Гобіт, або Туди і звідти - Сторінка 18

Шишка влучила одному з них у спину, його кудлата шкура тут же зайнялась, і він зі страшенним дзявкотом заметався туди-сюди. Тоді шишки полетіли одна за одною, — яка горіла блакитним вогнем, яка — червоним, яка — зеленим. Вони вибухали на землі посеред вовчого кола і розліталися барвистими іскрами та клубами диму. Одна особливо велика шишка вдарила вовка-вожака по носі, й він підскочив на три метри в повітря, а тоді кинувся бігати по колу, кусаючи інших вовків од люті та страху.

Ґноми та Більбо радісно закричали. На шал, який охопив вовків, страшно було дивитись, і галас, який вони зчинили, наповнив увесь ліс. Вовки завжди бояться вогню, а цей вогонь був іще й надприродним, а тому особливо страшним. Коли іскра потрапляла їм на шкуру, то впивалась у неї й пропалювала її наскрізь, і якщо вовк не починав швидко качатися по землі, то його миттю охоплювало полум'я. Дуже скоро вовки вже викачувалися по всій галявині, щоб загасити іскри в себе на спинах, а ті, в кого вже зайнялася шерсть, гасали колами, виючи й підпалюючи інших, аж доки їхні колишні приятелі прогнали їх і вони помчали вниз по схилах, скиглячи та скімлячи, в пошуках води.

— Що за гармидер у лісі цієї ночі? — здивувався Повелитель орлів. Він сидів, увесь чорний у місячному сяйві, на вершечку самотнього бескету на східному схилі гір. — Я чую вовчі голоси! Чи не ґобліни, бува, бешкетують у лісах?

Він знявся в повітря, і негайно два його охоронці, які сиділи на скелях обабіч, злетіли вслід за ним. Вони закружляли в небі й побачили кільце варгів — крихітну плямку далеко-далеко внизу. Але орли мають гострий зір і можуть бачити маленькі предмети з великої відстані. Повелитель орлів Імлистих Гір міг дивишся на сонце не мружачись і навіть при місячному сяйві помічав кролика із захмарної висоти. І хоча йому, щоправда, не було видно тих, хто сидів на деревах, однак він міг розібрати, що там, далеко внизу, метушаться вовки, міг бачити крихітні спалахи вогню і чти виття й дзявкотіння, що приглушено долинало звідти. Також він бачив відблиски місяця на списах і шоломах гоблінів, коли довгі лави озлобленого воїнства крадькома спускалися гірськими схилами від своєї брами і занурювались у ліс.

Орлів не назвеш добрими. Деякі з них — боязкі та жорстокі. Але орли зі стародавнього племені північних гір були найславніші з усіх птахів — горді, сильні та шляхетні. Вони не любили гоблінів і не боялися їх. Коли вони взагалі звертали на них увагу (це траплялося рідко, бо орли не їли цих створінь), то налітали на них і відганяли, під ґоблінський вереск, назад до печер, не даючи чинити ніяких паскудств. Гобліни ненавиділи орлів і боялися іх, проте не могли долізти до їхніх підхмарних гнізд чи прогнати їх із гір.

Тієї ночі Повелителеві орлів допікала цікавість йому кортіло знати, що коїться внизу. Тож він скликав силу-силенну орлів і вони всі разом злетіли з гір та, повільно кружляючи, стали спускатися все нижче й нижче — до вовчого кільця, де мала відбутися зустріч вовків із гоблінами.

І це було зроблено дуже доречно! Там, унизу, коїлося щось жахливе. Вовки, охоплені полум'ям, повтікали до лісу й підпалили його в кількох місцях. Була середина літа, і тут, на східному схилі гір, майже не випадало дощів. Пожовкла папороть, опале гілляччя, купи глиці, сухі дерева — все це швидко запалало. Скрізь довкола галявини варґів стрибали язики полум'я. Але вовки-вартові не відступали від дерев. Оскаженілі та розлючені, вони стрибали і вили довкола стовбурів, а ще проклинали ґномів своєю страхітливою мовою, виваливши язики та світячи очима — червоними і лютими, як саме полум'я.

