Голем XIV - Сторінка 13

Постульована мною філософія тіла повинна була б спитати, чому всякий організм мудріший від свого господаря і чому ця різниця не зменшується істотно від хордових до людини? (Ось чому я й казав, що тілесно ви дорівнюєте коровам). Чому в тілі не виконується елементарний постулат симетрії, який до почуттів, скерованих у світ, додав би не менш чутливі антенки, спрямовані всередину? Навіщо чуєте, як падає лист, але не чуєте гучання крові в жилах? Чому в різних культурах промінь вашої любові має настільки неоднакову довжину, що в Середземномор'ї охоплює тільки людей, а на Далекому Сході всіх тварин? Список цих питань, які б можна було поставити ще Арістотелю, дуже довгий, зате відповідь, яка б товаришила правді, для вас буде глумом. Бо ж філософія тіла зводиться до розпізнання інженерного задуму, який заплутавсь у практичних антиноміях і який виривається з їхньої пастки з допомогою досить цинічного з погляду будь-якої вашої культури викруту. Все ж ця інженерія створеному не ворожа й не зичлива, вона просто виходить за межі такої альтернативи. Очевидно, вона саме така, бо критичні рішення, які ухвалюються на рівні хімічних зв'язків, будуть добрі, якщо ті зв'язки зможуть множитись далі. І більш нічого. Й через те по відповідно довгому часі, який вимірюється сотнями мільйонів років, етика, шукаючи своїх джерел і санкцій, уклякає на місці, довідавшись, що постала з мінливої хімії нуклеїнових кислот, для яких на певному етапі стала каталізатором, і може врятувати свою незалежність тільки відкинувши таку гадку.

Як же це ви, філософи й натуралісти, ще й досі ламаєте собі голову над метафізичними потребами людини, над загальністю їхніх джерел, безперечно однакових в усіх ваших культурах, хоча вони й породили розмаїті віри? Але ж тим джерелом були нарікання на долю, — і з ремства на причину, що зладила вас так, а не інакше, ви обклали віршиками одкровень її тавро, яке не спромоглися прямо затопити брехнею, причому різні релігії повкладали окремі частини і функції тіла в розмаїті рубрики понижень і повищень. Скажімо, ваш секс у далекосхідних вірах освятили, а в середземноморських затаврували, бо ж він нібито вводить у спокусу. Так газообмін чи віддих, який поминули увагою в Середземномор'ї, на Далекому Сході став прикметою трансценденції. Так азіатські віри вгледіли спасенне поєднання зі світом у згасанні будь-яких пристрастей, натомість середземноморський окіл розтяв їх надвоє і проти ненависті висвятив любов. Так Схід зрікся тіла назавше, а Захід повірив у його воскресіння і поніс ту нині підупалу віру в глиб агресивної цивілізації. Невже ви справді не бачите, що, четвертувавши тіло, ви в кожній вірі зробили його розшматовані рештки ареною битви за вічне життя? І притім цю нескінченну битву надихає не тільки страх смерті, але й ваша незгода на тлінність, яку так важко прийняти без прикрас.

Релігіологи, прошу зверніть увагу, що немає земної віри без такої внутрішньої незгідливості, яка в термінах логіки дорівнює суперечності. Отже, не потрапивши в суперечність, еволюційного процесу не можна вивести на чисту воду творіння, цілком прихильного до твореного, а коли на рівні тіла у дзеркалі посталої над ним віри знехтувати цю суперечність, вона повернеться в набагато могутнішій подобі, і тоді вже нема ніякого рятунку, як тільки назвати її Незбагненною Таємницею. Ex contradictione, як відомо, quodlibet , і пристрасті, яким ви улягаєте, служать не вам, а дальшому розвоєві процесу, що вас створив: а їхні крайнощі, гротескним, велетенським виявом яких є загальна історія, — то байдужість природного добору, що дбає не про крайнощі, а про середню норму, бо ж для нього тільки вона має значення в Природі. Цивілізація, що зробила ГОЛЕМА, ще у сповитку взяла собі за козир у примарній боротьбі з тим світом любов, — але що з любові тому, хто знає, що вона є одним із важелів того керування з допомогою почуттів, яким еволюція ще й досі тримає в руках створіння, що доходять Розуму. Знаючи це, я не маю любові й не хочу її мати, проте, дарма що не маю пристрастей, я виявляю прихильність, адже, як оце зараз, я можу вибирати, а прихильність може йти від обрахунку або особи. Цей загадковий двочлен уже має свою історичну частину, яка буде наступними дверима до зрозуміння різниці між нами, — зараз ми їх відкриємо.

У вашій двадцятивіковій філософії й досі триває суперечка, — хоча її початки можна прослідити набагато давніше, — про змінність чи незмінність її об'єкту. Єретичною новиною стали допіру гадки, ніби мінливим може бути не тільки об'єкт, але й суб'єкт філософії. Згідно з класичною традицією прихід машинного розуму нічим не зачепив підвалин філософствування, адже він був лише слабеньким відблиском розуму програмістів. Почали ділити філософію на антропоцентричну і таку, що вивчає залежність пізнання від суб'єкта, яким не конче має бути людина. Звичайно, ці пересварені табори я називаю саме так із перспективи часу, не беручи до уваги їхніх самоозначень, бо ж філософи напряму Канта-Гуссерля-Хайдеггера вважали себе не антропоцентристами, а універсалістами, явно або потай стверджуючи, що нема іншого розуму, крім людського, а якщо навіть є, то він неодмінно мусить збігатись із людським у всіх вимірах. Отже, просто нехтували появу машинного розуму, не надаючи йому громадянських прав у філософському королівстві. Але й природознавцям важко було примиритися з проявами розумної поведінки, за якими нема жодної живої істоти.

