Головнокомандувач - Сторінка 2

Тоді він підвівся і, ледве долаючи у собі страх, пошкутильгав туди, до них. Яку команду їм віддати, він не знав, у нього не було для них жодних команд. Але він уже почав боятися, що, може, з лугу скомандував їм щось не так, і його може покликати до себе швидкий на розправу Курфюрст.

Звісно ж, Курфюрста він боявся більше, ніж тих, на стіні. Ті були десь там, високо, а Курфюрст за півмилі позаду й міг дістати його у будь-який момент.

Він щасливо досягнув рову й неподалік від кутньої вежі скотився з його крутавого берега. Щоб легше було вибиратися, скинув з голови громіздкий шолом, який до всього ще й заважав дивитися по боках, і вже хотів відчепити й покинути довгого незграбного меча. Та подумав, що Головнокомандувачеві, мабуть, належиться все ж таки бути при зброї. Збоку, позаду й довкола гриміла й палала облога — диміли стіни, попід стінами щось горіло, — невідомо, хто кого палив: штурмовики обложених чи обложені штурмовиків. Вибратися з рову йому допомогли латники, опустивши задля того два списи, тож він також щасливо досягнув тієї рятівної ніші. Тут, однак, уже зчинилася якась штурханина, яка спершу викликала у нього мимовільний протест: навіщо штовхатися, краще б сиділи собі тихо, доки їх ніхто не чіпає. Але то все були професійні солдати, яким не хотілося сидіти тихо — їм була потрібна перемога як винагорода за страх і страждання. Незважаючи на смертельну загрозу, вони все ломилися до перемоги, аж доки двері тієї ніші не впали досередини, у якесь кам'яне подвір'я. По тих дверях латники увірвались у ніким не захищені тили фортеці.

Що і як відбувалося далі, Готліб розумів слабо, відчуваючи себе неначе уві сні. Вони кудись бігли, когось рубали мечами. Невдовзі назустріч їм вискочили оборонці замку в пурпурових накидках, і його ледь не посікли кривими шаблями — слід подякувати латникам, які закололи списами тих, із шаблюками. Потім він видряпувався разом з усіма по стрімких кам'яних сходинах вежі. Впав і ледь не покотився долу. Але й тут його врятували солдати Курфюрста, підняли, підтримали, і невдовзі він опинився на самому вершечку тієї кутньої вежі, яку нещодавно розглядав із горбочка на лузі. Тут латники вже ламали держално з синім прапором. Крізь дим і куряву він визирнув на луг і аж здивувався, як гарно було видно там усе Курфюрстове військо — шеренги латників і лучників, скупчення легких і важких катапульт, дерев'яні щити на колесах і довгі тарани, з якими бігли вояки. Тепер вони всі там заворушилися жвавіше, мабуть, угледівши їх на вежі, у шеренгах щось закричали, заревли — обурено чи захоплено, звіддалік розібрати було неможливо. Але їхній головний важкий таран "Матильда" вже поволі котився до центральної брами, аби зробити те, чого вони не могли зробити раніше. За кілька хвилин десь під мурами фортеці протяжно й важко бухнуло — це завалилася головна брама й до фортеці увірвалися перші сотні Великого й Славного Курфюрста, володаря Богоданої Сонцесяйної землі. А ще через недовгий час він, Головнокомандувач того війська, серед інших спітнілих, закіптявілих, скривавлених вояків зустрічав у брамі свого Курфюрста й лише боявся, аби той не покарав його за покинутого у рові шолома. Збігати по нього він досі не мав можливості.

Великий Курфюрст в'їхав до підкореного замку на важкому білому коні, аж до хвоста вкритому білим із золотим шитвом простирадлом. Його лейб-охорона також уся була на білих конях, у блискучих білих латах. Латники і лучники своїми криками захвату й відданості вітали володаря, і він, Головнокомандувач, також разом з усіма кричав "гох!" Але саме тоді Готліб відчув, як солдати з перших рядів звертають погляди на його лисувату непокриту голову, за ними це почали робити інші вояки, і вже незрозуміло було, кому вони гукають і б'ють списами в щити — Великому Курфюрстові чи Головнокомандувачу. Мабуть, і Головнокомандувачеві також. Недавньому бібліотекареві зробилося трохи ніяково від тієї уваги, а потім вже й страшнувато,— але що він міг удіяти. Він був чоловік освічений, до того ж, трохи по-лицарськи вихований, тож уклонився громаді. Може, саме того й не слід було робити — виховання не завжди йде на користь людині. Інколи може й зашкодити.

Решту того дня і всю наступну ніч славетне переможне військо, як йому й належалося, грабувало підкорену фортецю: тягало з покоїв майно, зброю, посуд; господарювало у численних замкових підземеллях, де знайшлося чимало вина. Головнокомандувач, який не дуже полюбляв вино, цього разу був змушений випити і, здається, випив більш ніж треба — так його підохочували солдати. Декотрі напідпитку доводили, що саме він підказав їм правильний шлях штурму, а інакше вони б товклися тут до зими. Якось нарешті відкараскавшись від п'яної солдатні, він заліз у тернину під фортечним муром, важко виблював там і потім нарешті заснув. Розбудили його аж над ранок, як почалося вишикування війська. Котрийсь латник зауважив його ноги, що стирчали аж на стежку з гущавини, і штрикнув їх легенько списом, аби перевірити, чи живий. Виявилося, що живий. Головнокомандувач поволі підвівся, і його повели до свити Великого Курфюрста, котрий, як і раніше, не промовив жодного слова, немов і не зауважив його.

