Голова професора Доуеля - Сторінка 19

Мої лікарські обов'язки дають деякі права…

Лікар Равіно вирішив, що настав зручний момент почати "руйнувати моральні цінності" Лоран. У його арсеналі були найрізноманітніші засоби впливу, — від принадливої щирості, ввічливості й чарівливої уваги до брутальності та цинічної відвертості. Він вирішив будь-що вивести Лоран з рівноваги й тому вдався раптом до безцеремонного і насмішкуватого тону.

— Чому ж ви не кажете: "Зайдіть, будь ласка, пробачте, що я не запросила вас. Я замислилась і не чула вашого стуку…" або щось таке?

— Ні, я чула ваш стук, але не відповідала тому, що мені хотілося побути на самоті.

— Правдиво, як завжди, — іронічно сказав він.

— Правдивість — поганий об'єкт для іронії, — з помітним роздратуванням зауважила Лоран.

"Клює", — весело подумав Равіно. Він безцеремонно всівся навпроти Лоран і не кліпаючи втупив у неї свої рачачі очі. Лоран намагалася витримати цей погляд, та, зрештою, їй стало неприємно, вона опустила повіки, трохи почервонівши від досади на себе.

— Ви вважаєте, — проказав Равіно тим самим іронічним тоном, — що правдивість — поганий об'єкт для іронії. А я думаю, що якраз дуже вдалий. Коли б ви були такою правдивою, ви вигнали б мене геть, тому що ненавидите мене, а ви тим часом намагаєтесь зберегти привітну посмішку гостинної господині.

— Це… тільки чемність, прищеплена вихованням, — сухо відповіла Лоран.

— А коли б не чемність, то вигнали б? — І Равіно раптом розреготався несподівано високим, гавкаючим сміхом. — Чудово! Дуже добре! Чемність не сполучається з правдивістю. Це раз. — І він загнув один палець. — Сьогодні я запитав вас, як ви почуваєтеся, і дістав відповідь: "дуже добре", хоч по ваших очах бачив, що вам хочеться повіситись. Отже, ви й тоді збрехали. З чемності?

Лоран не знала, Що сказати. Вона повинна була або ще раз збрехати, або зізнатися, що вирішила приховувати свої почуття. І вона мовчала.

— Я допоможу вам, мадемуазель Лоран, — вів далі Равіно. — То було, як би це сказати… маскування самозбереження. Так чи ні?

— Так, — з викликом відповіла Лоран.

— Отже, ви брешете заради пристойності — раз, ви брешете заради самозбереження — два. Коли продовжувати цю розмову, боюсь, що в мене не вистачить пальців. Ви брешете ще через жалість. Хіба ви не писали заспокійливих листів до матері?

Лоран була вражена. Невже Равіно відомо все? Так, йому справді було відомо все. Це також було складовою його системи. Він вимагав від своїх клієнтів, котрі постачали йому нібито хворих, повної інформації про причини, через які тих нещасних поміщено до лікарні, а також про все, що стосувалося самих пацієнтів. Клієнти знали, що це необхідно для їхньої ж користі, й не приховували від Равіно найжахливіших таємниць.

— Ви брехали професорові Керну заради зганьбленої справедливості й бажаючи покарати порок. Ви брехали заради правди. Гіркий парадокс! І коли підрахувати, то виявиться, що ваша правда весь час трималася на брехні.

Равіно влучно бив у ціль. Він приголомшив Лоран. Їй чомусь не спадало на думку, що брехня відігравала таку велику роль в її житті.

— Ось і поміркуйте, моя праведнице, на дозвіллі про те, скільки ви нагрішили. І чого ви досягли своєю. правдою? Я скажу вам: ви домоглися цього довічного ув'язнення. І жодні сили не виведуть вас звідси — ані земні, ані небесні. А брехня? Навіть коли високоповажного професора Керна вважати породженням пекла і батьком брехні, то він же і досі пречудово існує.

Равіно, який не зводив очей з Лоран, раптом замовк. "На перший раз досить, зачин зроблено добрячий", — задоволено подумав він і, не прощаючись, вийшов.

Лоран навіть не помітила його відсутності. Вона сиділа, затуливши обличчя руками.

З того вечора Равіно щовечора приходив до неї, щоб провадити свої єзуїтські бесіди. Розхитати моральні основи, а разом з ними й психіку Лоран стало для Равіно справою професійного самолюбства.

Лоран страждала щиро і глибоко. На четвертий день вона не витримала і, підвівшись, із розпашілим обличчям, вигукнула:

— Ідіть звідси! Ви не людина, ви — демон!

Ця сцена стала для Равіно справжньою насолодою.

— Ви робите успіхи, — посміхнувся він, не рухаючись з місця. — Ви стаєте правдивішою, ніж раніше.

— Вийдіть! — задихаючись, сказала Лоран.

"Чудово! Скоро битися почне", — подумав лікар і вийшов, весело насвистуючи.

Лоран, щоправда, ще не билася і, певне, могла би битися лише за повного затьмарення свідомості, але її психічне здоров'я було у великій небезпеці. Залишаючись на самоті, вона з жахом відчувала, що надовго її не вистачить.

А Равіно не гребував нічим, що могло би прискорити розв'язку. Вечорами Лоран почали переслідувати звуки сумної пісні, яку награвав невідомий їй інструмент. Так ніби десь ридала віолончель, іноді звуки піднімалися до верхніх регістрів скрипки, потім, раптом, без паузи, змінювалися не тільки висота, а й тембр, і бринів уже ніби людський голос, чистий, прекрасний, але надзвичайно сумний. Те мелодійне ниття робило своєрідне коло, повторюючись без кінця.

