби Зевс метнув
Десь під землею громом, аж луна пішла.
На звук той стали коні стригти вухами,
Та й ми жахнулись: відкіля б узятись міг
Той грім, коли погода?.. Оком скинувши
На побережжя, велетенську вздріли ми,
До неба, хвилю, що скіронський берег весь
Плечима заступила, й не його лишень:
Закритий Істм був і стрімчак Асклепія.
Здуваючись, розпліскуючись піною,
1200] Снагу глибинну моря видихаючи,
До берега, де коні, хвиля ринула.
Ударила — й з кипіння білопінного
Страшна потвора — бик понурий випірнув.
Ревнув — і задвигтіла вся земля довкіл,
Одлунюючи грізно. Для очей людських
Нестерпним видавалось те видовище.
Та й коні ошаліли, жахом пройняті.
Візниця — тут уміння, як і досвіду,
Йому не позичати — в руки віжки взяв,
1210] Назад подавшись, як весляр, що веслами
Б'є воду, і всім тілом мов повис на них.
Але, вуздечку гризучи гартовану,
Рвонули коні — й ні руки керманича,
Ні віжок, ні розгонистого повоза
Для них мов не було вже. Лиш поверне він,
Напнувши віжку, на пісок, де скель нема,
Як бик той виринає перед повозом
Мов з-під землі — й на дибки четверня стає.
А мчить на скелі повіз — мовчки слідує
1220] І бик позаду нього; врешті колесо
В шаленому розгоні, розгарячене,
Ударилось об камінь — тільки хряснуло.
І шкереберть пішло все: розліталися
В усі боки і шпиці, й вісь поламана…
Заплутавшись у віжках, син нещасний твій,
Смертельними вузлами весь затягнений,
Поволочився — головою, тілом всім
Б'ючись об скелі, із страшними зойками:
"Гей, коні, в моїх стайнях одгодовані!
1230] Не рвіть мене на кусні! Все це батькові
Прокльони!.. Поможіть хто неповинному!.."
Допомогли б ми радо, й не один із нас,
Але були далеко. Чудом виплутавсь,
Нещасний, з віжок. Так і залишився там
Лежати й досі — ледве-ледве дихає.
А коні й та потвора — бик розлючений
Пропали, мов крізь землю провалилися. [145]
В твоєму домі я лиш раб, володарю,
Але ніколи в світі не повірю в те,
1240] Що син твій — непорядний. Хай би всі жінки,
Які лиш є на світі, перевішались,
Листами ж хай би Іду завалили всю, —
В його чесноті все ж не сумніватимусь!
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Гай-гай! Отак неждано впав новий удар!
Від долі не втекти нам, не сховатися!..
ТЕСЕЙ
З ненависті до нього, потерпілого,
Ця вість мені приємна. Але з огляду
На небо, та й на нього (син же все-таки)
Ні тішитись не буду, ні тужитиму.
ВІСНИК
1250] Що ж далі?.. Привезти сюди нещасного
Чи там лишити? Як нам догодить тобі?
Подумай. Щодо мене — то не радив би
Жорстоким буть до сина безталанного.
ТЕСЕЙ
Сюди його! Хай в вічі гляну підлому,
Що прикидавсь невинним — небом скараний,
Тепер нехай провину заперечує!
Вісник відходить. Тесей залишається на сцені.
СТАСИМ ЧЕТВЕРТИЙ
ХОР
Богів, що не зносять ярма,
І смертних, Кіпрідо, гнеш,
Поневолюєш.
1260] Побіч тебе ширяє стрімкий,
Барвнокрилий Ерот —
Ген над чорною землею,
Над гомінливим морем;
Серце проймає вогнем, дурманить,
На кого впаде, осяйний:
Чи на звірів, що в горах
Та у водах живуть, на всіляке створіння,
Що годує земля під розжеврілим оком
Сонця, чи то на людей племена, —
1270] Над усім, що життя в собі чує,
Споконвіків лиш одна з-між богів
Ти владарюєш, Кіпрідо! [146]
ЕКСОД
Появляється А р т е м і д а.
