Гобіт, або Туди і звідти - Сторінка 11

Адже ґобліни їдять і коней, і поні, й віслюків (та інших, далеко не таких сумирних тварин) і при цьому завжди голодні. Однак тепер полонені думали тільки про самих себе. Ґобліни постягували їм ланцюгами руки за спиною, прикували один до одного, вишикувавши вервечкою, у хвості якої плентався маленький Більбо, і поволокли в дальній кінець ґрота.

Там, у затінку великого плаского каменя, сидів почварний ґоблін зі здоровецькою головою, а довкола нього стояли ґобліни-вартові, озброєні сокирами та кривими мечами, які були в них у вжитку. Зараз ґобліни — жорстокі, паскудні та злосерді. Вони не створюють прекрасних речей, але майстерних — скільки завгодно. Риття тунелів і розробка копалень вдаються їм, якщо вони докладуть зусиль, не гірше, ніж найумілішим ґномам, хоча зазвичай вони неохайні та брудні. Молоти, сокири, мечі, кинджали, кайла, обценьки, а також знаряддя тортур вони виготовляють дуже добре або ж знаходять тих, хто робив би все це за їхніми кресленнями — в'язнів і рабів, котрі мусять працювати, доки не сконають од браку повітря та світла. Не так уже й неймовірно, що саме ґобліни винайшли деякі з тих машин, які досі примушують світ здригатись, особливо ж оті хитромудрі пристрої для вбивства великої кількості людей, бо колеса, механізми та вибухи завжди були їм до вподоби, а ще їм подобалося не докладати ні до чого рук без великої потреби, — але в ті часи й у тих диких краях вони ще не просунули, як то кажуть, прогрес аж так далеко. Вони не мали до ґномів особливої ненависті — просто ненавиділи їх не більше, ніж будь-кого іншого чи будь-що інше, насамперед усе впорядковане й успішне; подекуди окремі зіпсовані ґноми навіть вступали з ними у спілку. Проте ґобліни мали особливий зуб на Торінове плем'я, а все через війну, згадки про яку ви вже чули, але про яку тут не йтиметься, — до того ж ґоблінам загалом байдуже, кого впіймати, аби лише це було зроблено спритно і таємно, а полонені були нездатні захистити себе.

— Хто ці нещасні? — запитав Верховний Ґоблін.

— Ґноми й оцей-о! — відповів один із погоничів, так потягнувши Більбо за ланцюг, що той упав на коліна. — Ми знайшли їх, коли вони тулились у нашій Передній Галереї.

— Що це означає? — спитав Верховний Ґоблін, обертаючись до Торіна. — Нічого доброго, можу закластися. Гадаю, ви шпигували за моїм народом? Не здивуюся, якщо ви злодії! А ймовірно, вбивці та друзі ельфів! Підійди-но! Що скажеш?

— Ґном Торін до ваших послуг! — відповів Торін (то була просто порожня люб'язність). — Про те, що ви підозрюєте чи уявляєте собі, ми не маємо ані найменшого поняття. Ми знайшли прихисток від бурі в цій, як нам здалося, зручній і незайнятій печері, — у нас і на думці не було завдати ґоблінам якихось прикрощів. — І то була сута правда!

— Гм! — мугикнув Верховний Ґоблін. — Он воно як! Чи можу я спитати, що ви взагалі робили в горах, звідкіля ви прийшли і куди йдете? Я таки хотів би дізнатися про вас усе. Не те щоб це тобі дуже допомогло, Торіне Дубощите, бо я й так багато знаю про твій народець, проте кажи тільки правду, інакше я приготую для тебе щось особливо неприємне!

— Ми вирушили в подорож, аби відвідати наших родичів, наших племінників і племінниць, братів і сестер у перших, у других і у третіх, а також інших нащадків наших дідусів і бабусь, котрі живуть на східному схилі цих достоту гостинних гір, — протарабанив Торін, не зовсім тямлячи, як викласти все як на духу в такий момент, коли очевидно, що щира правда тут аж ніяк не до речі.

