Голос неба - Сторінка 8

Він вважав справою своєї честі добре обслужити клієнта, тож, коли хтось конче потребував кісток носорога, бо сконструйований з іншого матеріалу пристрій залишився б німий на поклик духів, він діставав саме кістки носорога, а не волячі чи баранячі; принаймні мене в цьому запевняли.

Одержуючи — а може, купуючи, — стрічки від невідомої йому людини, Свенсон мав у цьому свій інтерес. Він достатньо розумівся на фізиці, щоб знати — на стрічках записано так званий "чистий шум", і йому спало на думку укладати з допомогою цих стрічок так звані лотерейні таблиці. Такі таблиці — їх іще називають серіями випадкових чисел — потрібні для багатьох видів досліджень; їх або укладають спеціально запрограмовані обчислювальні машини, або одержують за допомогою обертових дисків, краї яких позначені цифрами, що фіксуються нерегулярними спалахами точкової лампи. Таблиці можна виготовляти й іншими способами, але ті, хто цим займається, часто мають халепу, бо одержані серії рідко коли бувають достатньою мірою "випадкові"; коли докладно вивчити їх, то можна виявити, що окремі цифри з'являються з більш-менш явною регулярністю і чомусь схильні — надто в довгих серіях — випадати частіше від інших. А цього досить, щоб визнати таку таблицю непридатною. Отже, свідомо утворити "абсолютний хаос", до того ж у "чистому вигляді", — не завжди легке завдання. Водночас на такі таблиці існує сталий попит. Тож Свенсон розраховував на непоганий зиск, тим більше, що його швагер працював складачем-лінотипістом в одній з університетських друкарень; саме в ній друкувалися оті таблиці, які Свенсон потім продавав, висилаючи їх поштою, тобто без посередництва книготорговців.

Якийсь із примірників таблиць потрапив до рук Д. Ф. Н. Лейзеровітца, людини такої ж непевної. Так само, як Свенсон, Лейзеровітц відзначався неабиякою заповзятливістю, теж з відтінком своєрідного ідеалізму, бо не все робив тільки задля грошей. Лейзеровітц був не тільки членом, а інколи й засновником багатьох ексцентричних товариств, типу Ліги дослідження літаючих тарілок, і часто потрапляв у скрутне фінансове становище, бо у бюджетах цих товариств виявлялися незрозумілі збитки. Проте ніколи не вдавалося довести, що Лейзеровітц допустився зловживань. Цілком можливо, що він просто був недбалий.

Усупереч трьом літерам "Д. Ф. Н." перед прізвищем, Лейзеровітц не закінчив фізичного факультету й не мав права називати себе "доктором фізичних наук". Хоч скільки силкувавсь я загнати його на слизьке в цьому питанні, він твердив, що скорочення "Д. Ф. Н." означає всього лише псевдонім, яким він підписує свої статті, а саме "Дуглас Філіпп Невус". І справді, як "Д. Ф. Н. Лейзеровітц" він писав до багатьох науково-фантастичних журналів, був відомий у колах любителів цього жанру як доповідач на численних з'їздах і конференціях, де виступав на "космічні" теми. Спеціальністю Лейзеровітца були сенсаційні відкриття, які йому щастило робити принаймні двічі на рік. До речі, він заснував музей, де було зібрано експонати, нібито залишені пасажирами "літаючих тарілок" у різних місцях Сполучених Штатів; одним з таких експонатів був обстрижений, пофарбований у зелений колір і заспиртований мавп'ячий ембріон, — я бачив його фотографії. Ми недооцінюємо того, яка сила-силенна аферистів і божевільних напхалася в простір, що являє собою проміжок між сучасною наукою і психіатричною лікарнею.

Лейзеровітц був також співавтором книжки про "конспірацію", до якої вдаються уряди великих держав, щоб приховати будь-яку інформацію про приземлення "тарілок" і навіть про контакти визначних політичних діячів з посланцями інших планет. Збираючи різноманітні, менш чи більш безглузді "докази" діяльності "інопланетян", він, врешті, натрапив на слід реєстраційних стрічок з Маунт-Паломарської обсерваторії і вийшов на їхнього тогочасного власника — Свенсона. Він спочатку не хотів передати ті стрічки Лейзеровітцу, але той висунув поважний аргумент у вигляді трьохсот доларів, бо якраз тоді якийсь багатий дивак підтримав один з його "космічних фондів".

Невдовзі Лейзеровітц опублікував ряд статей з гучними заголовками, повідомивши, ніби на стрічках з Маунт-Паломару окремі періоди шумів розділені смугами мовчання таким чином, що одне з другим укладається у крапки й тире азбуки Морзе. У подальших дедалі сенсаційніших публікаціях він уже посилався на Хейлера й Мегоуна як на авторитетних астрофізиків, котрі можуть засвідчити автентичність відкриття. Коли ці повідомлення передрукували кілька провінційних газет, розгніваний доктор Хейлер послав до них спростування, коротко зазначивши, що Лейзеровітц — абсолютний невіглас (звідки інопланетяни могли б знати азбуку Морзе?), його товариство зв'язку з Космосом — шахрайське, а так звані "смуги мовчання" на стрічках — просто незаписані місця, бо реєструюча апаратура час від часу вимикається. Лейзеровітц не був би Лейзеровітцем, якби покірно стерпів таку наругу: він ні з чим не погодився, ще й записав Хейлера у свій "чорний список" ворогів "космічного контакту", куди вже було занесено чимало світлих умів, бо вони мали необережність легковажно піддати сумніву його попередні досягнення.