АРТЕМ ІДА
Благородний сину Егея, тепер
Говоритиму я,
Артеміда, Латоною зроджена.
О Тесею, тебе ще й втішає те,
Що ти рідного сина нізащо вбив?
Повіривши сліпо жоні своїй —
Нещастю великому в вічі глянь!
1280] Чому досі від сорому не проваливсь
Ти під землю? Чому,
Перевтілившись, ген од болю свого,
Од провини на крилах не одлетів?
Бо ж однині у колі добрих людей
Тобі місця більше не буде.
Послухай же, як біди ті по черзі йшли.
Нічого не зміню вже, та хоч біль в тобі
Роз'ятрю. Син твій — поясню насамперед —
Не провинився; з честю із життя пішов.
1290] Жону, щоб теж померла не без гордості,
Зборола хіть: богиня, що ненавидить
Всіх нас, цнотливих, запалила серце їй
Жагою, аби сина твого прагнула.
Взялась Кіпріду подолати розумом,
Та няня проти волі лиш нашкодила:
Домігшися присяги, розказала все
Твоєму сину. Звісно ж, він і слухати
Не став. Але й, тобою звинувачений,
Присяги, святобливий, не зламав-таки.
1300] Одначе Федра, зради побоявшися,
Неправду написала, й твого сина тим
Занапастила: в цю брехню повірив ти.
ТЕСЕЙ
Гай-гай!..
АРТЕМІДА
Діймає, бачу, правда. До кінця ж однак
Дослухай мовчки — ще не так похнюпишся!
Згадай: три обіцянки батько дав тобі.
Одну — на сина ти звернув, негіднику,
Хоч міг був скерувати проти ворога.
Морський твій батько без лихого умислу
Вділив цю ласку: обіцяв — і виконав,
1310] Це ти злочинець — у його й моїх очах:
Ні суду не діждавшись, ні в провісників
Поради не спитавши, не замислившись, [147]
Не переждавши (час усе висвітлює) —
Прокляв ти сина, в одну мить убив його.
ТЕСЕЙ
Володарко, пропав я!..
АРТЕМІДА
Ти жахне вчинив,
Не на тобі, одначе, вся вина лежить:
Кіпріда, своїй люті догоджаючи,
Цього хотіла. Між богів такий закон:
Один чогось запрагнув — інший пакості
1320] Не чинить. Одні одним уступаємо.
То знай: коли б я Зевса не боялася —
Дошкульний сором нині б не палив мене
За те, що з-поміж смертних найлюбішого
Не врятувала.
1060] А врешті, хто б повірив? Надаремно лиш
Присягу б я порушив, щойно складену.
ТЕСЕЙ
Допік же ти своєю святобливістю,
Поганче! Геть із краю! Геть з очей мені!
ГІППОЛІТ
Куди подамся, бідний? Хто притулок дасть
Вигнанцю, що так тяжко звинувачений?
ТЕСЕЙ
Таких шукай, хто згоден у сім'ї своїй
Пригріти лиходія та розпусника!..
ГІППОЛІТ
Як боляче!.. Аж сльози навертаються! —
Негідником, злочинцем видаюсь тобі?..
ТЕСЕЙ
1070] Тоді б сльозу пускав ти передбачливо,
Як батькову дружину зневажати бравсь!
ГІППОЛІТ
Безмовні стіни дому! Якби голос вам —
Посвідчили б, чи справді я лихе чинив!
ТЕСЕЙ
Німих скликаєш свідків? Ну, а тіло це
Німе хіба не свідчить, що чинив-таки?
ГІППОЛІТ
О горе!..
Собі ж, навпроти ставши, в вічі б глянути
І над собою ж досхочу наплакатись!..
ТЕСЕЙ
Найбільше сам себе ти шанувати звик,
А мав би, як годиться, — батька з матір'ю.
ГІППОЛІТ
1080] О мати бідна!.. О як гірко сином буть
Нешлюбним!.. Хай нікому не доводиться!
