Гіркий сміх - Сторінка 34

Крім того, я зробив це гуманно, він нічого не збагнув і не помітив.

– Гуманно? Яка ж це гуманність?

– Ви не можете дати мені тепер спокій?

– Ще ні. Спершу розкажіть про автобус.

– Добре. А тоді ви підете собі? Обіцяєте?

Ренн глянув на Гунвальда Ларсона й сказав:

– Так, підемо.

– Ніссе зателефонував мені в контору в понеділок уранці. Він був у відчаї, заявив, що переслідувач не спускає його з ока. Я зрозумів, що довго він не витримає. Я знав, що ввечері дружини й служниці не буде вдома. І погода була така, як треба. Діти лягають спати рано, тож я…

– Що ви?

– Я сказав Ніссе, що хочу сам глянути на його переслідувача, сказав, щоб він заманив його до Зоопарку, почекав там на двоповерховий автобус, сів у нього о десятій і проїхав до кінцевої зупинки. За чверть години перед від'їздом він мав зателефонувати мені в контору. Я виїхав з дому о дев'ятій, поставив на стоянці машину, зайшов до контори й там почекав дзвінка. Я не вмикав світла. Ніссе зателефонував, як ми й домовились. Я спустився вниз на вулицю й постояв, поки над'їде автобус.

– Ви набачили те місце раніше?

– Я їздив тим маршрутом удень. Місце було добре, я вважав, що там нікого не буде поблизу, а особливо в дощ. І розраховував, що до останньої зупинки їхатиме всього кілька пасажирів. Звичайно, було б найкраще, щоб в автобусі лишилися тільки Ніссе, його переслідувач, водій та ще одна-дві особи.

– Одна-дві особи, – сказав Гунвальд Ларсон. – А хто саме?

– Однаково хто. Про людське око.

Ренн глянув на Гунвальда Ларсона й похитав головою. Тоді обернувся до Форшберга й запитав:

– І що ви відчували?

– Завжди важко на щось зважуватись. Але в мене така вдача, що коли я щось надумаю зробити, то… – Він урвав на половині речення й сказав: – Ви обіцяли піти собі.

– А в нас така вдача, що ми не дотримуємо обіцянок, – сказав Гунвальд Ларсон.

– Ви мене мучите і ще й брешете, – гірко сказав Форшберг.

– У цій кімнаті ще хтось бреше, – сказав Гунвальд Ларсон. – Отже, ви раніше вирішили вбити Єрансона й молодшого слідчого Стенстрема, чи як?

– Так.

– А звідки ви знали, що Стенстрем поліцейський?

– Я за ним давно стежив. Непомітно для Ніссе.

– Як ви взнали, що він працює на власну руку?

– Його ніхто ніколи не змінював. І я зробив висновок, що він працює сам. Задля кар'єри.

Гунвальд Ларсон хвилину помовчав.

– Ви сказали Єрансонові, щоб він не брав ніяких документів? – нарешті запитав кін.

– Так, ще коли він телефонував мені вперше, я звелів йому не брати ніяких документів.

– Як ви навчилися відчиняти двері автобуса?

– Я стежив, як їх відчиняв водій. А проте я не зразу відчинив їх. Це якийсь інший тип автобуса.

– Де саме ви сиділи в автобусі? Внизу чи вгорі?

– Вгорі. Там більше нікого не було.

– А потім ви зійшли сходами з автоматом?

– Так. Я сховав його під плащ, щоб Ніссе й ті, хто сидів ззаду, нічого не помітили. А все ж таки один пасажир підвівся. До цього треба було бути готовим.

– А коли б автомат відмовив? Наскільки я пам'ятаю, ці старі пукавки часто підводили.

– Я був певен, що він вистрілить. Я знав свою зброю та й перевірив його, коли брав до контори.

– А коли ви його взяли туди?

– За кілька тижнів перед тим.

– Ви не боялися, що хтось його знайде?

– У мої шухляди ніхто не зважиться заглянути, – авторитетно відповів Форшберг. – А крім того, вони замкнені.

– А доти де ви його тримали?

