Голова професора Доуеля - Сторінка 12

Будемо шукати жінку в сірому.

І, запевнивши Керна, що "жінку в сірому" буде обов'язково знайдено не пізніше як за добу, агент пішов.

Агент був досвідчена у своїй справі людина. Він дізнався адресу останньої квартири

Бріке й адреси кількох її колишніх подруг, роззнайомився з ними, у однієї знайшов фотографію Бріке, дізнався, в яких кабаре Бріке виступала. Кілька агентів було розіслано по цих кабаре на розшуки втікачки.

— Пташка далеко не залетить, — упевнено говорив агент.

Однак цього разу він помилився. Минуло два дні, але на слід Бріке натрапити так і не вдалося. Лише на третій день розшуків постійний відвідувач одного шинку на Монмартрі повідомив агента, що у ніч втечі там була "воскресла" Бріке. Але куди вона потім зникла, ніхто не знав.

Керн хвилювався дедалі більше. Тепер він турбувався не тільки про те, що Бріке розголосить його таємниці. Він боявся назавжди втратити цінний "експонат". Щоправда, він міг зробити другий — із голови Тома, але на це потрібен був час і купа сил. Та й новий дослід міг не вдатися так блискуче. А демонстрація оживленої собаки, ясна річ, не дала б потрібного ефекту. Ні, Бріке треба було розшукати за будь-яку ціну. І він подвоював, потроював преміальну суму за розшуки "експоната-втікача".

Щодня агенти доповідали йому про наслідки розшуків, але ці наслідки були невтішними. Бріке ніби у воду впала.

ДОСПІВАНА ПІСНЯ

Після того як Бріке з допомогою свого нового спритного, гнучкого і дужого тіла перелізла через огорожу і вийшла на вулицю, вона зловила таксі й дала дивну адресу:

— Кладовище Пер-Лашез.

Але не доїжджаючи до площі Бастилії, вона змінила таксі й поїхала на Монмартр. На перші витрати Бріке захопила з собою сумочку Лоран, де було кілька десятків франків. "Одним гріхом більше погоди не зробить, до того ж це було необхідно", — заспокоювала вона себе. Каяття в заподіяних гріхах було відкладене на потім. Вона знову відчувала себе цілісною, живою, здоровою людиною, навіть молодшою, ніж була до цього. До операції, за її жіночим підрахунком, їй було близько тридцяти. Нове ж тіло мало навряд чи більше двадцяти років. Залози цього тіла омолодили голову Бріке: зморшки на обличчі зникли, колір його покращав. "Тепер тільки й пожити", — думала Бріке, замріяно дивлячись у маленьке дзеркальце, яке знайшла в сумочці.

— Зупиніть тут, — звеліла вона водієві й, розрахувавшись із ним, пішла далі пішки.

Була десь четверта ранку. Вона підійшла до знайомого кабаре "Ша-нуар", де виступала тієї фатальної ночі, коли випадкова куля урвала на півслові веселеньку шансонетку, яку вона співала. Вікна кабаре ще яскраво світилися.

Трохи хвилюючись, Бріке зайшла до знайомого вестибюлю. Стомлений швейцар, мабуть, не впізнав її. Вона швидко пройшла до бічних дверей і через коридор зайшла до приміщення для артистів, поряд зі сценою. Першою її зустріла Руда Марта. Злякано скрикнувши, Марта сховалась у своїй гримерній. Бріке розреготалася і постукала в двері, але Руда Марта не відчиняла.

— О, Ластівко! — почула Бріке чоловічий голос. Під цим ім'ям вона була відома в кабаре через свою пристрасть до коньяку з ластівкою на етикетці. — То ти жива? А ми тебе давно мали за мертву.

Бріке озирнулася і побачила гарного, елегантно вдягненого чоловіка з дуже блідим чисто поголеним обличчям. Такі обличчя бувають у людей, які рідко бачать сонце. То був Жан, чоловік Рудої Марти. Він не любив говорити про свою професію. Його ж друзі й товариші по чарці не вважали тактовним запитувати, на що ж він, власне, живе. Досить було й того, що в Жана часто водились гроші і що він був "хлопець-друзяка". В ті ночі, коли в Жана бряжчало в кишенях, вино лилось рікою і Жан платив за всіх.

