Голландська мужність - Сторінка 6

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Надаремно шукав він ще хоч уламок якої дошки, щоб спорудити собі щось на взірець "боцманського сідельця": напохваті були тільки великі дошки, але розпиляти їх не було чим, через те довелось обійтися без зручного сідла.

Сідло, що його влаштував собі Джеррі, було дуже примітивне. Він зробив велику петлю з мотузки й перекинув її через нерухомий трос, до якого почеплено було порожню вагонетку. Сидячи в тій петлі, він руками якраз міг досягти троса; а вгорі, там, де мотузка терлася об металевий трос, підмостив свою куртку, бо так і не знайшов ніде бодай хоч старого мішка.

Нашвидкуруч усе те підготувавши, хлопець повис над безоднею у своєму мотузяному сідлі й почав перебирати троса руками. Він захопив з собою гайковий ключ, залізний прут і скількись там мотузки. Посуватися він мав трохи вгору, але не це дошкуляло йому, а вітер. Коли шалені пориви шпурляли його туди й сюди, мало не перекидаючи, і він заглядав униз, у сиву безодню, — ось тоді він відчув у собі страх. Адже це старий трос. А що, як він обірветься, не витримавши його ваги й натиску вітру?

Хлопця таки пройняв жах, справжній жах. Він відчув, як йому нудить під серцем, як йому нестримно тремтять коліна.

Проте він мужньо посувався вперед. Трос був старий, розтріпаний, з нього стриміли подекуди гострі кінці обірваних дротин, що до крові роздирали малому руки; ало він помітив це тільки тоді, коли зробив першу зупинку й почав перегукуватися з Спіллейнами. Їхня вагонетка висіла саме під ним, на кілька футів нижче, тож він міг пояснити їм, як стоять справи і що він наміряється зробити.

— Я б і радий помогти тобі! — гукнув Спіллейн до Джеррі, коли той подався далі, — Та жінка моя зовсім стерялася! Ти гляди, малий, обережніш! Я вскочив у таку халепу, а рятувати доводиться тобі!

— Та я вас урятую! — відповів йому Джеррі, — Перекажіть місіс Спіллейн, що вона за мить буде на тім боці!

Під зливою, що сліпила йому очі, гойдаючись туди й сюди, немов якийсь прудкий і безладний маятник, відчуваючи пекучий біль у подертих долонях, захлинаючись від тяжких зусиль та від стрімливої маси повітря, що забивало йому віддих, хлопчина добувся нарешті до порожньої вагонетки.

Кинувши оком, він відразу ж побачив, що не марно зробив цю страшну подорож. Переднє коліщатко, розслабнувши від довгої служби, зірвалося з троса, і тепер трос затисло між ним та боковим шківом.

Ясно було одне — найперше треба зняти коліщатко з блока. Ясно було й друге — доки він зніматиме коліщатко, вагонетку треба прип'яти до троса тією мотузкою, що він мав із собою.

За чверть години Джеррі встиг лише закріпити вагонетку. Заколесник, що сполучав коліщатко з віссю, узявся іржею і защепнувся. Джеррі щосили гатив по ньому ключем, а другою рукою тримався якомога за троса, проте вітер без упину несамовито налітав, і гойдав, і крутив хлопця, через що він дуже часто не міг улучити. Дев'ять десятих усієї його сили йшло на те, щоб утриматися на місці. Боячись упустити гайкового ключа, він прив'язав його хусточкою собі до руки.

Минуло вже півгодини; Джеррі вибив заколесник, але витягти його не зміг. Разів скільки він у розпачі ладен був кинути все; здавалося, що й наражатись на таку небезпеку, і так натужуватись — даремна річ. Але раптом хлопця осяяла нова думка, — він почав гарячково шукати по кишенях і кінець кінцем знайшов те, що шукав, — довгого Цвяха.