– У валізі на горищі. Разом з іншими своїми трофеями.

– Як ви втекли після того, коли повбивали всіх пасажирів?

– Я подався пішки на схід по Норра Сташунсгатан, сів біля Гаги в таксі, забрав від контори машину й поїхав додому.

– А дорогою викинули автомат? – запитав Гунвальд Ларсон. – Не хвилюйтеся, ми його знайдемо.

Форшберг нічого не сказав.

– Що ви відчували? – знов запитав Ренн. – Коли стріляли?

– Я захищав себе, свою родину, свій дім і своє підприємство. Ви коли-небудь сиділи зі зброєю в руках, знаючи, що за п'ятнадцять секунд вам треба кинутись в окоп, повний ворогів?

– Ні, не сидів, – відповів Ренн.

– То ви нічого не розумієте! – крикнув Форшберг. – І годі вам патякати! Як такий йолоп може мене зрозуміти!

– Більше я не дозволяю робити допит, – втрутився лікар. – Його треба забрати на процедури.

Він натиснув на дзвоник, і до палати зайшли двоє санітарів. Форшберг і далі верещав, поки його ліжко викочували в коридор.

Ренн почав складати магнітофон.

– Ненавиджу таких падлюк, – раптом заявив Гунвальд Ларсон.

– Що?

– Я тобі скажу те, чого ніколи нікому не казав, – мовив Гунвальд Ларсон. – Мені шкода майже кожного, з ким мене зводить моя робота. Вони якісь зацьковані, жалкують, що взагалі народилися на світ. Не їхня вина, що вони нічого не розуміють, що їм не щастить у житті. Ось такі типи, як цей, руйнують їхнє життя. Самозакохані свинюки, які думають тільки про свої гроші, свій дім, свою родину і своє так зване становище. Які вважають, що можуть збиткуватися над іншими тільки тому, що їм пощастило посісти краще становище. Таких типів є безліч, тільки більшість їх не такі дурні, щоб душити португальських повій. Тому ми з ними ніколи не маємо справи. Нам доводиться бачити лише їхні жертви. Цей тип – виняток.

– Так, мабуть, ти кажеш правду, – мовив Ренн.

Вони вийшли з палати. В глибині коридора перед одними дверима стояли два поліцейські, схрестивши руки на грудях.

– Ага, це ви, – буркнув Гунвальд Ларсон. – І справді, ця лікарня вже на території Сульни.

– Ви його таки спіймали, – сказав Квант.

– Нарешті, – додав Крістіансон.

– Не ми, – сказав Гунвальд Ларсон. – Головну роботу виконав Стенстрем.

Десь через годину Мартін Бек з Кольбергом сиділи в кабінеті на Кунгсгольмен і пили каву.

– Власне, це Стенстрем довів до кінця справу Тереси, – сказав Мартін Бек.

– Так, – погодився Кольберг. – Тільки по-дурному зробив, що сам працював. І не залишив після себе жодного папірця. Дивно, що він так і не подорослішав.

Задзвонив телефон, Мартін Бек узяв трубку.

– Привіт, це Монсон.

– Де ти?

– У поліційній дільниці на Вестберзі. Я знайшов ту сторінку.

– Де?

– На Стенстремовому столі. Під папером, яким він накритий.

Мартін Бек нічого не сказав.

– А я думав, що ви тут усе перешукали, – докірливо сказав Монсон. – І…

– І що?

– Стенстрем зробив дві нотатки олівцем. Угорі в правому ріжку написав: "Покласти в папку: "Справа Тереси", а внизу стоїть прізвище "Б'єрн Форшберг" і запитальний знак. Це вам щось пояснює?

Мартін Бек не відповів. Він і далі тримав у руках телефонну трубку. Потім раптом почав сміятися.

– Чудово, поліцейський сміється, – мовив Кольберг і понишпорив рукою в кишені. – Ось тобі п'ятак.

Примітки

1

Різдвяний гном – традиційна постать різдвяних свят у Швеції.

2

Чоловіче, ти що, здурів? (Hiм.)