— Звідкіля ти прилетіла, Ластівко?

— З лікарні, — відповіла Бріке.

Боячись, щоб у неї не відібрали нове тіло родичі і друзі тієї, котрій воно належало, Бріке вирішила нікому не розповідати про незвичайну операцію.

— Моє становище було дуже серйозне, — вигадувала вона. — Мене вважали померлою і навіть відправили в морг. Але там один студент, який оглядав трупи, взяв мене за руку і відчув слабкий пульс. Я була ще живою. Куля пройшла біля самого серця, не зачепивши його. Мене одразу відвезли до лікарні, й усе обійшлося.

— Чудово! — вигукнув Жан. — Усі наші страшенно здивуються. Давай вихилимо по чарці за твоє воскресіння.

Замок у дверях клацнув. Руда Марта, яка підслухала через двері цю розмову, переконалася, що Бріке не привид, і відчинила двері. Подруги обнялися і міцно поцілувались.

— Ти ніби зробилася тоншою, вищою і граційнішою, Ластівко, — сказала Руда Марта, з цікавістю і навіть подивом розглядаючи фігуру подруги, яка з'явилася так несподівано.

Бріке трохи знітилась під цим допитливим жіночим поглядом.

— Звичайно, я схудла, — відповіла вона. — Мене годували самим бульйоном. А зріст? Я купила собі туфлі на дуже високих підборах. Ну й фасон сукні…

— Але чого ти так пізно з'явилася сюди?

— О, то ціла історія… Ти вже виступала? Можеш посидіти зі мною хвилинку?

Марта ствердно кивнула головою. Подруги всілися біля столика з великим дзеркалом, який було заставлено коробками з гримувальними олівцями та фарбами, флаконами парфумів, пудреницями, найрізноманітнішими коробочками зі шпильками.

Жан примостився поруч, потягуючи єгипетську цигарку.

— Я втекла з лікарні. В буквальному розумінні, — повідомила Бріке.

— Але чому?

— Набридли бульйони. Розумієш, бульйон, бульйон і бульйон… Я просто боялася захлинутися в бульйоні. А лікар не хотів мене відпускати. Він повинен був ще показати мене студентам. Боюсь, що мене розшукуватиме поліція… Я не можу повернутися до себе і хотіла б залишитись у тебе. А ще краще — зовсім поїхати з Парижа на кілька днів… Але в мене так мало грошей.

Руда Марта навіть руками сплеснула — так усе це було цікаво.

— Ну, звичайно ж, ти зостанешся у мене, — сказала вона.

— Боюсь, що мене теж розшукуватиме поліція, — замислено проказав Жан, пускаючи дим кільцями. — Мені теж на кілька днів варто було б зникнути з обрію.

Ластівка була своя, і Жан не приховував від неї своєї професії. Ластівка знала, що Жан — птиця "високого льоту". Він спеціалізувався на зламуванні сейфів.

— Летимо, Ластівко, з нами на південь. Ти, я і Марта. На Рив'єру, подихати морським повітрям. Засидівся, треба провітритись. Віриш, я більш як два місяці не бачив сонця І вже починаю забувати, яке воно.

— От і чудово, — заплескала в долоні Руда Марта.

Жан глянув на дорогий золотий годинник-браслет.

— Але у нас є ще година часу. Чорт, ти маєш доспівати нам свою пісеньку… А потім летімо, і хай собі шукають.

Бріке охоче пристала на це запрошення, її виступ зчинив фурор, як вона того й чекала.

Жан вийшов на естраду в ролі конферансьє, нагадав трагічну Історію, яка трапилася тут з Бріке кілька місяців тому, і потім оголосив, що мадемуазель Бріке, на бажання публіки, ожила після того, як він, Жан, влив їй у горло чарочку коньяку "Ластівка".

— Ластівка! Ластівка! — заревла публіка.