Тим часом, незалежно від цієї історії, що мала неабиякий розголос у пресі, сталася справді незвичайна подія. Почалося з того, що доктор Ральф Луміс, за освітою статистик, власник агентства по вивченню громадської думки (воно переважно обслуговувало різноманітні невеликі торгові фірми), звернувся до Свенсона з рекламацією, скаржачись на те, що мало не третина чергового тиражу Свенсонівських лотерейних таблиць є ідеальним повторенням попередньої серії, а саме — першого тиражу. Цим Луміс давав зрозуміти, що Свенсон, якому не хотілося утруднювати себе систематичним закодовуванням "шуму" у шереги цифр, зробив це тільки раз, а потім, замість давати у наступних серіях подальші випадкові послідовні ряди чисел, механічно копіював першу серію, лише незначним чином перетасовуючи окремі сторінки. Але Свенсон мав — принаймні у цій справі, — чисте сумління, тож заперечив Лумісові претензії і, вкрай обурений, написав йому кілька різких слів. Луміс, у свою чергу, відчувши себе ображеним і ошуканим, звернувся до суду. Свенсона було покарано штрафом за образу особи, крім того, суд схилявся до підтримки звинувачення позивача, що нова серія таблиць була ошуканством, бо повторювала першу. Свенсон подав апеляцію, але через п'ять тижнів відкликав її і, сплативши накладений на нього штраф, безслідно зник.

Канзаська "Морнінг стар" кілька разів уміщувала кореспонденції з процесу "Луміс проти Свенсона", оскільки був "мертвий сезон" і кращих матеріалів бракувало. Одну з цих заміток прочитав, їдучи на роботу, доктор Сол Раппопорт з Інституту перспективних досліджень (він говорив мені, що знайшов газету на сидінні у вагоні — сам ніколи її не купував).

Це було в суботу, і газета, аби заповнити свої збільшені того дня шпальти, крім репортажа із залу суду, вмістила поряд із гнівним спростуванням доктора Хейлера висловлювання Лейзеровітца про "братів по розуму". Отже, Раппопорт міг ознайомитися з усіма деталями досить дивної хоча на перший погляд дріб'язкової, афери. Коли він відклав газету, йому нараз спало на думку щось таке чудне, аж комічне: Лейзеровітц, вважаючи "місця тиші" на стрічках сигналами, без сумніву, плів нісенітниці. Але водночас він мав слушність, вбачаючи в стрічках реєстрацію "повідомлення", — якщо цим повідомленням був шум!

Думка була божевільна, — але Раппопорт не міг її позбутися. Потік інформації, наприклад, людської мови, не завжди виявляє перед нами, що він є саме інформацією, а не хаосом звуків. Чужу мову ми часто сприймаємо як суцільне белькотіння. Окремі слова розрізняє тільки той, хто цю мову розуміє. А для того, хто її не розуміє, є лише один-єдиний спосіб зробити таке важливе розрізнення. У випадку, коли ми чуємо справжній шум, окремі серії сигналів ніколи не повторюються у тій самій послідовності. У цьому розумінні "шумову серію" становить, наприклад, тисяча цифр, які випадають на рулетці. Абсолютно неможливо, щоб у наступній тисячі ігор могли повторитися у такій самій послідовності результати попередньої серії. Власне, суть "шуму" й полягає в тому, що черговість появи його елементів — звуків чи інших сигналів — передбачити неможливо. Якщо, однак, серії повторюються, це свідчить, що "шумова" природа явища була позірною, що насправді перед нами передавач, який надає інформацію.

Доктор Раппопорт подумав, що, можливо, Свенсон не брехав на суді й не копіював увесь час одну стрічку, а послідовно використав стрічки, на яких протягом багатьох місяців реєструвалося космічне випромінювання. Якщо воно було умисною сигналізацією і якщо у цей час одна серія передачі "повідомлення" закінчилася, а потім його почали передавати спочатку, в результаті вийшло б те, на чому наполягав Свенсон. Чергові стрічки зафіксували б точно такі самі серії імпульсів, які своєю повторюваністю засвідчили б, що їхній "шумовий вигляд" — тільки ілюзія!

Усе це було найвищою мірою неправдоподібне, а проте можливе. Раппопорт — чоловік досить врівноважений, небайдужий до вигод і комфорту, та коли його осявала подібна до цієї думка, він виявляв надзвичайну спритність та енергійність. Оскільки в газеті було вміщено адресу доктора Хейлера, він легко міг із ним зв'язатись. Найважливіше для Раппопорта було дістати стрічки. Тому він написав до Хейлера, не розкриваючи, однак, йому своїх здогадів — бо то було занадто фантастично, — а тільки запитуючи, чи міг би він позичити йому стрічки, які залишились іще в архіві Маунт-Паломарської обсерваторії. Невдоволений тим, що його ім'я вплутали в аферу Лейзеровітца, Хейлер відмовив. Аж тоді Раппопорт заповзявся по-справжньому досягти свого й написав просто до обсерваторії. Його прізвище було досить добре відоме у наукових колах, і незабаром він одержав десь із добрий кілометр стрічок, які передав своєму другові, доктору Ховіцеру, щоб той дослідив на обчислювальній машині, як розкладаються елементи за частотою, тобто зробив так званий дистрибутивний аналіз.

Уже на цій стадії проблема була набагато складніша, ніж я зараз описую. Інформація тим більше нагадує чистий шум, чим повніше передавач використовує ємність каналу зв'язку.