Гіркий сміх - Сторінка 7

На якій відстані від автобуса спинив вас той чоловік?

– Приблизно метрів за триста, – сказав Квант.

– Збігається, збігається, – сказав Гунвальд Ларсон. – А оскільки тому чоловікові сімдесят років і він тяг за собою хвору таксу…

– Хвору? – здивувався Квант.

– Саме так, – сказав Гунвальд Ларсон. – В тієї собацюри перебитий хребет, і вона майже не володіє задніми лапами.

– Я починаю нарешті розуміти твою думку, – сказав Мартін Бек.

– Отож-бо. Я звелів старому сьогодні пробігти ту відстань. З собакою і з усім парадом. Він пробігав її тричі, потім собака вже більше не зміг.

– Хіба можна так знущатися з бідолашного пса? – обурився Квант.

Мартін Бек вражено й зацікавлено глянув на нього.

– Хоч би як, а той екіпаж не міг домчати швидше, ніж за три хвилини. Отже, чоловік побачив зупинений автобус щонайпізніше о сьомій хвилині на дванадцяту. А ми знаємо майже точно, що вбивство сталося хвилини за три-чотири перед тим.

– Звідки ви знаєте? – в один голос запитали Крістіансон і Квант.

– Це вас не стосується, – мовив Гунвальд Ларсон.

– З годинника помічника слідчого Стенстрема, – пояснив Мартін Бек. – Одна куля пробила йому груди й застрягла в правому зап'ястку. Вона розбила корпус його годинника марки "Омега", і згідно з експертизою годинник відразу спинився. Він показував три хвилини і тридцять сім секунд на дванадцяту.

Гунвальд Ларсон несхвально глянув на нього.

– Ми знали, що Стенстрем був дуже пунктуальний, – сумно сказав Мартін Бек. – Годинникарі звуть таких людей мисливцями за секундами. Це означає, що його годинник ішов точно. Давай далі, Гунвальде.

– Той чоловік з собакою ішов по Норрбакагатан від Карлбергсвеген. Автобус обігнав його на початку вулиці. Він згаяв близько п'яти хвилин, щоб дійти до кінця вулиці. Автобус здолав цю саму відстань приблизно за сорок п'ять секунд. На вулиці чоловік не зустрів нікого. Дійшовши до рогу, він побачив зупинений автобус з другого боку вулиці.

– Ну й що з того? – мовив Квант.

– Мовчи, – сказав Гунвальд Ларсон.

Квант схопився на ноги і вже розтулив рота, але, глянувши на Мартіна Бека, стримався.

– Він не помітив, що вікна порозбивані, на що, скажу, забігаючи вперед, не звернули уваги й ці два генії, коли врешті долізли туди. Зате помітив, що передні двері відчинені. Він подумав, що стався якийсь дорожній випадок, і поспішив привести допомогу. Він дуже добре розрахував, що швидше дійде до кінцевої зупинки, ніж зможе вибратись назад на Норрбакагатан, під гору, і подався по Норра Сташунсгатан, у південному напрямку.

– Чому? – запитав Мартін Бек.

– Тому, що сподівався застати на кінцевій зупинці ще один автобус. Автобуса там не було. Але, на жаль, він зустрів поліційну машину.

Гунвальд Ларсон окинув Крістіансона й Кванта холодним убивчим поглядом.

– Зустрів радіопатруль із Сульни, що збочив за межу свого району на відстань кинутого камінця. Ну, то скільки ви стояли з заведеним мотором, переїхавши передніми колесами через межу міста?

– Три хвилини, – відповів Квант.

– Швидше чотири або й п'ять, – поправив його Крістіансон.

Квант невдоволено скосив на нього оком.

– І бачили когось на вулиці?

– Ні, – відповів Крістіансон. – Нікого не бачили, поки не з'явився чоловік з собакою.

– Отже, це доводить, що злочинець не міг утекти ані по Норра Сташунсгатан, ані на південь, по Норрбакагатан. Коли відкинути, що він шмигнув на подвір'я товарного складу, то залишається тільки одна можливість – Норра Сташунсгатан у протилежному напрямку.

