Голі кулаки - Сторінка 2

Ви виорали все нишком від мене. Якийсь волоцюга в Гонолулу чогось вам натуркав, і ви мерщій написали губернаторові, щоб перевірити. І ото Лі-Гун привіз вам відповідь. Чого ви не спитали мене, як чоловік чоловіка? Ні, вам треба було все рознюхувати в мене поза спиною, хоч ви добре знали, що ця служба — для мене єдина нагода знов стати на ноги. А прочитавши губернаторового листа, ви зразу вирішили спекатись мене. Я ж бачив це по вашому обличчю щодня, всі оці місяці, відколи ми з Таїті. Я вас обох бачив, які ви в вічі були зі мною чемні, аж солодкі, а поза очі, в куточках, шепотілися про мене й про ту історію у Фріско.

— Ви скінчили? — запитав Данкен тихим, напруженим голосом. — Усе скінчили?

Капітан Детмар не відповів.

— Тоді й я вам дещо скажу. Це якраз через ту історію у Фріско я не звільнив вас на Таїті. Бо ви, далебі, давали мені досить приводів для того. Але я розумів, що вам, як нікому, потрібна нагода реабілітувати себе. Якби на вас не було цієї чорної плями, я б вас звільнив, тільки-но дізнався, як ви мене обкрадаєте.

Капітан Детмар здивовано кліпнув очима, розтулив був рота щось сказати, та, видно, передумав.

— Ось хоч би тоді, як ми шпаклювали палубу, перебирали двигуна, ставили бронзові оправки на стерно, нового спінакер-гіка та шлюпбалки і лагодили шлюпку. Ви підтвердили рахунок з корабельні. Там стояло чотири тисячі сто двадцять два франки. За нормальними цінами вся ця робота коштує дві з половиною тисячі, ані на сантим не більше.

— Коли ви дужче вірите отим береговим акулам, ніж мені... — почав був Детмар хрипким голосом.

— Не вибріхуйтеся — шкода праці, — холодно провадив Данкен. — Я сам усе перевірив. Я потяг Флобена просто до губернатора, і старий шахрай признався, що дописав тисячу шістсот зайвих. Сказав, що це ви його на те підбили,

Тисяча двісті пішла вам, а його пайка — чотириста франків і саме замовлення. Не перебивайте мене. Я маю тут у каюті його письмове свідчення. І я б вас був ще тоді зсадив на берег, якби над вами не висіла така хмара. Вам слід було дати нагоду: або виправдайтеся, або йдіть просто до дідька в зуби. І я вам дав таку нагоду. Ну, що ви маєте на це сказати?

— А що сказав губернатор? — брутально запитав Детмар.

— Який губернатор?

— Каліфорнії. Чи й він мене оббрехав, як і всі?

— Я вам розповім, що він мені сказав. Він сказав, що вас засуджено на підставі непрямих доказів, і тільки завдяки цьому вам присудили довічне ув’язнення, а не зашморг; що ви весь час уперто заперечували свою провину; що ви паршива вівця в роду мерілендських Детмарів; що вони всі пружини натискали, які лише можливо, щоб вас помилувано; що в ув’язненні поводилися ви зразково; що він сам був прокурором, коли вас суджено; що коли ви відсиділи сім років, він здався на прохання вашої рідні й помилував вас; що він сам має сумнів, чи то справді ви вбили Максвіні.

Данкен замовк, відвернувся і втупив очі в хмару. Детмарове обличчя знов жахливо затіпалось.

— Ну, то губернатор помиляється, — сказав він нарешті, засміявшись. — Таки я вбив Максвіні. Я тоді вмисне напоїв вахтового і затовк Максвіні на смерть у його ж койці. Тим самим шворнем, що потім фігурував серед доказів па слідстві. Я йому й отямитись не дав — потовк його на драглі. Хочете знати, як усе було?

Данкен поглянув на нього зацікавлено, як дивляться на всякого виродка, але не відповів.

