Гнів Мегре - Сторінка 2
- Жорж Сіменон -Іноді він цілими годинами стояв на порозі поряд з кликуном, і відвідувачі навіть не здогадувалися, що це хазяїн.
Люка ствердно кивав головою.
— Схоже на те, що після половини на дванадцяту його ніхто не бачив…
— А хто бачив його останнім?
— Я не встиг іще всіх розпитати… У деяких офіціантів, барменів та музикантів немає телефонів… Що ж до танцюристок, то я навіть не знаю, де більшість із них живе… По-справжньому я зможу поговорити з ними лише наступної ночі, коли всі будуть на місці… Поки що виходить, ніби останній, з ким розмовляв мій свояк, був кликун "Лотоса" Луї Бубе… Такий невеличкий на зріст, не більший за жокея… На Монмартрі його прозивають Мікі… Отже, десь між одинадцятою та пів на дванадцяту вечора Еміль вийшов із "Лотоса" і кілька хвилин стояв на бруківці перед кабаре… Мікі в цей час бігав поряд, відкриваючи дверці машин, коли хто приїздив…
— Вони розмовляли?
— Еміль був не дуже балакучий… Він нібито кілька разів поглядав на годинник, а потім подався вниз вулицею… Мікі здалося, що він пішов до "Святого апостола"…
— У вашого свояка була машина?
— Колись була, але після катастрофи…
— Якої катастрофи?
— Це сталося сім років тому… Він тоді ще жив у Гаврі. В нього було невеличке кабаре "Монако"… Якось він поїхав з дружиною до Руана…
— Він уже був одружений з вашою сестрою?
— Я маю на увазі його першу дружину, Марі Піруе, француженку з-під Гавра… Вона ось-ось мала родити… Саме тому вони й поїхали до Руана, щоб її оглянув лікар… Тоді йшов дощ, і на одному з поворотів їх занесло… Здається, машина вдарилась об дерево. Його дружина померла на місці…
— А як же він?..
— Він одбувся пораненням… У нього й досі шрам на щоці… На Монмартрі гадають, що це слід від удару ножем…
— Він любив свою жінку?
— Дуже… Вони були знайомі з дитинства…
— Він народився в Гаврі?
— Не в самому Гаврі, десь у селі поблизу… Вони були земляки… Відколи вона померла, він не брався за кермо і взагалі дуже рідко сідав у машину… Навіть у таксі… Здебільшого ходив пішки або, коли треба швидко, сідав у метро… А втім, він дуже рідко залишав Монмартр…
— Ви гадаєте, що його вбили?
— Я не можу цього сказати… Але я знаю, що коли б із ним нічого не скоїлося, він би вже давно був удома.
— Він живе вдвох з жінкою?
— Ні. Разом з ними живе наша мати та ще одна моя сестра, Ада… Вона була в нього за секретаря… Крім того, и них двоє дітей… Хлопчикові вже три роки, а дівчинці десять місяців.
— У вас є якісь здогади?
Антоніо похитав головою.
— Вам не здається, що зникнення вашого свояка пов'язане зі справою Мацотті?
— Я певний лише, що Еміль не вбивав Мацотті.
Мегре глянув на інспектора: розслідування цієї справи було доручено йому.
— А ти як гадаєш?
— Я теж певний цього, патроне… Я допитував його двічі, і мені здається, що він був цілком щирий зі мною. Взагалі, це кволий, навіть боязкий чоловічок, зовсім не схожий на хазяїна нічних кабаре… А втім, коли йому довелося мати справу з Мацотті, він довів, що вміє за себе і постояти…
— Яким чином?