ТЕСЕЙ
Гей, слуги! Чи не чули? Заберіть його!
Сказав же я: вигнанням він покараний!
ГІППОЛІТ
Нехай лишень торкне хто — жалкуватиме.
Ти сам, коли завзявся, прожени мене. [141]
ТЕСЕЙ
Як слів не розумієш — буком вижену
Й докорами сумління не каратимусь!
ГІППОЛІТ
Нема рятунку, видно!.. Нещасливець я!
Що знаю, — неспроможний того висловить.
1090] Латони дочко, серця мого радосте,
Супутнице на ловах! Мушу геть іти
З Афін славетних! Краю Ерехтеєвий
І місто, прощавайте! Прощавай навік
Трезенська, для юнацтва щедра втіхами
Рівнино! Вже ж тебе не озиратиму!..
Краяни, друзі милі! От і нам пора
Прощатися. З вітчизни проведіть мене!
І хай не вірить батько — не зустрінете
Повік такого мужа бездоганного.
(Відходить разом з мисливцями).
СТАСИМ ТРЕТІЙ
ХОР
Строфа І
1100] Тільки-но думать почну над високим богів
провидінням, —
Журба відступає.
Але сумнів гризе мене знову,
Тільки-но гляну на вчинки людей, на важку їхню долю:
Повне мінливості все довкіл,
Непостійність — на кожному кроці
Підстерігає смертних.
Антистрофа І
От якби з ласки богів мені випала доля щаслива —
Життя безтурботне,
Що не зранює душу стражданням!
1110] Щоб ні суворих засад не триматись, ані легковажних.
Скромно б отак мені з дня на день,
Не противлячись плинові часу,
Тим, що живу, — втішатись!..
Строфа II
Нині ж захмарена в мене душа і згасла надія:
Ясну зорю, блиск Афін,
Найсвітлішу оздобу Еллади
Батьковий гнів на очах у нас щойно [142]
Прогнав навік у чужинний край!
О побережжя Трезана піщане!
1120] Гірські яруги, де з гончими він
Звіра виловлював по чагарах —
Супутник Артеміди!
Антистрофа II
На колісницю, що в неї запряжені коні венетські,
Не ступиш ти, щоб навскач
Вони берегом, буйні, промчали.
Й гомону струн невсипущої ліри
Не вчує більше твій батьківський дім.
Закути в лісі, що милі Діктінні,
Вінками нікому буде встелять.
1130] Юних суперниць, що марять тобою,
Вигнання твоє примирить.
ЕПОД
А я весь вік долю твою
Оплакувать буду бездольну!
О мати нещасна, дарма, дарма
Ти сповила дитину!
Богам — докір мій!
Подружні харити, навіщо ж ви
Невинного з дому прогнали в світ —
На чужину далеку?..
ЕПІСОДІЙ ЧЕТВЕРТИЙ
Входить вісник.
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
1140] Супутник Гіпполіта, бачу, йде сюди
Поспішно, чимось дуже він схвильований.
ВІСНИК
Володаря Тесея де б найти я міг,
Жінки? Спровадьте, як дорогу знаєте.
А, може, в цьому домі, у покоях він?
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Та ось же він виходить, на порозі став.
ВІСНИК
Тесею! Гідне смутку повідомлення
Тобі, усій громаді міста славного —
Афін та всій трезенській стороні несу. [143]
ТЕСЕЙ
А що таке? Чи, може, знов біда яка
1150] Негадана сусіднім двом містам грозить?
ВІСНИК
Нема вже Ппполіта — скажу коротко.
Ще дивиться, та душу видихає вже…
ТЕСЕЙ
А що з ним? Чи дружину звабив ще чиюсь,
І налетів на нього муж розгніваний?
ВІСНИК
Згубили власні коні безталанного
Й твоє прокляття, що морському владарю,
Отцю своєму, проти сина мовив ти.
ТЕСЕЙ
Богове! Посейдоне! Ти без сумніву —
Мій батько, бо прокльони мої виконав!
1160] А як загинув? Як, жезлом караючи,
Вразила Справедливість мого кривдника?
