Голос неба - Сторінка 26

Визначні історіософічні концепції, зрушені з підвалин, видатні синтетичні теорії, що грунтувалися на успадкованих від минулого цінностях, ставали немовби приреченими на загибель бронтозаврами, їх чекало розбиття об незнаний берег наступних відкриттів, які повинні були виникнути перед нами. Адже не було вже такої прихованої у нетрях матеріального світу руйнівної сили, яку, аби тільки вона визирнула звідти, ми не витягли б одразу на денне світло як зброю; отже, насправді то вже була гра не з Росією, а з самою Природою, бо від Природи, а не від росіян, залежало, яким черговим відкриттям вона нас обдарує. І було б шаленством вважати, що, зичлива до нас, вона дасть нам тільки такі засоби, які полегшать виживання роду людському. Шанс появи на дослідницькому горизонті такого відкриття, яке забезпечило б нам цілковиту перевагу в масштабі цілої планети, незмірно збільшив би зусилля й грошові витрати обох сторін, бо той, хто перший досяг би мети, став би на планеті гегемоном; це всі розуміли. Однак хіба можна було покладати надії на те, що слабший суперник покірно дозволить накласти на себе ярмо? Тож уся ця концепція була внутрішньо суперечлива, як і порушення існуючої рівноваги сил при повсякчасному її відновленні.

Як цивілізація ми потрапили в технологічну пастку, і нашу долю мало вирішити тільки те, якими виявляться певні, ще не відомі нам зв'язки на рівні енергії та матерії. Коли я висловлював такі міркування, мене, як правило, називали пораженцем, особливо в колах науковців, які віддали своє сумління на відкуп Держдепартаментові. Поки люди, вчепившись одні одним у волосся та за горлянки, пересідали з верблюдів і мулів у ридвани, брички, карети, а потім в автомобілі, поїзди, танки, вони ще могли розраховувати на своє існування в майбутньому, — за умови, що ланцюги цієї гонитви розірвуться. В середині нашого століття загроза тотального знищення паралізувала політику, але не змінила її, стратегія залишилася та сама, дні цінувалися вище за місяці, роки — за століття, а слід було чинити навпаки, інтереси роду людського зробити найголовнішим гаслом, записати його на прапорах і стримати технологічне піднесення, щоб воно не обернулося занепадом.

Тим часом прірва матеріальної нерівності між Великими Державами і Третім Світом, названа економістами "розтягнутою гармошкою", збільшувалася, відповідальні особи, від яких залежала доля цілих народів, говорили, що розуміють — такий стан не може тривати безконечно, але не робили нічого, немов очікуючи чуда. Слід було координувати технічний прогрес, а не довірятися його автоматизмові, його прискореному саморозвиткові; адже віра в те, що робити все технічно можливе — означає діяти мудро й обережно, була безумством. Ми не могли розраховувати на дивовижну прихильність до нас Природи, дедалі більше частин якої, перетворених на поживу для наших тіл і машин, ми впускали до надр нашої цивілізації. А то ж міг бути троянський кінь, солодка отрута, згубна не тому, що світ бажає нам зла, а тому, що ми діємо наосліп.

Я не міг у своїй праці обминути цього тла, на якому розгорталися події. Я мусив думати про нього, коли замислювався над двостороннім характером послання. Дипломати у бездоганних фраках з приємним дрожем у колінах уже чекали тієї Миті, коли ми, нарешті, закінчимо нашу неофіційну, другорядну, підготовчу роботу, й вони, усі в орденських зірках, полетять до зірок вручати вірчі грамоти й обмінюватися за протоколом нотами з представниками цивілізації, що налічує мільярди років. Ми мали тільки збудувати для них міст. Вони — перерізати стрічку.

Але як було насправді? В якомусь куточку Галактики з'явилися колись істоти, котрі, зрозумівши, що життя — феноменально рідкісне явище, вирішили втрутитися до Космогонії — і скоригувати її. Спадкоємці давньої цивілізації володіли такими величезними науковими здобутками, яких ми не можемо навіть собі уявити, тому вони й змогли ретельно поєднати "животворний" імпульс з абсолютним невтручанням у локальний перебіг еволюційних процесів. Дійовий сигнал не був словом, яке стає тілом, бо йому бракувало будь-яких визначень того, що мало утворитися. Метод у своїй основі був простий, хіба що повторювався протягом часу, близького до вічності, являючи собою немов тверді береги, поміж яких у широкому річищі уже сам по собі мав розпочатися процес утворення видів. Підтримка життя була найобережніша з усіх можливих. Жодних уточнень, жодних конкретних настанов, жодних інструкцій фізичного чи хімічного характеру, — нічого, крім підсилення малоймовірних у термодинамічному аспекті явищ.

Цей украй слабкий пробабілістичний підсилювач діяв лише тому, що був усюдисущий, долав усі перешкоди, охоплюючи невідомо яку частину Галактики, а може, її всю (ми не знали, скільки таких невидимих променів посилається). То була не поодинока дія, а постійна присутність, яка своєю тривалістю могла суперничати з часом існування зірок, але вмить припинялася, тільки-но починався бажаний процес. І припинялася тому, що вплив випромінювання на сформовані організми практично дорівнював нулю.