– А як… звідки ви знаєте, що він не сховався на подвір'ї товарного складу? – запитав Крістіансон.

– Це єдине місце, де ви не затоптали всього, що можна побачити. Ви забули зайти за огорожу і все там розмісити.

– О'кей, Гунвальде, ти переміг, – сказав Мартін Бек. – Добре. Тільки ти, як завжди, страшенно довго все пояснюєш.

Ці слова підбадьорили Крістіансона й Кванта, і вони з полегкістю перезирнулися. Але Гунвальд Ларсон зразу ж сказав:

– Якби у ваших макітрах було трохи розуму, ви б сіли в машину, погналися б за вбивцею і спіймали б його.

– Або самі загинули б, – понуро мовив Крістіансон.

– Коли я спіймаю того типа, то хай мене дідько вхопить, як я не притягну вас знов сюди, – сердито сказав Гунвальд Ларсон.

Квант зиркнув на стінний годинник і спитав:

– Нам можна вже йти? Моя дружина…

– Так, – мовив Гунвальд Ларсон. – Забирайтеся до біса. – І, уникаючи погляду Мартіна Бека, додав: – А чого вони не думають?

– Дехто не може так швидко думати, – лагідно сказав Мартін Бек. – Звичайно, детективів це не стосується.

XI

– Тепер треба подумати, – енергійно мовив Гунвальд Ларсон, захряснувши за собою двері. – Нарада в Гаммара рівно о третій. За десять хвилин.

Мартін Бек, що сидів з телефонною трубкою біля вуха, сердито глянув на нього, а Кольберг буркнув від своїх паперів:

– Наче ми не знаємо. Думай сам на голодний шлунок і побачиш, що з того вийде.

У Кольберга рідко псувався настрій; між іншим, це бувало тоді, коли він пропускав сніданок чи обід. А він досі мав би щонайменше тричі попоїсти, тому був дуже похмурий.

– Чого ти сердишся? – сказав Мартін Бек.

Він поклав трубку, підвівся, зібрав свої папери й підійшов до Кольберга.

– Телефонували з лабораторії. Вони нарахували там шістдесят вісім вистріляних гільз.

– Якого калібру? – запитав Кольберг.

– Того, що ми й думали. Дев'ятиміліметрові. Нема якихось доказів, що шістдесят сім із них вистрілені не з тієї самої зброї.

– А шістдесят восьма?

– З "вальтера" калібру сім і сімдесят п'ять сотих міліметра.

– Крістіансонів постріл у дах, – констатував Кольберг.

– Саме так.

– Отже, принаймні виходить, що стріляв, мабуть, тільки один божевільний, – сказав Гунвальд Ларсон.

– Виходить, що так, – погодився Мартін Бек.

Він підійшов до схеми і обвів лінією середні, найширші двері автобуса.

– Так, – сказав Кольберг, – він мав стояти там.

– А це пояснює…

– Що саме? – запитав Гунвальд Ларсон.

Мартін Бек не відповів.

– Що ти хотів сказати? – спитав Кольберг. – Що це пояснює?

– Чому Стенстрем не встиг вистрілити, – сказав Мартін Бек.

Гунвальд Ларсон і Кольберг вражено глянули на нього.

– Ет, це вже ти фантазуєш, – сказав Гунвальд Ларсон.

– Так, ви маєте слушність, – погодився Мартін Бек, задумливо потираючи двома пальцями перенісся.

До кімнати ввірвався Гаммар у супроводі Ека та представника прокуратури.

– Почнемо обговорення, – енергійно сказав він. – Вимкніть усі телефони. Ви готові?

Мартін Бек сумно глянув на нього. Так само вривався до кімнати Стенстрем, зненацька, без стуку. Майже завжди. Це його дуже дратувало.

– Що там? Вечірні газети? – запитав Гунвальд Ларсон.

– Так, – відповів Гаммар. – Дуже втішні матеріали.

Неприязно дивлячись на газети, він розіклав їх на столі. Заголовки були набрані великими жирними літерами, але тексти не давали багато відомостей.