ВІСНИК
На березі піщанім, де прибій шумить,
Я буйні гриви рисакам розчісував
І плакав, посланець-бо сповістив уже,
Що більше не ступати Гіпполітові
По цій землі: вигнанням ти скарав його.
Прибув і сам він скоро й повторив оту
Печальну звістку. Позад його друзі йшли —
Однолітки — юрбою незчисленною.
1170] Нарешті мовив, плач свій перссиливши:
"Дарма ридаю. Слід коритись батькові.
Впрягайте ж коней, слуги, і не гайтеся.
Це місто — не моє вже: в чужину іду".
Усі заметушились; ледве мовив те —
А вже четвірку рисаків запряжених
У повіз підвели ми до господаря.
І тут же махом він на передок стрибнув,
Схопив із бильця віжки звичним порухом.
А далі, знявши руки, до богів звернувсь:
1180] "Якщо я, Зевсе, підлий, — краще згинути!
Та хай відчує батько — чи ще житиму,
Чи вмру, — як тяжко скривдив сина рідного!"
І тут, кольнувши коней гострим пужалном,
Він рушив. Побіч віжок ми гуртом усім
При колісниці бігли за господарем
Дорогою, що в Аргос, в Епідавр веде.
Та ось пустельний перед нами край прославсь. [144]
А далі — побережжя, що спускається
До хвиль саронських, що в затоці хлюпають.
1190] Аж тут щось як не гримне, мовби Зевс метнув
Десь під землею громом, аж луна пішла.
На звук той стали коні стригти вухами,
Та й ми жахнулись: відкіля б узятись міг
Той грім, коли погода?.. Оком скинувши
На побережжя, велетенську вздріли ми,
До неба, хвилю, що скіронський берег весь
Плечима заступила, й не його лишень:
Закритий Істм був і стрімчак Асклепія.
Здуваючись, розпліскуючись піною,
1200] Снагу глибинну моря видихаючи,
До берега, де коні, хвиля ринула.
Ударила — й з кипіння білопінного
Страшна потвора — бик понурий випірнув.
Ревнув — і задвигтіла вся земля довкіл,
Одлунюючи грізно. Для очей людських
Нестерпним видавалось те видовище.
Та й коні ошаліли, жахом пройняті.
Візниця — тут уміння, як і досвіду,
Йому не позичати — в руки віжки взяв,
1210] Назад подавшись, як весляр, що веслами
Б'є воду, і всім тілом мов повис на них.
Але, вуздечку гризучи гартовану,
Рвонули коні — й ні руки керманича,
Ні віжок, ні розгонистого повоза
Для них мов не було вже. Лиш поверне він,
Напнувши віжку, на пісок, де скель нема,
Як бик той виринає перед повозом
Мов з-під землі — й на дибки четверня стає.
А мчить на скелі повіз — мовчки слідує
1220] І бик позаду нього; врешті колесо
В шаленому розгоні, розгарячене,
Ударилось об камінь — тільки хряснуло.
І шкереберть пішло все: розліталися
В усі боки і шпиці, й вісь поламана…
Заплутавшись у віжках, син нещасний твій,
Смертельними вузлами весь затягнений,
Поволочився — головою, тілом всім
Б'ючись об скелі, із страшними зойками:
"Гей, коні, в моїх стайнях одгодовані!
1230] Не рвіть мене на кусні! Все це батькові
Прокльони!.. Поможіть хто неповинному!.."
Допомогли б ми радо, й не один із нас,
Але були далеко. Чудом виплутавсь,
Нещасний, з віжок. Так і залишився там
Лежати й досі — ледве-ледве дихає.
А коні й та потвора — бик розлючений
Пропали, мов крізь землю провалилися. [145]
В твоєму домі я лиш раб, володарю,
Але ніколи в світі не повірю в те,
1240] Що син твій — непорядний. Хай би всі жінки,
Які лиш є на світі, перевішались,
Листами ж хай би Іду завалили всю, —
В його чесноті все ж не сумніватимусь!