— Він бреше, о воістину страхітливий! — скрикнув один із погоничів. — Кількох наших ударило в печері блискавкою, коли ми запрошували цих створінь пройти донизу, — і вони вмерли на місці. А ще він не пояснив, до чого тут оце! — з цими словами ґоблін показав меча, який походив із лігва тролів.

Верховний Ґоблін моторошно завив од люті, коли побачив меча, й усі його вояки заскреготіли зубами, загрюкали щитами і затупали ногами. Вони відразу впізнали цей меч. Свого часу ним було вбито сотні ґоблінів, коли світлі ельфи Ґондоліна переслідували їх серед пагорбів чи билися з ними під мурами свого міста. Ельфи нарекли його Оркріст — тобто Ґобліносік, але ґобліни називали його просто — Кусач. Вони ненавиділи його, а ще дужче — тих, кому він служив.

— Убивці ґоблінів і друзі ельфів! — загорлав Верховний Ґоблін.

— Шмагайте їх! Бийте! Кусайте! Гризіть! Киньте їх до темних ям, повних гадюк, і нехай вони вже ніколи не побачать світла! — Він був такий розлючений, що зірвався з місця і, роззявивши пащеку, кинувся до Торіна.

Раптом тієї ж миті світло у ґроті згасло, і велике вогнище — пшик! — погасло теж, випустивши просто у стелю стовп блакитного розжареного диму, що розсипався над головами ґоблінів дошкульними білими іскрами.

Крики та схлипування, бурмотіння та бубоніння, гарчання, харчання та прокльони, писк і вереск, які здійнялись услід за цим, були невимовні. Кількасот диких котів і вовків, разом повільно підсмажуваних живцем, не могли б і близько зрівнятися з цим. Іскри пропалювали ґоблінам шкіру, а дим, що тепер спустився з-під стелі, настільки згустив повітря, що воно стало непроникним навіть для ґоблінських очей. Невдовзі вони попадали один на одного і покотилися клубками по долівці, кусаючись, брикаючись і б'ючись так, ніби вони всі подуріли.

Зненацька де не взявся і спалахнув сам собою меч. Більбо бачив, як він наскрізь протяв Верховного Ґобліна, ошелешено застиглого в розпалі люті. Він упав замертво, а ґобліни-вояки кинулися від меча врозтіч, наповнивши темряву вереском. Меч повернувся до піхов.

— Хутко за мною! — пролунав спокійний суворий голос, і, перш ніж Більбо збагнув, що трапилося, він уже знову підтюпцем дріботів темними переходами вниз у хвості вервечки, а позаду дедалі слабше долинали крики з ґоблінської зали. Якесь слабке світло вело їх уперед.

— Швидше, швидше! — підганяв голос. — Зараз знову запалять смолоскипи.

— Одну хвилинку! — озвався Дорі, достойний ґном, котрий трюхикав у хвості другим після Більбо.

Він допоміг гобітові, наскільки це дозволяли зв'язані руки, залізти собі на спину, а тоді всі вони кинулися бігти, брязкаючи ланцюгами і раз у раз перечіпаючись, бо не могли балансувати руками. Але невдовзі всі зупинились — опинившись, напевно, в самому серці гори.

І тоді Ґандальф засвітив свою патерицю. Звісно ж, то був Ґандальф, але раніше вони надто поспішали, щоб розпитувати його, як він до них потрапив. Він знову видобув меча, і той знову сам собою спалахнув у темряві. Коли довкола були ґобліни, меч запалав од гніву, а тепер він загорівся яскравим блакитним вогнем, ніби задоволений, що вбив великого підземного володаря. Мечеві було неважко миттю порозрубувати ґоблінські ланцюги і звільнити в'язнів. Цей меч звався Ґламдрінґ, тобто Ворогобій, якщо ви пригадуєте. Ґобліни називали його Сікач і ненавиділи ще дужче, ніж Кусача. Оркріста теж було врятовано — адже Ґандальф прихопив зі собою і його, вирвавши з рук в одного нажаханого вартового. Загалом, Ґандальф устигав подумати багато про що — й міг зробити хоч і не геть усе, але таки чимало для друзів, котрі потрапили у безвихідь.