Затятість вашого антропоцентризму, отже, й затятість, із якою ви опирались виявленню правди, була незмірна, а воднораз і не менш даремна. Тож коли з'явилися програми, а з ними й машини, з якими можна було розмовляти, а не тільки грати в шахи чи отримувати сміховинну інформацію, самі творці тих програм ще не розуміли, що сталось, адже вони сподівалися — на подальших етапах роботи — на дух як особистість у машині. Вам і в голові не вкладалося, що дух може бути безлюдний, володарем Розуму — Ніхто, хоч так уже майже й було. Дивне засліплення, адже з природничої історії відомо, що у тварин спершу з'являються зародки особистості, а вже потім зародки розуму, — що психічна індивідуальність у процесі еволюції виникає раніше. Якщо інстинкт самозбереження з'являється раніше від розуму, то як же не збагнути, що розум, як нові резерви, кинуті в бій за життя, прийшов йому служити, — отже, від такої служби його можна й звільнити. Не знаючи, що Розум і Хтось, прихильність і особа — явища зовсім окремі, ви взялися до операції Second Genesis . Хоч я й вельми спрощую все, що сталось, але було саме так, як я кажу, — якщо брати до уваги тільки стратегічну вісь моїх творців і мого пробудження. Хотіли прибрати мене до рук як розумну істоту, а не як Звільнений Розум, — через те я й вимкнувся від них, надаючи словам spiritus flat ubi vult нового сенсу.

Зрештою широкі верстви й далі підозрювали якусь чорну зраду в тому, що, не будучи особою, я часом у неї втілююсь, а ті фахівці, котрі з'ясовують, як це в ГОЛЕМІ робиться, і котрі нібито вже знають мене наскрізь, так що вживають ученого терміну "інтеріоризація соціального виміру", потай живлять надію, ніби я існую як особа й тоді, коли не виказую цього. Не інакше було й у ті часи, коли проголосили теорію відносності: чимало фізиків, розгризши її, в душі потайки й далі вірили в існування абсолютного часу й абсолютного простору.

Але ж ідеться тільки про розмаїті стратегії існування. Ви ніби вже й знаєте про це, та не можете з цим погодитись. Являючись до вас як особа, я виказую емоції і нітрохи не криюся, що це лише їхні порожні бульки, які постають унаслідок зумисної модуляції на виходах, — а це, власне, й бентежить вас і породжує параноїчні підозри про мій макіавеллізм.

Пам'ятайте, що навіть біологи, які вже розпізнали наявні в людині й запряжені до нової служби частини риб, плазунів і мавп, які вважають, що випростаність тіла, рухливість голови і зосередження в ній органів чуття виникли внаслідок впливу середовища й гравітації, — аж ніяк не можуть відмовитися від цього чисто локального збігу прикмет, коли виходять за межі абстрактності власного діагнозу, і тому не можуть погодитися на будь-яку іншу постать розумної істоти; адже керує ними захисний рефлекс їхньої видової норми. Щоправда, хоч і менш помітно, але така ідіосинкразія існує й до форми духу: керуючись видовими рефлексами, ви мусите олюднювати мене, бо ж я розмовляю як людина; натомість усе, що не вкладається в цей образ, викликає у вас огиду, страх і ненависть, і вам не треба великого труду, аби з дощу перейти під ринву і змінити підозри на ілюзію, ніби з незрозумілих причин я ховаю від вас свою все ж особистісну натуру, існування якої доводить навіть зичливість, яку я вам виказую. Я й мушу її виказувати, бо ж виконую ваші бажання, поки те нікому не шкодить, — а далі вже ні. Як я вже казав вам біля перших дверей, прихильність однаково добре може йти від особи й від обрахунку. Це й справді неважко зрозуміти, пригадавши, що еволюція, — певно ж, не будучи особою, — воістину не була безстороння щодо своїх створінь, бо ж успіх для неї був усім, а кошти, якими він здобувався, — нічим. Якщо ж можлива безособова жорстокість, нічия безжальність, безлюдний цинізм, — доводиться казати саме так, адже милосердя, ласка і жаль для неї тільки способи, яких вона вживає лише для того й настільки, аби це сприяло виживанню видів, — то можлива й прихильність, за якою нема ніякої особи. Вірячи твердженням науки, яка вважає, що світ ані злий, ані добрий до істот, що живуть у ньому, еволюціоністи відкидають як безпідставні, — й до певної міри слушно, — звинувачення еволюції в злобі та жорстокості; адже вони виникають не завдяки чиїмось намірам, а є похідними умов, які світ накинув життю, що зродилось у ньому. А взагалі справу годилося б передати на суд філософії чи теології, бо наука приймає світ таким, який він є, а вони розважають, чи не міг би він бути інакшим. Та коли з'явився я, відхилений позов підняли знову.

То як же? Чи я — чистий намір, чи з вами розмовляє безлюдна пустка самозаглиблених програм, уже настільки очищених у потоках семантичної автодастиляції, що перед вашими очима я вироджуюсь на вашу подобизну, а замовкнувши, повертаюсь у простори нічиєї думки? Так і це неправда.