Гіркий сміх - Сторінка 11

А проте одного разу він попросив у Ренна пояснення. Почалося з того, що він сказав:

– Дивишся на ці неподобства, і мимоволі хочеться втекти на природу. Я б залюбки вибрався в гори, якби всю Лапландію не споганили лопарі. Ти ж розумієш, що я маю на думці, га?

– Моя дружина саамка, – сказав Ренн.

Ульгольм глянув на нього із змішаним почуттям відрази й зацікавлення. Потім сказав:

– Це дуже цікаво. А чи правда, що лопарки ніколи не миються?

– Ні, неправда, – втомлено сказав Ренн. – Але так думаєш не тільки ти.

Ульгольм говорив майже безперестанку і кожне речення закінчував словами: "Ти ж розумієш, що я маю на думці, га"?

А Ренн розумів тільки дві речі.

По-перше, те, що почув у головному слідчому відділі, коли він сам цілком невинно запитав:

– До речі, хто чергує в лікарні?

Кольберг байдуже заглянув у свої нотатки й відповів:

– Якийсь Ульгольм.

Єдиний, кому це прізвище щось казало, був Гунвальд Ларсон, бо він одразу вигукнув:

– Що? Хто?

– Ульгольм, – мовив Кольберг.

– Це неподобство! Треба послати туди ще когось, хто б міг нічого не проґавити. Людину, що має в голові хоч якийсь глузд.

Отже, Ренн виявився людиною, що має в голові хоч якийсь глузд. Він знов невинно запитав:

– Я повинен його змінити?

– Змінити? Ні, це неможливо. Ульгольм вважатиме, що його скривдили. Напише сотню різних скарг в управління. Зателефонує міністрові.

А коли Ренн уже виходив, Гунвальд Ларсон ще наостанці порадив йому:

– Ейнаре!

– Що?

– Не дай тільки йому сказати жодного слова свідкові, хіба як уже побачиш, що той помер.

По-друге, що він якось повинен замкнути Ульгольмові рота.

Врешті він знайшов навіть теоретичне розв'язання цієї задачі. А практично воно мало такий вигляд. Одну свою довгу декларацію Ульгольм закінчив словами:

– Само собою зрозуміло, що як приватна особа і як член партії центру, як громадянин вільної демократичної держави я не роблю ніякісінької різниці між людьми, скажімо, через їхній колір шкіри чи світогляд. Але сам подумай, що було б, якби в поліцію поналазили євреї і комуністи. Ти розумієш, що я маю на думці, га?

На це Ренн скромно кашлянув, затуливши рота рукою, і сказав:

– Звичайно. Але я, бач, сам такий крайній соціаліст, що мене можна вважати…

– Комуністом!?

– Так. Саме так.

Ульгольм відразу насупився, замовк і відійшов до вікна. Він стояв там годин зо дві, сумно дивлячись на лихий, зрадливий навколишній світ.

Шверіна оперували тричі: вийняли обидві кулі, але жоден лікар з тієї групи, яка робила операції, не мав великої надії на успіх. На несміливі Реннові запитання всі вони тільки здвигали плечима.

Проте чверть години тому один з хірургів зайшов до ізолятора і сказав:

– Якщо він взагалі має опритомніти, то опритомніє зараз. Протягом цих півгодини.

– А він видужає?

Лікар довго дивився на Ренна, потім сказав:

– Навряд. Він, щоправда, фізично витривалий, і загальний його стан цілком задовільний.

Ренн приголомшено дивився на хворого і міркував, який же в нього мав би бути вигляд, щоб лікарі визнали його стан гіршим чи зовсім поганим.

Він склав собі двоє чітких запитань, які задля певності навіть записав у записник. Перше: "Хто стріляв?" І друге: "Який він був на вигляд?"

Ренн зробив ще й інші приготування, а саме: поставив на стілець портативний магнітофон, ввімкнув мікрофон і перевісив його через спинку стільця. Ульгольм не брав участі в тих приготуваннях, він обмежився тим, що час від часу критично поглядав на Ренпа від вікна.