Якби не той цвях, що хтозна-коли і як опинився у нього в кишені, довелося б Джеррі ще раз подорожувати тросом назад. Устромивши цвяха в дірочку заколесника, він мав за що вхопитися, і заколесник як стій вискочив з осі.

А тоді Джеррі здолав застромити під троса залізного прута, мов підойму, і зрештою вивільнив-таки коліщатко, що застрягло між тросом та блоком. Далі Джеррі поставив коліщатко на місце, мотузкою трохи підтяг вагонетку вгору, і коліщатко знов сіло на трос.

На все те пішло чимало часу. Більш як півтори години збігло, відколи Джеррі дістався до порожньої вагонетки. І тільки тепер він міг злізти з свого сідла і вскочити у вагонетку. Він відв'язав мотузку, що тримала вагонетку, і коліщатка почали поволі крутитися. Вагонетка рушила, і Джеррі знав, що десь там, нижче, — хоч він того й не бачив, — вагонетка із Спіллейнами теж рушила, але в протилежному напрямі.

Тепер йому вже не треба було гальмувати, бо вага його тіла достатньо урівноважувала вагу другої вагонетки; і незабаром він побачив кручу, що виступала з імли хмар, і старий, добре знайомий барабан, що спокійнісінько собі крутився.

Джеррі виліз і закріпив вагонетку. Він виконав те дбайливо й розважливо; а далі — аж ніяк не по-геройському — кинувся на землю біля барабана і, не звертаючи уваги на дощ та шалений вітер, розплакався.

Чимало було причин для тих сліз, — і його покалічені руки, що нестерпно боліли, і страшенна втома, і реакція після тривалого напруження нервів; а найголовніше — величезна радість, що врятовано двох людей.

Їх не було тут, щоб подякувати йому; проте він знав, що десь на тому боці, за бурхливою, розлюченою річкою, вони поспішають стежкою до "Конюшиного Листя".

Джеррі насилу пошкутильгав до хатини; відчиняючи двері, він залишив на білій клямці слід крові з подертої руки, але навіть не помітив того.

Він був гордий і вдоволений сам із себе, бо знав, що вчинив мужньо; він був остільки щирий, що не боявся признатися в цьому перед самим собою. А проте один маленький жаль не давав йому спокою — якби ж це його батько був тут і все те бачив!

КРІС ФАРІНГТОН — СПРАВЖНІЙ МОРЯК

— Якби ти попав на англійський корабель отаким хлопчиськом, ти був би тільки юнга і бігав на побігеньках у справшніх досвітшених моряків. І як досвітшений моряк гукне: "Юнго, коновку води!" — ти б летів як куля і ніс би коновку води. А коли досвітшений моряк гукне: "Юнго, подай чоботи!" — ти б подавав йому чоботи. І ти був би тшемний і казав би щоразу: "Так, сер" або "Ні, сер". Але як ти на американському кораблі, то й думаєш, ніби ти вше вартий стільки, як і досвітшений моряк. Крісе, синку, я вше слушу на кораблях двадцять два роки, а ти хочеш рівнятися до мене? Тебе на світі ще не було, як я вше моряк був і в'язав вузли, брав рифи й сточував линви. А ти тоді ще бавився дзигою та пускав зміїв.

— Але ж так не по правді, Емілю! — вигукнув Кріс Фарінгтон, і його виразисте обличчя зашарілося й пересмикнулось від такої кривди. Кріс був стрункий, міцної будови сімнадцятирічний юнак, виглядом типовий янкі.

— Ти знову за своє! — скипів матрос-швед. — Мене звуть містер Йогансен, а такий хлопчисько називав мене просто Еміль! Це образа, і таке моше бути тільки на американському судні.

— Але ж ти звеш мене просто Крісом! — вигукнув юнак докірливо.

— Так ти ш іще хлопчак.