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Гай-гай! Отак неждано впав новий удар!
Від долі не втекти нам, не сховатися!..
ТЕСЕЙ
З ненависті до нього, потерпілого,
Ця вість мені приємна. Але з огляду
На небо, та й на нього (син же все-таки)
Ні тішитись не буду, ні тужитиму.
ВІСНИК
1250] Що ж далі?.. Привезти сюди нещасного
Чи там лишити? Як нам догодить тобі?
Подумай. Щодо мене — то не радив би
Жорстоким буть до сина безталанного.
ТЕСЕЙ
Сюди його! Хай в вічі гляну підлому,
Що прикидавсь невинним — небом скараний,
Тепер нехай провину заперечує!
Вісник відходить. Тесей залишається на сцені.
СТАСИМ ЧЕТВЕРТИЙ
ХОР
Богів, що не зносять ярма,
І смертних, Кіпрідо, гнеш,
Поневолюєш.
1260] Побіч тебе ширяє стрімкий,
Барвнокрилий Ерот —
Ген над чорною землею,
Над гомінливим морем;
Серце проймає вогнем, дурманить,
На кого впаде, осяйний:
Чи на звірів, що в горах
Та у водах живуть, на всіляке створіння,
Що годує земля під розжеврілим оком
Сонця, чи то на людей племена, —
1270] Над усім, що життя в собі чує,
Споконвіків лиш одна з-між богів
Ти владарюєш, Кіпрідо! [146]
ЕКСОД
Появляється А р т е м і д а.
АРТЕМ ІДА
Благородний сину Егея, тепер
Говоритиму я,
Артеміда, Латоною зроджена.
О Тесею, тебе ще й втішає те,
Що ти рідного сина нізащо вбив?
Повіривши сліпо жоні своїй —
Нещастю великому в вічі глянь!
1280] Чому досі від сорому не проваливсь
Ти під землю? Чому,
Перевтілившись, ген од болю свого,
Од провини на крилах не одлетів?
Бо ж однині у колі добрих людей
Тобі місця більше не буде.
Послухай же, як біди ті по черзі йшли.
Нічого не зміню вже, та хоч біль в тобі
Роз'ятрю. Син твій — поясню насамперед —
Не провинився; з честю із життя пішов.
1290] Жону, щоб теж померла не без гордості,
Зборола хіть: богиня, що ненавидить
Всіх нас, цнотливих, запалила серце їй
Жагою, аби сина твого прагнула.
Взялась Кіпріду подолати розумом,
Та няня проти волі лиш нашкодила:
Домігшися присяги, розказала все
Твоєму сину. Звісно ж, він і слухати
Не став. Але й, тобою звинувачений,
Присяги, святобливий, не зламав-таки.
1300] Одначе Федра, зради побоявшися,
Неправду написала, й твого сина тим
Занапастила: в цю брехню повірив ти.
ТЕСЕЙ
Гай-гай!..
АРТЕМІДА
Діймає, бачу, правда. До кінця ж однак
Дослухай мовчки — ще не так похнюпишся!
Згадай: три обіцянки батько дав тобі.
Одну — на сина ти звернув, негіднику,
Хоч міг був скерувати проти ворога.
Морський твій батько без лихого умислу
Вділив цю ласку: обіцяв — і виконав,
1310] Це ти злочинець — у його й моїх очах:
Ні суду не діждавшись, ні в провісників
Поради не спитавши, не замислившись, [147]
Не переждавши (час усе висвітлює) —
Прокляв ти сина, в одну мить убив його.
ТЕСЕЙ
Володарко, пропав я!..
АРТЕМІДА
Ти жахне вчинив,
Не на тобі, одначе, вся вина лежить:
Кіпріда, своїй люті догоджаючи,
Цього хотіла. Між богів такий закон:
Один чогось запрагнув — інший пакості
1320] Не чинить. Одні одним уступаємо.
То знай: коли б я Зевса не боялася —
Дошкульний сором нині б не палив мене
За те, що з-поміж смертних найлюбішого
Не врятувала.