— Усі тут? — запитав він, із поклоном простягаючи Торінові його меча. — Ану порахую: один — це Торін, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, одинадцять... — а де ж Філі та Кілі? Ага, ось вони! Дванадцять, тринадцять... — а ось і пан Торбин: чотирнадцять! Ну-ну! Могло бути й гірше, хоча, з іншого боку, могло бути й набагато краще. Ані поні, ані харчів, і достеменно не відомо, де ми, а позаду — орди розлючених ґоблінів! Уперед!

І вони рушили вперед. Ґандальф мав цілковиту рацію: далеко позаду, з переходів, які вони щойно проминули, до них долинули шум і моторошні крики ґоблінів. Це змусило їх бігти ще швидше, а оскільки бідолашний Більбо ніяк не міг устигнути за всіма — бо ж ґноми, скажу я вам, можуть, коли треба, мчати скаженою риссю, — вони взялися по черзі нести його на спині.

Проте ґобліни рухалися швидше за ґномів, а крім того, вони знали дорогу краще (бо самі ж і поробили проходи) і були шалено розлючені, тож ґноми, хоч як силкувались утекти, чули крики та виття все ближче і ближче. Незабаром їм стало чути навіть тупотіння ґоблінських ніг, багатьох-багатьох ніг, — здавалось, уже за останнім поворотом. Позаду, в тунелі, яким вони бігли, замиготіли червоні смолоскипи. А ґноми ж уже смертельно потомилися.

— Навіщо, ох навіщо я покинув свою гобітську нірку? — скаржився бідолашний пан Торбин, підстрибуючи на спині у Бомбура.

— Навіщо, ох навіщо я взяв нещасного маленького гобіта на полювання за скарбами? — бідкався горопашний Бомбур, який був огрядний, перехилявся вперед і спливав потом, що скрапував із кінчика його носа, від шаленого бігу та переляку.

На той час Ґандальф відстав, і Торін — теж. Вони завернули за гострий ріг.

— За поворот! — закричав чарівник. — Меча з піхов, Торіне!

Нічого іншого їм і не лишалось — але як це не сподобалося ґоблінам! Вони на повному ходу вискочили з-за рогу, лементуючи на все горло, — і напоролися на Ґобліносіка та Ворогобоя, які світилися яскравим холодним сяйвом просто перед їхніми виряченими від подиву очима. Ті, що бігли попереду, впустили смолоскипи і ще встигли скрикнути, перш ніж їх було вбито. Ті, що бігли за ними, кричали довше й відскакували, наштовхуючись на тих, хто біг позаду.

— Сікач і Кусач! — верещали вони, і незабаром серед ґоблінів запанувало цілковите сум'яття, а більшість із них посунули назад тим самим шляхом, яким прибігли.

Минуло чимало часу, доки бодай один ґоблін наважився зазирнути за ріг. На той момент ґноми вже встигли відійти далеко-далеко, заглибившись у темні тунелі ґоблінського королівства. Виявивши це, ґобліни загасили смолоскипи, повзували м'які капці й вибрали з-поміж себе найпрудкіших бігунів із найтоншим слухом і найгострішим зором. Ті помчали вперед, у пітьму — швидко, мов тхори, і зчиняючи не більше шуму, ніж кажани.

Ось чому ні Більбо, ні ґноми, ні навіть Ґандальф не почули, як вони наблизились. І не побачили їх. Але ґобліни, тихо підбігши ззаду, бачили всіх, бо Ґандальфова патериця розсіювала слабке світло, допомагаючи ґномам просуватись уперед.

Зовсім несподівано Дорі, який тепер знову ніс Більбо на спині, хтось ухопив у темряві за ногу.