Таким чином, останній бастіон ворогів на сході був підкорений, довга й тяжка війна закінчилася. Підпаливши рештки розграбованого замку, військо поверталося до свого міста — до столиці Богоданої і Сонцесяйної землі. Попереду всього війська, колони якого розтятися на п'ять миль, 'їхав верхи Великий непереможний Курфюрст, за ним — особиста охорона, і позаду — Головнокомандувач, недавній бібліотекар Готліб. За втрату шолома йому не докоряли, і він думав, де йому відшукати свого мула, на якому він сюди приїхав, бо прегарну білу кобилу, на якій він 'їхав зараз, мабуть же, відберуть у місті. Звісно, на кобилі він виглядав гарніше, ніж на старому мулі. У його серці вже непомітно поселився гонор, і йому здавалося, що він таки заслужив якесь особливе право. Ті з вояків, які були ближчі до нього, час від часу обдаровували Головнокомандувача теплими поглядами або навіть і вітали піднесеною догори рукою з мечем. Це дуже зігрівало не вельми славолюбне серце бібліотекаря, і він думав собі: а що ж іще буде у місті, як вони прийдуть туди з перемогою! Може, і справді Великий Курфюрст призначить його керувати військом — взагалі-то, він був би не проти. Військова справа несподівано починала подобатися йому, і він уже трохи сприкрено згадав про свою бібліотеку з її пацюками й пилюгою. Дійсно, зовсім інша справа війна!

Скільки страху, але скільки й радості! Скільки гострих відчуттів, а головне — вдячності війська! Народної любові, і, може, навіть прихильності самого володаря Богоданої землі.

Правда, його трохи тривожило затяте мовчання Великого Курфюрста, який начебто не бачив, не розумів, яку роль в останній облозі відіграв його новопризначений Головнокомандувач. Але ж він сам, Головнокомандувач, нагадувати про це володареві не буде, він же всього-навсього підданий. Курфюрст має сам усе зрозуміти й поцінувати. І коли він досі цього не зробив, то, мабуть, тому, що дуже зайнятий. Хіба у нього лише один цей клопіт — Головнокомандувач? Онде скільки справ із військом, полоненими, які довжелезною колоною плентали за переможцями. І ще, зітхнувши, він подумав, як не пощастило його попередникам, котрі ниділи тепер у міських підземеллях. Ну, але що ж — кожному своє, як написав колись стародавній поет, а ще до нього це стверджувала Біблія. Мабуть, як не сьогодні, то завтра ті невдахи будуть роздерті вовками. Нещаслива доля тих вояків трохи не витиснула сльози з очей їхнього вдатнішого наступника.

Щойно він відігнав від себе цю прикру думку, як Великий Курфюрст попереду спинив коня. За ним зупинилась і вся колона піших і кінних, лучників і латників і всіх інших, разом із полоненими. Курфюрстів почет збочив з курного шляху під дуби на придорожньому пагорбі. Чи не на відпочинок? — подумалось Головнокомандувачеві. У затінку велетенських дубів це було б не надто доречно. Та, здається, ні. Тут і йому подали знак під'їхати наперед, що він і зробив, не вельми вправно керуючи важкою на ходу кобилою. Перед Курфюрстом, котрий, як і раніше, сидів на коні, належало спішитися, і він зіскочив долу, ледве втримавшись на замлілих ногах. Він не знав, що зараз буде, але був готовий виконати будь-яку команду володаря.

От тільки Курфюрст нічого не командував, а з кам'яним обличчям продовжував сидіти на білому огирі. Замість нього почав промовляти віщун, який мав луджене горло й під час облоги та в поході передавав Курфюрстові команди. Уважно слухаючи віщуна, Головнокомандувач не одразу й збагнув, що це він? Про кого він? Виявляється, про нього, про Головнокомандувача. Начебто він недбало командував облогою, внаслідок чого військо зазнало невиправдано великих втрат, цілий день не могло досягнути успіху, і за це злочинство Великий Курфюрст карає Головнокомандувача відрубанням голови. "Слава великому військові Богоданої Сонцесяйної землі!" — завершив віщун, і всі вояки дружно ревнули "гох!", що означало згоду, захват і схвалення.

Коліна у недавнього бібліотекаря підломились, він повалився на м'якеньку травичку під дубом, але дужі руки миттю підхопили його і кинули під ноги володареві. Штатний військовий кат у широкому шкіряному фартусі витягнув зі шкіряних піхов широкого меча з викарбуваним на лезі гаслом. "Bibe sanguinem!" — устиг прочитати неборака любою йому латиною, перш ніж кат одним вправним ударом відділив лисувату голову Готліба від його кощавого тіла. Військо при цьому знову гримнуло "гох!" Великий Курфюрст підвівся у стременах, аби його можна було вгледіти віддалік, і щоб усі до останнього лучника збагнули, хто забезпечив їхню перемогу. Щоб не було жодних сумнівів, Курфюрст ще й повернувся туди-сюди на два боки — криками схвалення і брязкотінням мечів об щити легіони привітали його божественне право на істину і справедливість. Слова про справедливість були викарбувані на його прикрашеному гербом щиті. Крики "слава переможцеві!" супроводжували його всю дорогу до самого міста.

Під ті крики він, щасливий і втомлений, в'їхав надвечір попід міську браму.