Гобіт, або Туди і звідти - Сторінка 23

Але Беорн попередив їх, що цим шляхом тепер часто користуються ґобліни, а на східному краї лісова дорога, як він чув, уся позаростала, стала непроїжджою і веде в непролазні болота, де немає жодної стежки. До того ж на сході вона закінчується набагато південніше від Самотньої Гори, і їм не залишиться нічого іншого, як здійснити звідти довгий і тяжкий перехід на північ. А на північ од Візкаменя Морок-ліс підступає до берега Великої Ріки ближче — і, хоча до гір (і до ґоблінів) звідти теж рукою подати, Беорн порадив їм обрати саме цей шлях: бо на відстані п'ятьох днів путі верхи, просто на північ од Візкаменя, починається мало кому відома стежка через Морок-ліс, яка майже навпростець виводить до Самотньої Гори.

— Ґобліни, — пояснював Беорн, — не наважаться переправитися через Велику Ріку ближче, ніж за сто миль на північ од Візкаменя, ні наблизитися до мого будинку — вночі він добре захищений! — але на вашому місці я б поскакав якомога швидше, бо якщо вони влаштують набіг уже зараз, то переправляться через річку на півдні й обнишпорять усі узлісся, щоб відрізати вам шлях, — а варґи бігають швидше за поні. Тож вам безпечніше податися на північ, навіть якщо здаватиметься, що ви повертаєтеся назад, до ґоблінських укріплень, — бо це те, чого ґобліни чекають найменше, і їм доведеться довше гнатися за вами. А тепер — у путь, і якомога швидше!

Ось чому вони їхали зараз мовчки, пускаючи поні вчвал, де ґрунт був рівний і росла трава; ліворуч темніли гори, спереду наближалася смужка ріки, облямована деревами. Коли вони виїхали, сонце щойно починало хилитися на захід, і до самого смерку воно золотило довколишні терени. Якось важко було думати про ґоблінів, котрі женуться за ними десь позаду, — тож, коли їх віддаляло від Беорнового будинку вже багато миль, вони знову почали балакати і співати, забуваючи про темну лісову стежку, що лежала попереду. Але надвечір, коли спустилися сутінки й гірські шпилі запалали у вечоровій заграві, вони влаштували привал і виставили сторожу — проте більшість спала неспокійно, ніби чуючи вві сні виття вовків і крики ґоблінів.

Однак наступний ранок видався ясним і погідним. На землі, ніби восени, білів туман, повітря було прохолодне, але невдовзі на сході встало червоне сонце й тумани щезли, — і, доки тіні ще не покоротшали, наші мандрівники знову рушили в путь. Вони їхали вже другий день і весь той час не бачили нічого, крім трави, квітів, пташок, поодиноких дерев та — зрідка — невеликих стад благородних оленів, які або паслись, або, опівдні, відпочивали в затінку. Часом Більбо помічав, як із високої трави стирчали ріжки ланей, і думав спершу, що то сухі гілочки. Надвечір третього дня мандрівники так завзято поспішали (бо ж Беорн казав, що вони досягнуть в'їзду в ліс на ранок четвертого дня), що скакали й після смерку, і якийсь час уночі під місяцем. Коли місячне сяйво померкло, Більбо стали ввижатися, то праворуч, то ліворуч, невиразні обриси великого ведмедя, який скрадався в тому ж напрямку. Та коли гобіт наважився сказати про це Ґандальфові, чарівник відповів лише:

— Цить! Не звертай уваги!

Наступного дня вони рушили в путь перед світанком, хоча нічний спочинок був коротким. Щойно розвиднілося, вони побачили ліс, який ніби вийшов їм назустріч або ж чекав на них, подібний до чорної та похмурої стіни. Стежка повела вгору, і гобітові здалося, що на них почала насуватися тиша. Пташки співали дедалі рідше. Олені вже не показувалися, навіть кроликів не було видно. Десь опівдні вони досягли краю Морок-лісу і зупинилися відпочити мало не під навислим гіллям його перших дерев. їхні стовбури були дебелі та вузлуваті, галуззя — покручене, листя — темне і довгасте. Плющ вився по стовбурах і звисав до землі.

