Гіркий сміх - Сторінка 20

Зміст її секретний, тому автори просять кожного дбати про те, щоб вона не попадала в сторонні руки".

Слова "працівника кримінальної поліції Ленарта Кольберга" він сам колись уписав туди багато років тому. Це була гарна книжка і на той час, коли з'явилася друком, не раз ставала їм у пригоді.

– Це моя давня книжка, – сказав Кольберг..

– Ну, то візьми її собі назад, – відповіла Оса.

– Ні, я кілька років тому подарував її Оке.

– Ага. Принаймні він її не вкрав.

Кольберг погортав книжку, міркуючи, як йому діяти далі. Подекуди Стенстрем попідкреслював окремі речення. А два рази в розділі "Вбивство на грунті статевого збочення" зробив на берегах свої зауваження.

Оса погасила недокурену сигарету в переповненій попільничці й лишилася стояти коло столу, схрестивши на животі руки.

– Що ти ще хочеш від мене?

Кольберг пильно глянув на неї. Вона була маленька й жалюгідна. Сьогодні на ній замість смугастого светра була синя кофта без рукавів, випущена поверх штанів, на руках виступили сироти. Та хоч кофта висіла на її худому тілі, мов на манекені, під нею чітко віддималися груди.

– Сідай, – скомандував Кольберг.

Оса здвигнула плечима, взяла нову сигарету і, запалюючи її, рушила в напрямку спальні.

– Сідай, кажу!

Вона здригнулась і глянула на нього. В її великих карих очах світилася майже ненависть. Проте вона підійшла до крісла й сіла навпроти Кольберга. Вона сиділа напружено, поклавши руки на коліна, в одній тримаючи сірники, а в другій все ще не запалену сигарету.

– Нам треба викласти карти на стіл, – сказав Кольберг. Він зніяковіло глянув на сірий конверт і подумав, що почав дуже невдало.

– Чудово, – мовила вона дзвінким голосом. – Біда тільки, що я не маю ніяких карт.

– Але я маю.

– Так?

– Минулого разу ми не були з тобою зовсім відверті.

Вона насупила темні густі брови.

– В якому розумінні?

– В багатьох розуміннях. Але найперше я тебе спитаю: ти знаєш, що Оке робив в автобусі?

– Ні, ні і що раз ні. Зовсім не знаю.

– Ми також по знаємо, – сказав Кольберг, Він на мить замовк, глибоко вдихнув повітря й додав: – Оке тебе дурив.

Оса Турел відразу зреагувала. Очі її метали блискавки. Вона стиснула кулаки, розчавивши сигарету, і тютюн висипався їй на штани.

– Як ти смієш казати мені таке!

– Смію, бо це правда. Оке не чергував ані в понеділок, коли його вбито, ані в суботу попереднього тижня. Взагалі він мав багато вільного часу цілий жовтень і перші два тижні листопада.

Оса тільки мовчки дивилася на нього.

– Це факт, – вів далі Кольберг. – І ще одне я хотів би знати: чи він носив пістолет, коли був не на службі?

Вона відповіла не зразу.

– Іди до біса й не муч мене своїми допитами. Чому сюди не з'явиться той, що веде слідство? Мартін Бек?

Кольберг закусив спідню губу.

– Ти часто плакала? – спитав він.

– Ні, не маю такої звички.

– Ну, то відповідай, хай йому чорт. Ми повинні допомагати одне одному.

– В чому?

– В тому, що ми мусимо зробити. Спіймати того, хто його вбив. І решту людей також.

– Навіщо? – Оса хвилину помовчала, а тоді мовила так тихо, що він її ледве почув: – Щоб помститися. А чому б ні. Помститися.

– Він носив пістолет?

– Так, принаймні часто.

– Навіщо?

– А хіба що? Врешті ж виявилося, що він йому був потрібний, чи як?

Кольберг не відповів.

– Хоч це його й не врятувало, – додала Оса. Кольберг і далі не відповідав.

– Я кохала Оке, – мовила вона твердо, дзвінким голосом.

Здавалося, її увагу прикувало щось за плечима в Кольберга.