— Але ж я працюю за дорослого, — відрубав Кріс. — А коли так, то я маю таке саме право називати тебе Емілем, як ти мене Крісом. Тут, у кубрику, ми всі рівні, іти це сам добре знаєш. Коли ми в Сан-Франціско наймалися на "Софі Сазерленд", ми наймалися всі як матроси, і між нами ніхто не добачав ніякої різниці. І хіба я коли не впорався зі своєю роботою? Чи, може, огинавсь? А чи ти або хтось інший брався за стерно замість мене? А чи, може, стояв дозорцем за мене або лазив на щогли?

— Кріс правду каже, — втрутився в розмову молодий матрос-англієць. — Ніхто ще й пальцем не покивав за нього. Він підписував контракта так само, як будь-хто з нас, і показав себе таким самим…

— Кращим! — утрутився в суперечку ще один моряк з Нової Шотландії. — Кращим, ніж дехто з нас! Як натрапили ми на табуни й стали полювати, виявилося, що він на всю шхуну мало не найкращий стерник мисливської шлюпки. Хіба лиш француз Луї, що стернує вже чотири роки — хіба лиш він справується краще за Кріса. Я тільки весляр, та й ти тільки весляр, Емілю Йогансене, хоч ти й двадцять два роки на морі. Чому ти не сидиш за стерном?

— Бо незграбний дуже, — осміхнувся англієць, — Неповороткий.

— Так чи так, це мало важить, — обстав данець Юргенсен за свого скандінавського побратима. — Еміль таки дорослий чоловік і досвідчений моряк. А хлопець ні те, ні те…

Ось так і точилася суперечка на шхуні. Шведи, норвежці й данці, як скандінави, тягли руку за Йогансеном, а англійці, канадці й американці підтримували Кріса. З неупередженого погляду Кріс мав цілковиту рацію, бо він правду казав, що працює за дорослого так само, як і кожен з них. Але його супротивники мали свої упередження, та ще й глибокі, і з цієї випадкової суперечки постала безперервна сварка, що поділила кубрик на два ворожі табори.

"Софі Сазерленд" була приписаним до порту Сан-Фран-ціско мисливським судном, що полювало на хутрового морського звіра понад узбережжями Японії та далі на північ до Берінгового моря. Інші такі судна були двощоглові шхуни, але "Софі" мала три щогли й була найбільша в цілій флотилії. Фактично це була трищоглова шхуна з повним вітрильним оснащенням, ще зовсім нова.

І хоч Кріс Фарінгтон знав, що правда на його боці і що він викопує свою роботу чесно й бездоганно, потай йому не раз мріялося, щоб трапилося щось надзвичайне і дало йому змогу показати скандінавам, що й він справжній моряк.

Проте однієї буремної ночі з ним стався нещасливий випадок — не з його провини. Перебирали запасний якірний ланцюг, і Крісові сильно придавило пальці на лівій руці, а водночас і всі його надії розбилися. Тепер не міг він виїжджати у шлюпці на полювання і мусив лишатися без діла на палубі, поки загояться пальці. Він і гадки це мав, що саме цей нещасливий випадок дасть йому нагоду, якої він так давно жадав.

Якось надвечірньої пори, у другій половині травня, "Софі Сазерленд" ліниво гойдалася серед морського штилю. Котиків було сила-силенна, полювалося добре, і шлюпки повідходили на таку віддаль, що й не видно зі шхуни. А на шлюпках попливли й майже всі люди. На шхуні, опріч Кріса, лишилися тільки капітан, штурман та китаєць-кок.

Капітан звався капітаном тільки з чемності. Це був дідуган років за вісімдесят. Він анічогісінько не тямив про море й морську справу. Але він був власник судна і тільки тому носив цей почесний титул. Насправді ж капітанував на судні штурман, що, певна річ, був відважний і вправний мореплавець. Помічник штурмана (мали й таку посаду на судні), тимчасово заступаючи Кріса як стерник на шлюпці, цього дня поплив з мисливцями.

Коли погожа днина сполучалася з успішним полюванням, шлюпки звичайно розсипалися по морю дуже далеко і часто не верталися до шхуни, аж доки не стемніє.