— Ну ось і Морок-ліс! — промовив Ґандальф. — Найбільший ліс Півночі. Сподіваюся, на вигляд він вам сподобається. А тепер ви мусите відіслати назад цих чудових поні, яких вам позичили.

Ґноми мало не розбурчалися з цього приводу, але чарівник сказав, що вони бовдури.

— Беорн не так далеко, як ви думаєте, та й у будь-якому разі вам краще дотримати своєї обіцянки, бо він грізний ворог. У пана Торбина зір гостріший за ваш, якщо ви не помічали щоночі з настанням темряви великого ведмедя, який ішов назирці за нами або сидів на віддалі в місячному сяйві, стежачи за нашим табором. Не тільки щоб охороняти вас і пильнувати, чи туди ви їдете, але також і щоб наглянути за поні. Нехай Беорн вам друг, але своїх тварин він любить, як власних дітей. Ви навіть не здогадуєтесь, яку ласку він виявив до вас, дозволивши їхати на його поні так далеко й так швидко, і що трапиться з вами, якщо ви спробуєте взяти їх із собою до лісу.

— А як же кінь? — запитав Торін. — Ти не згадав, що відішлеш його назад.

— Не згадав, бо не відішлю.

— І як же тоді з твоєю обіцянкою?

— Це моє діло. Я не відішлю коня назад — я повернуся верхи на ньому!

Тепер їм стало зрозуміло, що Ґандальф збирається покинути їх на самому узграниччі Морок-лісу, — й усі були в розпачі. Але хай би що вони белькотіли, це не змінило його рішення.

— Ми ж уже все з'ясували, коли орли висадили нас на Візкамені, — сказав чарівник. — І нічого сперечатись. У мене, як я й казав, є термінові справи на півдні — і я вже спізнююся через клопоти з вами, добродії. Ми, може, ще зустрінемося, перш ніж усе скінчиться, а може, звісно, й не зустрінемося. Це залежить від вашої фортуни, відваги і здорового глузду, до того ж я посилаю з вами пана Торбина. Я вже казав вам раніше, що в ньому закладено більше, ніж ви здогадуєтесь, і невдовзі ви самі в цьому переконаєтесь. Тож веселіше, Більбо, і не хмурся ти так! Веселіше, Торіне й Компанія! Врешті-решт, це ваша виправа. Згадайте про скарб, який чекає на вас, і забудьте про ліс та про дракона — принаймні до завтрашнього ранку!

І коли настав завтрашній ранок, він повторив те саме. Тож тепер їм не лишалося нічого іншого, як наповнити міхи водою з прозорого джерела, яке вони знайшли біля узлісся, і розв'ючити поні. Вони поділили вантаж якомога чесніше, проте Більбо вважав, що його частка нестерпно важка, й ідея плестися не одну милю з такою ношею на спині йому зовсім не подобалася.

— Та не переймайся ти так! — потішав його Торін. — Дуже швидко тягар полегшає. Гадаю, невдовзі, коли їжа почне закінчуватись, усі ми захочемо, щоб наші клунки стали тяжчими.

Тепер нарешті вони попрощалися з поні й повернули їхні морди у бік дому. Ті весело потрюхикали геть, очевидячки, дуже раді показати хвоста темному Морок-лісу. Коли поні подалися назад, Більбо міг би заприсягнутися, що з затінку дерев виступила постать, подібна до ведмежої, й хутко почвалала слідом за ними.

Тоді Ґандальф теж попрощався. Більбо сів на землю, почуваючись страшенно нещасним і прагнучи опинитися разом із чарівником верхи на його рославому коні. Після сніданку (дуже мізерного) гобіт зазирнув до лісу, і йому здалося, що вранці там так само темно, як і вночі, а ще дуже таємничо: "Таке відчуття, ніби хтось за тобою стежить і чигає на тебе", — сказав він сам собі.