І раптом із криками надбігли ґобліни. Вони думали, що тут точиться бій із лісорубами, але невдовзі второпали, що трапилося насправді. Деякі з них просто посідали долі й розреготались. Інші замахали списами і загрюкали ратищами об щити. Ґобліни не бояться вогню, і незабаром у них виник план, який здався їм самим напрочуд дотепним.

Одні з них зігнали всіх вовків у зграю. Другі наклали довкола стовбурів папороті й хмизу. Інші кинулися навсібіч, затоптуючи і прибиваючи полум'я, прибиваючи і затоптуючи, доки воно не згасло, — проте вони не загасили вогню під деревами, на яких сиділи ґноми. Натомість підкинули туди сухого листя, гілляччя та папороті. Скоро вони оточили ґномів кільцем диму і полум'я — кільцем, якому вони не давали поширюватись, але воно поволі стискалося, аж доки язики вогню почали лизати паливо, накидане під деревами. Дим роз'їдав Більбо очі, він відчував жар полум'я і бачив крізь димову завісу ґоблінів, котрі пританцьовували довкола, ніби водячи хоровод круг літневого вогнища. На шанобливій відстані за кільцем вояків, котрі танцювали зі списами та сокирами, стояли вовки, спостерігаючи і вичікуючи.

Більбо почув, як ґобліни затягли моторошну пісню:

П'ятнадцять пташок на п'ятьох ялинах,

віє вогнем біля пер пташиних!

Та крил у кумедних пташок нема!

О, що ж ми зробимо з ними всіма?

Зваримо їх, на рожен насобачимо,

спряжимо їх і з'їмо їх гарячими?

Потім ґобліни перестали співати і загорлали:

— Летіть, пташечки! Летіть, якщо можете! Спускайтесь донизу, пташечки, а інакше засмажитесь у ваших гніздечках! Щебечіть, щебечіть, пташечки! Чого ж ви не щебечете?

— Забирайтеся геть, хлопчиська! — закричав у відповідь Ґандальф. — Ще не час мостити гнізда. А неслухняних хлопчисьок, котрі бавляться з вогнем, жде покарання!

Він прокричав це, щоб розлютити їх і показати, що він їх не боїться, — але він, звісно ж, боявся, хоч і був чарівником. Проте вони не звернули на нього уваги і співали далі:

Шквар, шквар дерева й чагар!

Під тріскіт кори смолоскипом гори,

щоб весь час для нас цю ніч пломінь не гас,

Я-гей!

Смали їх і смаж, печи їх і пряж!

Хай палить їм бороду, нанісши смороду,

хай очі їм склить і розтріскуе шкіру,

щоб кісткам почорніти і витекти жиру, —

хай під небом пала

і згорить до тла!

Смерть томам прийшла,

щоб весь час для нас цю ніч пломінь не гас,

Я-гей!

Я-гоя-гей!

Я-гой!

І разом із їхнім "Я-гой!" полум'я підібралося до Ґандальфового дерева. А наступної миті перескочило на інші. Зайнялася кора, затріщали нижні гілки.

Тоді Ґандальф видерся на вершечок своєї сосни. І щойно він приготувався стрибнути з висоти просто на списи ґоблінів, як із його патериці вирвався подібний до блискавки сліпучий спалах. Там би йому й кінець, хоча він, мабуть, убив би багатьох ворогів, упавши їм на голови як грім серед ясного неба. Але він так і не стрибнув.

Саме тієї миті Повелитель орлів каменем кинувся вниз, схопив його в кігті й шугнув у небо.