– "Це злочин сторіччя", – каже видатний спеціаліст з розслідування вбивств, Гунвальд Ларсон із стокгольмського карного розшуку", – почав цитувати Гаммар. – "Це найжахливіше видовисько з усіх, які мені довелось бачити у своєму житті". Два знаки оклику.

Гунвальд Ларсон відкинувся на стільці й невдоволено насупив брови.

– Ти опинився в гарному товаристві, – зауважив Гаммар. – Міністр юстиції також сказав тут своє слово: "Треба припинити цей дев'ятий вал беззаконня й злочинності. Поліція мобілізувала всі людські й технічні ресурси, щоб негайно спіймати, вбивцю". – Він оглянув усіх і додав: – Отже, це й є ті ресурси.

Мартін Бек висякався.

– "Уже тепер сотня найздібніших криміналістів з цілої країни бере безпосередню участь у слідстві, – знов прочитав Гаммар, показуючи на одну з газет. – Такого розмаху ще не знала історія нашої вітчизняної криміналістики".

Кольберг зітхнув ї схопився за голову.

– Ну й політика, – промурмотів Гаммар сам до себе. Він шпурнув газети на стіл і запитав: – Де Меландер?

– Розмовляє з психологами, – відповів Кольберг.

– А Ренн?

– Чергує в лікарні.

– Звідти є якісь новини?

Мартін Бек похитав головою і сказав:

– Весь час його оперують.

– Ну от. Відтворимо обставини.

Кольберг попорпався в своїх паперах і почав:

– Автобус рушив з Бельмансру приблизно о десятій.

– Приблизно?

– Так, весь графік міського транспорту порушився через ту демонстрацію на Страндвеген. Автобуси стояли або через те, що були забиті вулиці, або через те, що поліція їх не пускала, і так спізнювалися, що водіям наказали не дотримуватися графіка, а відразу завертати, як доїдуть до кінцевої зупинки.

– Наказали по радіо?

– Так. Водії сорок сьомого маршруту отримали таку інструкцію зразу після десятої години. З Стокгольмського управління транспортом.

– Прошу далі.

– Ми виходимо з засади, що напевне знайдуться люди, які їхали до котроїсь зупинки саме цим автобусом. Але досі ми не маємо ще жодного такого свідка.

– Вони ще зголосяться, – сказав Гаммар. Він показав на газети й додав: – Побачивши оце все.

– Годинник Стенстрема спинився на двадцять третій годині, трьох хвилинах і тридцяти, семи секундах, – нудним голосом вів далі Кольберг. – Є підстави припускати, що саме в цей час і пролунали постріли.

– Перші чи останні? – запитав Гаммар.

– Перші, – відповів Мартін Бек.

Він обернувся до схеми на стіні й показав пальцем на лінію, якою він обвів середні двері автобуса.

– Ми вважаємо, що той, хто стріляв, стояв тут, – сказав він. – На майданчику навпроти дверей.

– З чого ти зробив такий висновок?

– З напрямку куль. З того, як лежали гільзи.

– Ага. Давай далі.

– Ми вважаємо також, що злочинець дав три черги пострілів. Першу просто, зліва направо, і влучив нею кількох осіб, які сиділи в передній частині автобуса, тих, що на схемі позначені номерами один, два, три, вісім і дев'ять. Одиниця – це водій, а двійка – Стенстрем.

– А потім?

– Потім він обернувся, мабуть, праворуч, і другою чергою застрілив чотири особи в задній частині автобуса, знов-таки зліва направо. Він убив номери п'ять, шість і сім та поранив номер чотири, тобто Шверіна. Шверін лежав горілиць у проході ззаду. Ми пояснюємо це тим, що він сидів на поздовжньому сидінні з лівого боку і встиг підвестися. Отже, його зачепив останній постріл.

– А третя черга?

– Знов просто, цього разу справа наліво, – сказав Мартін Бек.

– А зброєю був, певне, автоматичний пістолет?

– Так, – відповів Кольберг. – Найімовірніше.