— Мацотті зі своєю бандою вигадав, вірніше, вдосконалив старий рекет… Під приводом захисту вони щотижня вимагали досить значні суми грошей від власників кабаре… Більшість спочатку відмовлялися платити… Тоді розігрувалася невеличка комедія… Коли в кабаре було повнісінько людей, раптом з'являвся Мацотті в супроводі кількох своїх бандитів… Вони займали столик або сідали в барі, замовляли шампанське і посеред того чи іншого номера починали сварку з барменом чи метрдотелем… Спершу тихо, потім уголос… Ці бандюги удавали, ніби їм подали не той напій або обдурили на грошах… За хвилину в бармена вже летіли склянки, і сварка переходила в бійку, іноді загальну… Певна річ, більшість відвідувачів тікали, щоб більше туди не повертатися… А коли Мацотті з'являвся вдруге, то хазяїн вважав за краще викласти грошики… Щоправда, деякі хазяї пробували наймати для захисту місцевих молодиків, але марна річ. Мацотті завжди вмів з ними домовитися…
— Що ж зробив Еміль?
— Ні те, ні друге… Він привіз із Гавра кількох докерів, які пообіцяли приструнчити Мацотті і його бандюг… Вони дотримали свого слова…
— Коли це сталося?
— Тієї самої ночі, як було вбито Мацотті… Звечора він завітав до "Лотоса" з двома своїми приплічниками… Докери виставили їх за поріг… Звичайно, не обійшлося без стусанів…
— Еміль був там-таки?
— Він сховався за стойкою — боявся бійки… Отож Мацотті подався до бару на вулиці Фонтен… Там у нього щось на зразок штаб-квартири. До нього підійшло ще кілька чоловік, і вони сиділи далеко за північ… О третій годині, коли вони вже виходили, повз бар проїхала машина, і Мацотті дістав п'ять куль… Одного з його приятелів було поранено в плече… Машину ми досі не знайшли… Я допитав Джо — це хазяїн бару, — а також власників сусідніх кабаре… Ніхто нічого не знає… Але я продовжую розслідування…
— Де був Еміль у момент стрілянини?
— Коли маєш справу з цими людьми, важко встановити істину… Кажуть, начебто його бачили в "Блакитному поїзді", але я не дуже вірю цим свідченням…
— Еміль не вбивав Мацотті, — повторив італієць.
— У нього була зброя?
— Так, автоматичний пістолет… Він мав дозвіл префектури… Мацотті було вбито з іншого пістолета…
Зітхнувши, Мегре зробив знак офіціантці, щоб наповнила склянки. Його вже давно мучила спрага.
— Я хотів, щоб ви були в курсі справи, — провадив Люка. — Тому й вирішив, що вам буде цікаво послухати Антоніо…
— Я сказав правду…
— Цього ранку Еміль мав з'явитися до Сюрте, — додав інспектор. — Мені здається не випадковим, що він зник саме напередодні…
— Що ти хотів від нього довідатися?
— Нічого особливого… Я хотів востаннє поставити йому кілька звичайних запитань, щоб порівняти з попередніми відповідями та з іншими свідченнями…
— Який у нього був вигляд під час допитів? Тобі не здалося, що він чогось боїться?
— Ні, але він дуже нервувався… Він не хотів, щоб його ім'я з'явилося в газетах… На його думку, це дуже зашкодило б справі… В його кабаре завжди було спокійно, і якщо б раптом виявилося, що він замішаний у скандальній історії, йому б не уникнути банкрутства…
— Це правда, — мовив Антоніо підводячись. — Сподіваюсь, я вам більше не потрібний. Я зараз мушу бути вдома. Ви самі розумієте, в якому стані моя мати й сестра…
За хвилину вони почули приглушене форкання червоної машини, яка віддалилася в напрямку Нового моста. Мегре поволі смоктав аперитив, скоса поглядаючи на свого інспектора.
— Тебе десь чекають?
— Ні… Я сподівався…
— Пообідати тут?
Той кивнув головою.
— Ну й чудово, — вирішив Мегре. — Тільки спочатку я мушу подзвонити дружині… Ти замов…
— Знаю, патроне, — макрель для вас…
— І телячу печінку в папільйотках…
Спокуслива атмосфера "Дофіна" зробила своє — вперше за багато днів комісар відчув, що сьогодні обійтися без телячої печінки в папільйотках він не зможе.