– Слухай, Осо.

– Що?

– Отже, він часто кудись ходив. Ти не знаєш, що він там робив, і ми також не знаємо. Ти не думаєш, що він міг із кимось зустрічатися? Тобто з якоюсь іншою жінкою?

– Ні.

– Ти так не думаєш?

– Не те, що не думаю, я знаю.

– Звідки ти можеш знати?

– Це, крім мене, нікого не стосується. А я знаю.

Вона раптом глянула йому просто у вічі і вражено спитала:

– Ви собі уявили, що Оке мав коханку?

– Так. Ми й далі беремо до уваги таку можливість.

– То більше не беріть її до уваги. Цього ні в якому разі не могло бути.

– Чому?

– Я ж сказала, що це вас не стосується.

Кольберг затарабанив пальцями по столу.

– Ти таки справді певна?

– Так, певна.

Він знов удихнув повні легені повітря, ніби хотів набратися духу.

– Оке цікавився фотографією?

– Так, це, власне, було його єдине захоплення, відколи він перестав грати у футбол. Він мав три фотоапарати. А на унітазі стоїть збільшувач. Тобто у ванній кімнаті. Там він проявляв плівку. – Вона здивовано глянула на Кольберга й. додала: – А чому ти питаєш?

Кольберг підсунув їй конверт. Вона відклала сигарету на край попільнички і тремтячими руками витягла фотографії. Глянувши на верхню, вона спаленіла…

– Де… де ти взяв їх?

– Знайшов у Вестберзі.

– У письмовому столі? – Вона кліпнула очима і несподівано спитала – Хто їх бачив? Уся поліція?

– Тільки три особи.

– Хто?

– Мартін Бек, я і моя дружина.

– Гун?

– Так.

– Навіщо ти їх показував Гун?

– Тому, що мав іти сюди. Хотів, щоб вона знала, яка ти на вигляд.

– Яка чи на вигляд? А які ми буваємо? Оке і…

– Оке немає живого, – ледь чутно мовив Кольберг.

Оса й далі була червона як рак. У неї почервоніли навіть шия і руки. На чолі виступили дрібненькі крапельки поту.

– Фотографії зроблені тут? – запитав Кольберг.

Вона кивнула головою.

– Коли?

Оса Турел нервово кусала губи.

– Приблизно три місяці тому, – врешті відповіла вона.

– Думаю, що він робив їх сам?

– Авжеж. Він має… мав усе, що для цього потрібно. Автоматичний спуск і штатив чи як це зветься.

– Навіщо він їх робив?

Оса все ще була червона й спітніла, але відповіла вже спокійнішим голосом:

– Нам здавалося, що це цікаво.

– А навіщо він їх тримав у своєму письмовому столі? – Кольберг трохи помовчав. – У його кабінеті не було жодної особистої речі, крім цих фотографій, – пояснив він.

– Я не знаю.

"Пора змінити тему", – подумав Кольберг і запитав:

– Оке скрізь ходив з пістолетом?

– Майже скрізь.

– Чому?

– Йому так подобалося. Останнім часом. Він цікавився зброєю.

Оса замовкла й наче щось зважувала. Тоді раптом швидко підвелася і вийшла з кімнати. Через короткий коридорчик Кольберг побачив, що вона зайшла до спальні й наблизилась до ліжка. В узголів'ї лежали поряд дві подушки. Вона засунула під одну руку й нерішуче сказала:

– Я маю тут іграшку… пістолет…

Огрядність і флегматичність Кольберга за різних обставин багато кого вводили в оману. Він був добре натренований і мав надзвичайно швидку реакцію.

Оса Турел все ще стояла нахилена над ліжком, коли він опинився поряд і вирвав у неї з руки зброю.

– Це не пістолет, а американський револьвер, – сказав він. – Кольт зразка сорок п'ятого з довгим дулом. Миротворець, як його по-дурному називають американці. До того ж заряджений. І не взятий на запобіжник.

– Ніби я не знаю, – промурмотіла Оса.

Він витяг магазин і забрав патрони.