Коли Лоран почула цю музику вперше, мелодія навіть сподобалася їй. До того ж музика була такою ніжною і тихою, що Лоран брав сумнів, чи справді десь грає музика, чи в неї вже починається слухова галюцинація.

Хвилини минали, а музика продовжувала кружляти в своєму зачарованому колі. Віолончель змінювалася скрипкою, скрипка — ридальним людським голосом… Тоскно звучала одна нота в акомпанементі. Через годину Лоран була впевнена, що цієї музики не існує насправді, що вона бринить лише в її голові. Від сумної мелодії не було куди подітись. Лоран затулила вуха, але їй здавалося, що вона все одно чує музику — віолончель, скрипка, голос… віолончель, скрипка, голос…

— Від цього можна збожеволіти, — шепотіла Лоран. Вона почала наспівувати сама, намагалася говорити з собою вголос, щоб заглушити музику, але нічого не допомагало. Навіть уві сні ця музика переслідувала її.

"Люди не можуть грати та співати безперестанно. Це, напевне, механічна музика… Якась мара…", — думала вона, лежачи без сну, з розплющеними очима, і слухаючи нескінченне коло: віолончель, скрипка, голос… віолончель, скрипка, голос…

Вона не могла дочекатися ранку і поспішала втекти у парк, але мелодія вже перетворилася у невідступну ідею. Лоран дійсно починала чути музику, якої не було. І тільки крики, стогони та сміх божевільних, що гуляли в парку, трохи приглушували її.

НОВЕНЬКИЙ

Поступово нерви Марі Лоран настільки розхиталися, що вперше у своєму житті дівчина почала думати про самогубство. Якось на прогулянці вона почала обмірковувати спосіб покінчити з собою і так заглибилася в ці думки, що не помітила божевільного, який підійшов близько до неї і, заступивши дорогу, сказав:

— Ті люди хороші, які не знають про невідоме. Все це, звичайно, сентиментальність…

Лоран здригнулася від несподіванки і поглянула на хворого. Одягнений він був, як і всі, у сірий халат. Шатен, високий на зріст, із вродливим, породистим лицем, він одразу привернув її увагу.

"Напевне, новенький, — подумала вона. — Голився востаннє лише днів зо п'ять тому. Але чому його обличчя нагадує мені когось?.."

І раптом молодик швидко зашепотів:

— Я знаю вас, ви мадемуазель Лоран. Я бачив ваш портрет у вашої матері.

— Звідки ви мене знаєте? Хто ви? — запитала здивована Лоран.

— На світі — дуже мало. Я брат мого брата. А брат мій — я! — голосно вигукнув молодик.

Поблизу пройшов санітар, непомітно, але уважно поглядаючи на нього.

Коли санітар проминув їх, чоловік швидко прошепотів:

— Я Артур Доуель, син професора Доуеля. Я не божевільний і удав з себе божевільного тільки для того, щоб…

Санітар знову наблизився до них. Артур раптом відбіг від Лоран із криком:

— Ось мій небіжчик брат! Ти — я, я — ти. Ти ввійшов у мене після смерті. Ми були двійниками, але помер ти, а не я.

І Доуель погнався за якимсь меланхоліком, налякавши його цим несподіваним нападом. Санітар кинувся слідом за ним, бажаючи захистити маленького, хирлявого меланхоліка від буйного хворого. Коли вони добігли до кінця парку, Доуель покинув свою жертву і повернувся до Лоран. Він біг швидше за санітара. Минаючи Лоран, Доуель уповільнив біг і докінчив фразу:

— Я з'явився тут, щоб урятувати вас. Приготуйтеся сьогодні вночі до втечі. — І, відскочивши вбік, затанцював навколо якоїсь ненормальної бабусі, яка не звертала на нього жодної уваги. Потім він сів на лаву, схилив голову і замислився.

Він так добре зіграв свою роль, що Лоран завагалася, чи справді Доуель тільки симулює божевілля. Але надія вже зародилася в її душі. А в тому, що молодик був сином професора Доуеля, вона не мала сумніву. Схожість його з батьком тепер впадала в око, хоча сірий лікарняний халат і неголене обличчя значно "знеособлювали" Доуеля. Ї до того ж він упізнав її за портретом. Певно, він був у її матері. Все це скидалося на правду. Хай там як, а Лоран вирішила цієї ночі не роздягатися і чекати на свого несподіваного рятівника.

Надія на порятунок окрилила її, додала сил. Вона раптом ніби прокинулась після страшного кошмару. Навіть настирлива пісня почала звучати тихіше, відходити вдалечінь, розчинятися у повітрі. Лоран глибоко зітхнула, як людина, випущена на свіже повітря з похмурого підземелля. Жага життя раптом спалахнула в ній з небаченою силою. Їй хотілося сміятися від радості. Але тепер, більш ніж будь-коли, слід було дбати про обережність.

Коли гонг продзвонив до сніданку, вона постаралася надати своєму обличчю тоскного виразу — звичного останнім часом — і попростувала до будинку.

Біля вхідних дверей, як завжди, стояв лікар Равіно. Він стежив за хворими, як тюремник за арештантами, що повертаються з прогулянки до своїх камер. Його очі не пропускали жодної дрібниці: ні каменя під халатом, ні роздертого халата, ні подряпини на руках та обличчях пацієнтів. Але з особливою пильністю він стежив за виразом їхніх облич.

Лоран, проходячи повз Равіно, намагалася не дивитись на нього й опустила очі. Вона хотіла швидше проскочити, але він на хвилину затримав її і ще пильніше поглянув в обличчя.

— Як ви почуваєтеся? — запитав він.

— Як завжди, — відповіла вона.

— Це яка за рахунком брехня і заради чого? — іронічно запитав він і, пропустивши її, додав услід — Ми ще поговоримо з вами увечері.

"Я очікував меланхолії.