Взагалі, досі справа Мацотті не вважалася надто серйозною, і Люка розслідував її самостійно… Кого могла стурбувати смерть гангстера, крім хіба що інших гангстерів. Коли починають зводити рахунки, рахунки ці, як правило, зростають… В таких справах добре лиш те, що ні прокурори, ні судові слідчі не наступають на п'яти поліції.
— Тим краще, — зауважив з цього приводу один високий судочинець. — В тюрмі буде на одного дармоїда менше…
Під час обіду між комісаром та інспектором ні на хвилину не вщухала жвава розмова. Люка розповів йому кілька подробиць щодо Еміля Буле, і Мегре врешті зацікавився цим досить незвичним чолов'ягою.
Син нормандського рибалки, Еміль в шістнадцять років пішов працювати офіціантом на океанський лайнер "Нормандія". Це було ще до війни. Він разом із пароплавом був у Нью-Йорку, коли боші посунули на Францію.
Невідомо, як цей хирлявий юнак, майже хлопчисько, міг опинитися в американській морській піхоті. В усякім разі, він провоював усю війну і лише після перемоги пішов працювати на борт "Іль-де-Франс" — цього разу вже другим метрдотелем.
— Ви добре знаєте, патроне, кожен офіціант мріє згодом відкрити власний ресторан… І от за два роки після одруження Буле купує в Гаврі невеличкий бар і невдовзі перетворює його на нічне кабаре… Тоді допіру входив у моду стриптиз, і йому пощастило досить швидко збити капіталець… Ще до того, як сталася автомобільна катастрофа, він збирався закинути вудку й на Париж…
— А те кабаре в Гаврі досі належить йому?
— Він віддав його в оренду одному із своїх товаришів по "Іль-де-Франс"… В Парижі він одразу купив "Лотос"… Тоді це була звичайнісінька пастка для туристів — нічний бар, яких багато на площі Пігаль…
— Де він познайомився з сестрою Антоніо?
— В "Лотосі"… Вона працювала гардеробницею. Їй тоді було вісімнадцять років…
— А що в той час поробляв Антоніо?
— Він працював на автозаводі у Рено… З усієї родини він перший переїхав до Франції… Потім уже перевіз маті та обох сестер… Вони жили раніше в передмісті…
— Виходить, Еміль одружився з усією родиною… Ти був у нього вдома?
— Ні… Я нашвидку оглянув усі його кабаре, але не бачив потреби йти додому…
— Ти впевнений, що не він стріляв у Мацотті?
— Навіщо б йому це робити? Адже він і так переміг…
— Він міг боятися помсти…
— Всі, кого я опитав на Монмартрі, вважають, що це він…
Вони мовчки випили каву, і у Мегре стало мужності відмовитися від кальвадоса, що його за звичкою запропонував хазяїн. Він уже випив два аперитиви та склянку сухого вина — як реванш за кальвадос — і, прямуючи до Сюрте, був цілком задоволений собою.
Опинившись у своєму кабінеті, він скинув піджак, попустив краватку і знову поринув у папери. Міністерство раптом вирішило провести реорганізацію всієї системи карного розшуку, і йому було доручено скласти проект реформи. Заради цього ось уже два тижні комісар Мегре мов старанний школяр, змушений був ретельно переписувати всілякі папірці.
А втім, того дня він уже не міг зосередитись на проекті, і на думку йому спливали то колишній корабельний офіціант Еміль Буле, що став справжнім князьком на Монмартрі, то красень італієць з червоним автомобілем та троє жінок з дітьми, що мешкали на вулиці Віктора Массе.
А в цей час інспектор Люка обдзвонював усі паризькі лікарні та відділи поліції. Всі префекти одержали лист з описом Еміля Буле, але того дня пошуки не дали ніяких результатів.
Підвечір спека трохи спала, і Мегре з дружиною ви йшли на прогулянку… Вони просиділи цілу годину у від критому бістро на площі Республіки.