– І ще й розривні кулі, – сказав він. – Навіть в Америці заборонені. Найнебезпечніша ручна зброя, яку я тільки знаю. З неї можна вбити слона. А якщо вистрілити в людину з відстані п'яти метрів, вона виб'є дірку завбільшки з тарілку і відкине тіло на десять метрів. Звідки в біса ти її взяла?

Оса здвигнула плечима.

– Це револьвер Оке. Він завжди був у нього.

– В ліжку?

Вона похитала головою і тихо мовила:

– Ні, це я його… тепер…

Кольберг сховав патрони до кишені, спрямував дуло в підлогу й натиснув на гачок. Револьвер голосно клацнув серед кімнатної тиші.

– До того ж гачок обпиляний, – сказав Кольберг. – Щоб легше діяв. Це страшна зброя. Гірша за гранату без запобіжника. Досить було тобі невдало повернутися вві сні, як…

Він не докінчив.

– Я останнім часом майже не спала, – сказала Оса.

– Гм, Оке, мабуть, приховав його, коли конфіскував у когось зброю, – мовив Кольберг сам до себе. – Просто поцупив. – Він глянув на великий револьвер, зважуючи його в руці. Тоді перевів погляд на праву руку дівчини, маленьку, як у дитини. – Що ж, я його розумію. Якщо хтось захоплюється вогнепальною зброєю… – Він раптом підвищив голос, – але я не захоплююсь нею. Вона гидка. Ти мене розумієш? Треба, щоб взагалі її не було. Те, що її й далі виробляють, що кожен може тримати її в шафі чи в шухляді або носити в кишені, свідчить тільки про одне: що вся наша система здеградована й божевільна. Тямиш? Якісь негідники заробляють гроші на тому, що виробляють і продають зброю, так само як інші на тому, що продукують всілякі наркотики й небезпечні таблетки. Розумієш?

Оса дивилася на нього, і в очах її тепер світилося зацікавлення, навіть повага.

– Ходи сядь, – коротко сказав він. – Нам треба спокійно поговорити.

Оса Турел нічого не відповіла. Вона відразу вернулася до вітальні й сіла в крісло.

Кольберг вийшов до передпокою і поклав револьвер на полицю. Тоді скинув піджака й краватку, розстебнув коміра й закачав рукави. Нарешті подався до кухні, витяг з купи посуду каструлю, приготував дві чашки чаю, приніс їх до вітальні, поставив на стіл і спорожнив попільничку. Після цього прочинив вікно і аж тоді сів.

– Ну от, – почав він. – Найперше я хочу знати, що означає "останнім часом". Коли ти кажеш, що останнім часом йому подобалося ходити зі зброєю.

– Цить, – мовила Оса. Потім додала: – Почекай.

Вона підібгала ноги так, що ступні в грубих сірих шкарпетках уперлися в бильце крісла, обхопила руками коліна й ніби завмерла. Кольберг чекав. Чекав десь із чверть години, і вона за цей час жодного разу не глянула на нього. Обоє мовчали. Нарешті вона підвела очі й мовила:

– Ну що?

– Як ти себе почуваєш?

– Не краще. Але трохи інакше. Питай, що тебе цікавить. Обіцяю відповідати. Хоч би було запитання. Але спершу хочу знати одне.

– Що?

– Чи ти мені все розповів?

– Ні, не все, – мовив Кольберг. – Але зараз розповім. Власне, я й прийшов сюди тому, що_не вірю в офіційну версію, ніби Стенстрем – одна з жертв божевільного вбивці. І, незалежно від твоїх запевнень, що він тебе не зраджував чи, як його краще сказати, незалежно від причин, на яких грунтується твоя певність, я однаково не вірю, що він їхав тим автобусом просто так, задля приємності.

– А в що ж ти віриш?

– Що ти з самого початку мала слушність, кажучи, що він працював. Що він займався якоюсь службовою справою, але чомусь не хотів, щоб про неї знали ти чи ми. Наприклад, цілком можливо, що він довгий час за кимось стежив і переслідуваний убив його з відчаю.