Годинник показував двадцять шість хвилин на третю, коли медсестра раптом нахилилася над пораненим і швидким, нетерплячим порухом покликала до себе обох поліцейських, а другою рукою натиснула на дзвоник.

Ренн швидко схопив мікрофон.

– Думаю, що він опритомнює, – сказала медсестра.

Обличчя пораненого ніби якось почало мінятися. Повіки і ніздрі затремтіли.

– Так. Спробуйте, – мовила медсестра.

Ренн простяг мікрофон і запитав:

– Хто стріляв?

Ніякої реакції. Ренн почекав кілька секунд і повторив запитання:

– Хто стріляв?

Губи хворого ворухнулися, і він щось сказав. Ренн перечекав дві секунди і знов запитав:

– Який він був на вигляд?

Потерпілий відповів і цього разу, вже трохи виразніше.

До кімнати зайшов лікар.

Ренн уже розтулив рота, щоб повторити друге запитання, коли чоловік на ліжку повернув голову в лівий бік. Нижня щелепа в нього опала, і з рота потік кривавий слиз.

Ренн глянув на лікаря, і той поважно кивнув йому, складаючи інструменти.

Підійшов Ульгольм і сердито сказав Реннові:

– Ти що, справді не можеш більше нічого добути з нього? – Тоді голосно звернувся до хворого: – Слухайте, добродію, з вами розмовляє старший помічник інспектора поліції Ульгольм…

– Він помер, – тихо мовив Ренн.

Ульгольм витріщив на нього очі й кинув тільки одне слово:

– Партач.

Ренн вимкнув мікрофон і поніс магнітофон до вікна. Там він обережно перемотав стрічку вказівним пальцем правої руки і натиснув на кнопку відтворення запису.

"– Хто стріляв?

– Днркс.

– Який він був на вигляд?

– Яколсон".

– Ну й що я з цього матиму? – мовив сам до себе Ренн.

Ульгольм секунд із десять люто, з ненавистю дивився на нього, а тоді сказав:

– Що ти з цього матимеш? Я звинувачу тебе в службовому недбальстві. Інакше я ніяк не можу. Ти ж розумієш, що я маю на думці, га?

XV

Коли Мартін Бек відчинив двері будинку поліції, крижаний вітер сипнув йому в обличчя жменю гострих, мов голки, сніжинок, і в нього аж дух сперло в грудях. Він нахилив голову й застебнув пальто. Того ранку він нарешті зважив на благання Інги, мінусову температуру та свій кашель і надів зимове пальто. Він підтяг вище теплий шарф і рушив до центру міста.

Перетнувши Агнегатан, він нерішуче спинився, міркуючи, як йому їхати.

Раптом біля нього загальмувала машина. Гунвальд Ларсон спустив бічну шибку й гукнув:

– Залазь!

Мартін Бек зрадів і сів спереду коло нього.

– Б-р-р-р, от і починається сльота, – сказав він. – Не встигнеш помітити, що було літо, як уже знов негода. Ти куди їдеш?

– На Вестманнагатан, – сказав Гунвальд Ларсон. – Хочу поговорити з дочкою тієї тітки з автобуса.

– Чудово. Висадиш мене на Сабатсберзі.

Вони перетнули міст і поїхали вздовж старих торговельних яток. За шибками миготів сухий дрібний сніг.

– Цей сніг зовсім ні до чого, – сказав Гунвальд Ларсон. – Він однаково розтане. Тільки миготить перед очима і псує видимість.

На відміну від Мартіна Бека Гунвальд Ларсон любив їздити машиною і був добрим водієм.

Коли вони їхали по Васагатан у напрямку Норра Банторгет, біля класичної гімназії їх поминув двоповерховий автобус сорок сьомого маршруту.

– Б-р-р-р, мені тепер млосно стає, тільки-но я побачу такий автобус, – сказав Мартін Бек.

Гунвальд Ларсон глянув на автобус.

– Це не такий, – сказав він. – Це німецький "Бюссінг".

Через хвилину він запитав:

– Може, поїдеш зі мною до Ассарсонової старої? Я буду там о третій.

– Не знаю, – сказав Мартін Бек.