— До побачення! — сказав Ґандальф Торінові. — І до побачення всім вам, до побачення! Через ліс навпростець — туди тепер ваша путь. Не звертайте зі стежки! — бо якщо таки звернете, то тисяча проти одного, що вам уже ніколи її не знайти і не вибратися з Морок-лісу, — а тоді не думаю, щоб я чи хтось інший колись побачив вас знову.

— А ми конче мусимо йти через ліс? — простогнав гобіт.

— Так, мусите! — відказав чарівник. — Якщо хочете дістатися на той бік. Вам треба або перетнути ліс, або відмовитися від пошуків. А я не збираюся дозволяти вам зараз відступитися, пане Торбине. Мені соромно за вас через такі думки. Адже ви тепер маєте дбати про всіх оцих ґномів замість мене! — закінчив він, усміхаючись.

— Ні! Ні! — вигукнув Більбо. — Я не те мав на увазі. Я хотів сказати — чи немає дороги в обхід?

— Є, якщо ти волієш відмахати дві сотні миль із гаком на північ і вдвічі більше — на південь. Але й тоді на безпечну путь не сподівайся. У цій частині світу немає безпечних стежок. Пам'ятай, що зараз ти в Дикому Краї, тож, куди б ти не подався, з тобою може трапитися будь-яка халепа. Перш ніж ти дістанешся в обхід Морок-лісу на північ, ти опинишся якраз посеред схилів Сірих Гір, а вони просто кишать щонайпаскуднішими ґоблінами, гобґоблінами й орками. Обходячи ліс із півдня, ти потрапиш у володіння Чорнокнижника — і навіть тобі, Більбо, не треба розповідати про цього чорного чаклуна.

Я не раджу вам і близько підходити до місць, які видно з його темної вежі! Тримайтеся лісової стежки, піднесіться духом, сподівайтеся на краще — і, якщо вам неймовірно поталанить, одного прекрасного дня ви, можливо, вийдете до Довгого Озера, а за ним, ген-ген на сході, побачите Самотню Гору, де живе старий добрий Смоґ, — утім, сподіваюся, що він на вас не чекає.

— Отакої! Гарно ж ти нас утішив, — пробурчав Торін. — До побачення! Якщо не хочеш іти з нами, краще б їхав своєю дорогою без балачок!

— Тоді до побачення, таки справді до побачення! — відказав Ґандальф, розвернув коня і поскакав на захід.

Але він не зміг побороти спокусу залишити за собою останнє слово. Від'їхавши рівно настільки, щоб його ще могли почути, він озирнувся, приклав долоні до рота і гукнув до них. І вони почули його приглушений голос:

— До побачення! Будьте ласкаві, шануйтесь — і НЕ ЗВЕРТАЙТЕ ЗІ СТЕЖКИ!

Потім він пустив коня чвалом і хутко зник з очей.

— Та вже до побачення, їдьте-їдьте! — бурчали ґноми, сердячись іще більше через те, що розлука з Ґандальфом таки справді їх засмутила.

Тепер починалася найнебезпечніша частина всієї мандрівки. Кожен завдав собі на плечі по важкому клунку та міху, що випали йому при розподілі, повернувся спиною до світла, яке заливало прилеглі терени, й пірнув у ліс.

VIII

Мухи та павуки

Вони йшли вервечкою. Стежка починалася немовби аркою з двох великих старезних дерев, які схилились одне до одного, утворивши вхід до тінявого тунелю, — вони були так сильно заглушені плющем і обліплені лишайником, що на їхньому гіллі виднілось лише кілька почорнілих листочків. Сама стежка виявилася вузькою і звивалася поміж стовбурів. Невдовзі світло, що пробивалося крізь арку, перетворилося на маленьку світляну цяточку далеко позаду, і тиша стала такою глибокою, що кожен крок гучно відлунював у лісі, а дерева, здавалося, нахилялися над ними, прислухаючись.

Коли їхні очі звикли до імли, вони почали дещо розрізняти обабіч стежки при якомусь тьмяному зеленавому півсвітлі.