Ґобліни завили від люті й несподіванки. Ґандальф щось сказав Повелителеві орлів, і той голосно закричав. Тоді великі птахи, які його супроводжували, метнулися донизу, ніби велетенські чорні тіні. Вовки заскавучали і заскреготіли зубами, ґобліни несамовито залементували і затупотіли ногами, марно жбурляючи в небо свої важкі списи. На них налітали орли — темний натиск їхніх замашних крил валив ґоблінів на землю чи гнав геть, орлячі кігті роздирали їм обличчя. Деякі птахи полетіли до дерев і похапали ґномів, котрі вже повидряпувалися так високо, що далі нікуди.

Бідолашного маленького Більбо мало знову не покинули самого! Йому ледве вдалось ухопитися за ногу Дорі, коли того останнім підібрав орел, — і вони разом піднялись у повітря над усім отим розрухом і пожарищем. Більбо теліпався в повітрі, ледь не обриваючи рук.

Тепер, далеко внизу, ґобліни та вовки розсіялися по всьому лісі. Кілька орлів іще кружляло й ширяло над полем битви. Полум'я навколо дерев зненацька підскочило до найвищих гілок. Вони з тріскотом запалали. Знявся раптовий шквал іскор і диму. Більбо втік саме вчасно!

Невдовзі вогні пожарища внизу — червоне мерехтіння на чорній землі — пригасли, а ґноми та Більбо були високо в небі, підіймаючись дедалі вище широкими розгонистими колами. Більбо ніколи не забути, як він летів тоді, вчепившись у щиколотки Дорі. Він стогнав: "Мої руки, мої руки!" — а Дорі квилив: "Мої бідні ноги, мої бідні ноги!"

Найвідповідальнішої миті у Більбо запаморочилася від висоти голова. Зазвичай його нудило, коли він дивився вниз навіть із невисокої кручі, йому не подобалися драбини, не кажучи вже про дерева (адже досі йому не доводилось утікати від вовків). Тож ви можете собі уявити, як у нього макітрилось у голові тепер, коли він дивився вниз і бачив поміж пальцями своїх розбовтаних ніг темні простори, поцятковані тут і там — на скелястих уступах і на рівнинних потоках — місячним сяйвом.

Бліді гірські шпилі поближчали, освітлені місяцем зубці скель стриміли з чорної сутіні. Було дуже холодно, — дарма що стояло літо. Більбо заплющив очі й прикинув, чи зможе витримати так іще хоч трохи. Тоді уявив, що з ним трапиться, якщо він не витримає. Йому стало млосно.

Політ закінчився для нього саме вчасно — якраз тоді, коли його пальці розімкнулися. Важко дихаючи, він випустив щиколотки Дорі й упав на грубий настил орлячого гнізда. Він лежав там без жодного звуку, а в його думках змішалися несподівана радість порятунку від вогню і страх скотитися з цього вузького майданчика в густу сутінь, яка підступала до нього зусібіч. У нього справді неабияк паморочилось у голові після моторошних пригод останніх трьох днів, та ще й від голоду, — і несподівано для самого себе він проказав уголос:

— Тепер я знаю, що відчуває шматок копченої свинячої грудинки, коли його зненацька підхоплять виделкою з пательні й відправлять назад на полицю!

— А от і ні! — почув він відповідь Дорі. — Бо свиняча грудинка знає, що рано чи пізно знов опиниться на пательні, а ми, будемо сподіватися, — ні. Та й орли — не виделки!

— О, ні! Зовсім не лелеки — я хотів сказати "виделки", — промовив Більбо, всідаючись і занепокоєно поглядаючи на орла, який примостився поруч.

Гобіт ламав голову, чи не сказав він іще якоїсь дурниці й чи не видались орлові його слова грубими. Не слід бути нетактовним із орлом, якщо ви завбільшки лише з гобіта і потрапили вночі до орлячого гнізда!

Та орел тільки гострив дзьоба об камінь і перебирав на собі пір'я, не звертаючи на Більбо уваги.

Незабаром підлетів іще один орел.

— Повелитель орлів наказує тобі принести полонених на Великий Уступ, — прокричав він і полетів геть.

Перший орел схопив Дорі в кігті й поніс його в ніч, лишивши Більбо зовсім самого.