– Бо я просто подумав – ти ж однаково тут. Це всього за кілька будинків від Сабатсберга. А я потім відвіз би тебе назад.

– Може, й поїду. Це залежатиме від того, коли я скінчу розмову з тією медсестрою.

На розі Далягатан і Тегнергатан їх зупинив чоловік у жовтому шоломі і з червоним прапорцем. На території Сабатсберзької лікарні розгорнулося широке будівництво. Старі будинки розбирали, а нові вже повистрілювали вгору. Тепер саме підривали високу кручу з боку Далягатан. Гуркіт вибухів луною котився поміж стінами будинків. Гунвальд Ларсон сказав:

– Чому б їм не висадити в повітря відразу цілий Стокгольм, замість ділити його на шматки? Хай би робили так, як Рональд Рейган, чи як там його, хоче зробити у В'єтнамі: заасфальтувати все це лайно, помалювати жовті смуги й поробити стоянки. Мабуть, то вже найбільше лихо, коли плановики дорвуться до реалізації того, що напланували.

Мартін Бек вийшов з машини перед в'їздом до тієї частини лікарні, де містилися пологове й гінекологічне відділення. На майданчику перед входом не було нікого, але, підійшовши ближче, Мартін Бек помітив, що крізь засклені двері на нього дивиться якась жінка. Вона вийшла надвір і запитала:

– Ви комісар Бек? Я Моніка Грангольм.

Схопивши, мов кліщами, його руку, вона радісно потисла її. Він ніби чув, як долоня в нього хруснула, і подумав, чи ця дівчина й немовлят хапає з такою силою.

Моніка Грангольм була на зріст майже така, як Мартін Бек, тільки огрядніша. Шкіра в неї була свіжа й рожева, зуби білі й міцні, а темні коси – густі й хвилясті; великі гарні очі мали той самий колір, що й коси. Все в ній здавалося великим, здоровим і міцним.

Та дівчина, що загинула в автобусі, була маленька й вутла, вона, певне, здавалася страшенно тендітною проти своєї подруги.

Вони рушили в бік Далягатан.

– Ви не заперечуєте, якщо ми зайдемо в ресторанчик на другому боці вулиці? – запитала Моніка Грангольм. – Я повинна щось перекусити, перше ніж почну з вами розмову.

Пора другого сніданку минула, і в залі було багато вільних столиків. Мартін Бек вибрав місце біля вікна, але Моніка Грангольм заявила, що воліє сидіти десь у кутку.

– Я не хочу, щоб нас побачив хтось із лікарні, – пояснила вона. – Ви собі не уявляєте, як там люблять пліткувати.

На підтвердження своїх слів вона переказала Мартінові Беку кілька пліток, водночас уминаючи величезну порцію м'ясних тюфтельок з картоплею. Мартін Бек заздрісно дивився на неї. Він сам, як звичайно, не відчував голоду, тільки якесь пригнічення, і пив лише каву, що ще дужче погіршувало його стан. Він почекав, поки Моніка Грангольм попоїла, і вже хотів перевести розмову на вбиту подругу, коли вона відсунула тарілку й сказала:

– Ну, все. Тепер, комісаре, питайте, що вас цікавить, а я попробую відповісти. Але можна мені спершу вас про щось запитати?

– Можна, – сказав Мартін Бек і простяг їй пачку сигарет.

– Дякую, я не курю. Ви вже спіймали того божевільного?

– Ні, ще не спіймали.

– Бо, бачите, люди дуже схвильовані. Одна дівчина з нашого відділення вже не їздить на роботу автобусом. Боїться, що раптом з'явиться той божевільний з своєю пукавкою. Вона відтоді бере таксі. Ви повинні його спіймати.

Дівчина пильно глянула на Мартіна Бека.

– Ми робимо все можливе, – сказав він.

– Тоді чудово. – Дівчина приязно кивнула головою… – Дякую вам, – сказав Мартін Бек.

– Ну, то що вас цікавить про Бріт?

– Чи ви її добре знали? Скільки ви жили разом?

– Думаю, що знала її краще, ніж будь-хто інший.