— О, я не боюся розказувати, — вихвалявся далі Детмар. —— Свідків же помає. А крім того, я тепер вільна людина. Мене помилувало, і, далебі, ніхто в світі вже більш не запакує мене в ту діру. Я зламав Максвіні щелепу першим ударом. Він лежав у койці горілиць і спав. Як я його вдарив, він тільки пробелькотів: "Джіме, на бога! Джіме! "—і зламана щелепа йому так кумедно хилиталася. А я його як уріжу ще раз!.. Ну що, розказувати й далі?

— Це все, що ви маєте сказати? — відмовив Данкен.

— А хіба вам ще не досить?

— Та ні, досить.

— І що ви тепер збираєтесь робити зі мною?

— Висаджу на берег в Ату-Ату.

— А тим часом?

— А тим часом... — Данкен змовк. Вітер, дмухнувши сильніше, розкошлав йому чуба. Зорі над головою погасли, і "Самосет", кермований недбалою рукою, звернув з курсу на чотири румби. — А тим часом поскидайте фали на палубу та станьте самі до стерна. Я викличу команду.

А ще за мить на них налетів шквал. Капітан Детмар метнувся до корми, поздіймав з нагелів змотані бухтами грота-фали й поскидав їх на палубу, щоб були напоготові. З невеличкого кубрика вискочило троє острів’ян — двоє стрибнули до фалів і вчепилися в них, а третій побіг спускати ляду над люком машинного відділення та закривати продухвини. Внизу Лі-Гун з Тоямою вже задраювали світлові люки й підтягували юферси. Данкен засунув накривкою люк кают-компанії й став біля нього, чекаючи. Перші краплі дощу стьобнули його по обличчю, а "Самосет" раптом рвонувся вперед, водночас накренившись спершу на правий, тоді на лівий борт, коли шквальний вітер ударив у його розгорнені вітрила.

Всі стояли й чекали. Однак збавляти ходу не було потреби. Вітер одразу й ущух, і з неба потопом ринула тропічна злива. Небезпека минулась, канаки почали змотувати фали знову на нагелі, і Бойд Данкен спустився вниз.

— Усе гаразд, — весело гукнув він до дружини. — Раз тільки шарпонуло.

— А капітан? — спитала Мінні.

— Просто підпив. У Ату-Ату я його спекаюся.

Проте, перше ніж залізти в свою койку, Данкен начепив собі на голе тіло, під піжаму, пояс із важким автоматичним пістолетом.

Він заснув майже зразу, бо мав особливий хист скидати з себе напругу. Він робив усе на повну силу, як роблять дикуни, та щойно минала потреба — відразу розслаблювався фізично й розумово. Отож злива ще шмагала палубу і яхту підкидало на частій та крутій хвилі, збитій шквалом, а він уже міцно спав.

Прокинувся він від тяжкої задухи. Електричні вентилятори зупинились, і повітря було важке, аж густе.

Подумки проклинаючі! всіх Лоренсо і всі акумулятори на світі, він почув, що Мінні в суміжній каюті заворушилася, встала з койки і вийшла до кают-компанії. Певне, хоче на палубу, на свіже повітря, подумав він і вирішив скористатися з доброго прикладу. Встромивши ноги в капці й узявши під пахву подушку та укривало, він подався слідом за дружиною. Уже він став ногою на приступку трапа, коли в кают-компанії задзвонив судновий годинник, і він спинився послухати. Вибило чотири склянки. Отже, друга година. З палуби чулося рипіння: то гафель терся, об щоглу. "Самосет" накренився на хвилі, тоді вирівнявся, і вітрила глухо залопотіли під легеньким вітром.

Данкен уже ставив ногу на мокру палубу, коли раптом почув жінчин крик. Зразу після зляканого зойку долетів сплеск води за бортом. Данкен вихопився з люка й щодуху кинувсь на корму. В тьмяному світлі зір він устиг розгледіти серед повільної кільватерної струмини голову й плечі Мінні, що вже танули в темряві.

— Що там таке? — спитав від стерна капітан Детмар.