Мене вражала тривалість емісії. Напевно, могло бути й так, що Відправників уже нема серед живих, а процес у зірках чи у групі зірок, приведений у рух їхніми астроінженерами, триватиме доти, доки вистачить енергії сонячних передавачів. Законспірованість наших праць видавалася мені — у такому порівнянні — злочином. Не йшлося-бо про відкриття чи про цілу гору відкриттів, а про те, щоб відкрити очі на світ. Досі ми були сліпими цуценятами. У мороці Галактики сяяв розум, який не намагався накинути нам свою присутність, а навпаки, найстаранніше приховував її.

Страшенно плиткими здавалися мені гіпотези, що мали популярність до утворення Проекту й коливалися між полюсами песимізму, який називав Silentium Universi природним станом, і того бездумного оптимізму, що вважав — розсипані навколо зірок цивілізації, наче діти в садочку, спілкуватимуться між собою мало не по складах. "Розвіявся ще один міф, — думав я, — і ще одна істина постала перед нами — і, як завжди, її ми теж не зуміли осягнути".

Залишався другий, значеннєвий бік сигналу. Дитина здатна зрозуміти окремі, вихоплені з філософської праці, речення, але цілого не збагне. Ми були в такому ж становищі. Дитину може зачудувати зміст окремих фраз, і ми так само захоплювалися дрібними фрагментами розшифрованого. Сидячи дні й ночі над зоряним текстом, підступаючись знову й знову до його таємниці, я у певному розумінні зжився з ним і не раз, хоча й суто інтуїтивно, бо він вивищувався наді мною як гора, невиразно, наче в імлі, помічав розкішні обриси його досконалої будови, тобто міняв математичний підхід на естетичний, — а може, поєднував їх.

Кожне речення книжки щось означає, навіть вихоплене з контексту; в межах контексту воно поєднується із значеннями інших фраз, тих, що були до нього й будуть після нього. З такого взаємопроникнення, переплетення й концентрації значень і виникає врешті ота застигла в часі думка, якою є кожний твір. При розшифруванні зоряного коду йшлося не так про значення його окремих елементів, "псевдофраз", як про їхнє призначення, що його я не міг збагнути. Проте в ньому відчувалася внутрішня гармонія, суто математична, яка, наприклад, у кафедральному соборі розкривається і перед тим глядачем, котрий ані не розуміє її призначення, ані не знає законів статики чи архітектурних канонів і стилів, відбитих у деталях споруди. Саме так і я дивився на сигнал і саме так дивувався. Текст був незвичайний ще й тому, що не мав ніяких "суто локальних" ознак. Якщо витягти з арки центральний камінь, на який припадає найбільша вага, він стане просто камінь, без жодних прикмет, — у цьому полягає "нелокальність" архітектури. А перед синтезом Жаб'ячої Ікри з коду вихопили деякі його елементи, яким довільно приписали атомні й стереохімічні "значення".

В цьому було щось від вандалізму, немов, узявши за основу текст "Мобі Діка", узялися забивати китів і витоплювати з них лій. Зрештою, можна було б і так зробити, бо сцена білування китів у "Мобі Діку" змальована, хоча й, так би мовити, у діаметрально протилежний спосіб, та цим можна знехтувати, розрізати текст на шматки й довільно їх попереставляти. Отже, незважаючи на всю мудрість його Відправників, код був аж таким беззахисним? Незабаром я переконався, що могло бути й гірше, мої побоювання зміцніли, підкріплені новими фактами, тому не заперечую, що ці мої зауваження, мабуть, сприймаються як надто сентиментальні.

Певні частини коду, як засвідчив частотний аналіз, повторювалися, на перший погляд, немов слова в реченні, але те, що вони були щоразу в іншому оточенні, обумовлювало незначні відмінності у формуванні імпульсів, не враховані нашою бінарною інформаційною версією. Нетерплячі емпірики, які мали змогу посилатися на оті скарби, замкнені у "срібних підземеллях", наполягали, що то лише деформації, спричинені багатопарсековою мандрівкою нейтринних потоків через космічну безодню, лише вияв і так, зрештою, ледь помітної десинхронізації сигналу, його "розмазаності".

Я вирішив перевірити це, зажадав зробити нову реєстрацію сигналу, принаймні його великого фрагменту, і зіставив одержаний від астрофізиків новий текст із відповідними уривками п'яти послідовних незалежних реєстрацій попередніх прийомів.

Дивно, що доти ніхто цього не зробив. Якщо чийсь підпис досліджується на автентичність і при цьому застосовується дедалі потужніша збільшувальна апаратура, то настає мить, коли чорнильні риски літер на папері, які під збільшувальним склом мають вигляд смужок, починають розпадатися на елементи, розкидані на окремих, товстих як конопляні канати, волосках целюлози, і неможливо визначити межу, де зникають особливості почерку того, хто писав, і починається сфера впливу статистичних рухів, вібрації м'язів руки, пера, нерівномірності стікання чорнила, над якими людина вже не має ніякої влади. Але визначити автора підпису все-таки можна — порівнюючи цілу низку підписів, саме низку, а не лише два, бо тоді виявиться те, що є загальним правилом, і відсіється усе другорядне, утворене під впливом мінливих флуктуацій.

Мені пощастило довести, що "розмазаність", "десинхронізація", "розпливчастість" сигналу існують тільки в уяві моїх опонентів.