Жан подав знак рукою і, коли вигуки стихли, провадив далі:

— Ластівка проспіває шансонетку з того самого місця, на якому її так несподівано перервали. Оркестр, "Киценьку!"

Оркестр заграв, і з половини куплета, під бурхливі оплески, Бріке доспівала свою пісеньку. Правда, гармидер був такий, що вона й сама не чула свого голосу, але цього і не потрібно було. Вона відчувала себе як ніколи щасливою і безміру втішалася-тим, що її не забули і зустріли так тепло. А те, що ця теплота була значною мірою підігріта вином, її не бентежило.

Закінчивши співати, вона зробила несподівано граційний жест кистю правої руки. Це було щось нове. Публіка зааплодувала ще голосніше.

"Звідки у неї не? Які гарні манери. Треба буде перейняти цей жест…", — подумала Руда Марта.

Бріке зійшла з естради в зал. Подруги цілували її, знайомі тягнулися з бокалами і цокалися. Бріке розчервонілась, очі її блищали. Успіх та вино запаморочили їй голову. Вона, забувши про небезпеку переслідування, ладна була просидіти тут усю ніч. Але Жан, який пив не менше за Інших, не втрачав контролю над собою.

Час від часу він позирав на годинника і, нарешті, підійшов до Бріке й торкнув її за руку.

— Нам уже час!

— Але я не хочу. Ви можете їхати самі. Я не поїду, — відповіла Бріке, млосно закотивши очі.

Тоді Жан мовчки підняв її і поніс до виходу.

Публіка почала ремствувати.

— Сеанс закінчено! — гукнув Жан уже біля дверей. — До наступної неділі!

Він виніс Бріке, яка відбивалася від нього, на вулицю і посадив у автомобіль. Скоро підійшла й Марта з невеличкою валізкою.

— На площу Республіки, — сказав Жан шоферові, не бажаючи називати кінцевого пункту. Він звик їздити з пересадками.

ЖІНКА-ЗАГАДКА

Хвилі Середземного моря ритмічно набігали на піщаний пляж. Легенький вітер ледь напинав вітрила білих яхт і рибальських шаланд. Над головою, в синій повітряній глибині, ласкаво гули сірі гідроплани, які робили короткі рейси-прогулянки між Ніццою і Ментоною.

Молодик у білому тенісному костюмі сидів у плетеному кріслі і читав газету. Біля крісла лежали тенісна ракетка в чохлі й кілька свіжих англійських наукових журналів.

Поруч із ним, під білим парасолем, біля мольберта порався його друг-художник Арман Ларе.

Артур Доуель, син покійного професора Доуеля, та Арман Ларе були нерозлучні друзі, й ця дружба найкраще доводила правдивість прислів'я про те, що протилежності сходяться.

Артур Доуель був трохи мовчазний і холодний. Він любив у всьому лад, умів наполегливо і систематично працювати. Йому залишався всього один рік до закінчення університету, і його вже залишали в університеті на кафедрі біології.

Ларе, як справжній уродженець півдня Франції, був дуже пристрасною натурою, сумбурною і запальною. Він закидав пензлі та фарби на цілі тижні, щоб потім знову почати шалено працювати, і тоді вже ніяка сила не могла відірвати його від мольберта.

Тільки в одному друзі були схожі між собою: обидва вони були талановитими і вміли досягати наміченої мети, хоч і йшли до цієї мети різними шляхами: один — поривчасто, стрибками, другий — розміреним кроком.

Біологічні праці Артура Доуеля привертали до себе увагу найвидатніших фахівців, і йому пророкували блискучу наукову кар'єру. А про картини Ларе багато говорили на виставках, і деякі з них уже закупили найвідоміші музеї різних країн.

Артур Доуель кинув на пісок газету, притулився головою до спинки крісла, приплющив очі й сказав:

— Тіла Анжеліки Гай такі не знайдено.

Ларе невтішно труснув головою і важко зітхнув.

— Ти й досі не можеш забути її? — запитав Доуель.

Ларе повернувся до Артура так рвучко, що той мимоволі посміхнувся.