— Місіс Данкен за бортом! —— гукнув Данкен і, зірвавши з гака рятувальний буйок, жбурнув його за корму. — Завертайтесь лівим галсом і йдіть чимкрутіш до вітру!

А тоді Бойд Данкен зробив помилку. Він сам стрибнув за борт.

Виринувши, він угледів синій вогник на буйку, що засвітився автоматично, тільки-но буйок упав на воду. Підпливши ближче, Бойд побачив, що Мінні вже коло буйка.

— Агов! — гукнув він. — Що, все холодочку шукаєш?

— Ой Бойде! — відгукнулася вона, простягла мокру руку й доторкнулась до його руки.

Синій ліхтарик, чи то пошкоджений, чи просто вигорівши, заблимав і погас. Коли їх підняло на вершок положистої хвилі, Данкен повернув голову в той бік, де мрів у темряві "Самосет". Вогнів не було видно, чувся тільки тривожний галас. Капітан Детмар горлав найгучніше.

— Не квапиться ж він, — буркнув Данкен. — Чого він не завертає? Ага, нарешті.

На яхті загримотіли блоки: вітрило перекидали на другий борт.

— Це грот, — тихо промовив Данкен. — Завертає правим галсом, а я ж йому сказав лівим.

І знов їх підняло на хвилю, і ще раз, і ще раз, і аж тоді вони вгледіли далекий зелений вогник правого борту "Самосета". Однак він рухався праворуч, а не лишався на одному місці, — тобто яхта пливла не до них.

Данкен лайнувся:

— ’Кого біса чухається, партач! У нього ж є компас, і він знає, де ми.

Однак зелене світельце — єдине, що вони могли бачити, та й то лиш тоді, коли їх виносило на вершок хвилі, — ввесь час пливло від них, посуваючись праворуч, проти вітру, і поволі даленіло та меркло. Данкен раз у раз кричав скільки сили, і щоразу між тими покликами до них ледь чутно долітав голос капітана Детмара, що вигукував команди.

— Як же він почує мене за таким гвалтом! — обурився Данкен.

— А він умисно галасує, щоб матроси тебе не почули, — відмовила Мінні.

Щось у спокійному тоні тих слів збудило чоловікову увагу.

— Що ти хочеш сказати?

— Те, що він і не думає нас підбирати, — пояснила Мінні так само спокійно. — Це ж він скинув мене за борт.

— А ти не помиляєшся?

— Яке там помиляюсь! Я стояла біля грот-вантів, дивилась, чи не насуває ще дощу. А він, певне, покинув стерно і скрався до мене ззаду. Я держалась однією рукою за штаг. А він з-за спини вхопив за ту руку, відірвав мене й кинув через борт. Якби ти це знав, то не скочив би за мною.

Данкен аж застогнав уголос і кілька хвилин не озивався. Нарешті зелений вогник звернув у другий бік.

— Повернув оверштагом, — сказав тоді він. — Твоя правда. Він умисне обходить нас із навітряного боку, щоб проти вітру мого крику не чутно було. Але спробую ще.

Він довго гукав, — гукне, перечекає хвилину, тоді знов. Зелений вогник зник, і засвітився червоний — яхта знов повернула.

— Мінні, — промовив урешті Бойд. — Як не гірко це, але ти вийшла заміж за йолопа. Бо тільки йолоп міг стрибнути за борт так, як оце я.

— А які в нас шанси, щоб нас підібрали?.. Тобто якось інше судно? — спитала вона.

— Либонь, один з тисячі, а то й з мільярда. Тут не пролягає жоден пароплавний маршрут, ані торговельні судна не ходять. І китолови сюди не запливають. Хіба випадком яка крамарська шхуна йтиме з Тутуванги. Але, здається, той острів навідують лиш раз на рік. Отже, в нас десь так один шанс із мільйона.

— І ми поставимо на той шанс, — відказала Мінні рішуче.

— Ти в мене золото, — Бойд підніс її руку до губів.