Голуб - Сторінка 3

- Патрік Зюскінд -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Але що ти робитимеш потім? Куди підеш сьогодні ввечері? Де проведеш ніч?" Бо він ясно усвідомлював, що, втікши від голуба один раз, він не хотів зустрічатися з ним удруге, він за жодних обставин не міг жити з цим голубом під одним дахом, жодного дня, жодної ночі, жодної години. Отже, він мав бути готовим провести цю, а можливо, й кілька наступних ночей у пансіоні. Це означало, що йому необхідно взяти з собою приладдя для гоління, зубну щітку та білизну на зміну. Крім того, йому знадобиться його чекова, а про всяк випадок і ощадна книжка. Він мав на поточному рахунку тисячу двісті франків. Цього має вистачити на два тижні, якщо він знайде дешевий готель. Якщо ж голуб і далі блокуватиме його кімнату, йому доведеться звернутися до заощаджень. На ощадному рахунку лежало шість тисяч франків – ціла купа грошей. На них він міг би місяцями жити в готелі. Крім того, він же отримував свій оклад – три тисячі сімсот франків чистими на місяць. З іншого боку, він мусив до кінця року виплатити вісім тисяч франків мадам Лассаль, останню частку за кімнату. За свою кімнату. За кімнату, в якій він більше не буде мешкати. Як же йому пояснити мадам Лассаль прохання про відстрочку останнього платежу? Він же не скаже їй: "Мадам, я не можу сплатити вам останні вісім тисяч франків, бо я вже кілька місяців поспіль живу в готелі, оскільки кімната, яку я хочу у вас купити, заблокована голубом"? – Такого ж він їй сказати не може… І тут він згадав, що має ще п'ять золотих монет, п'ять "наполеонів", кожен з яких запросто коштуватиме шістсот франків, він купив їх у 1958-му під час Алжирської війни, зі страху перед інфляцією. Хоч би не забути взяти з собою ці п'ять "наполеонів"… І ще в нього був вузенький золотий браслет, від матері. І радіоприймач. І фешенебельна посріблена кулькова ручка – такі ручки отримали до Різдва всі співробітники банку. Якщо продати всі ці скарби, то він зміг би, за умов надзвичайної заощадливості, мешкати в готелі до кінця року та ще й виплатити мадам Лассаль вісім тисяч франків. А з першого січня становище покращиться, бо тоді він буде вже власником кімнати й не муситиме платити за оренду. А голуб зиму, може, й не переживе. Як довго живе голуб? Два роки, три роки, десять років? А якщо це був старий голуб? Може, він помре через тиждень? Може, він помре ще сьогодні. Може, він взагалі прийшов сюди, щоб померти…

Він закінчив гоління, випустив воду з раковини, сполоснув її, знову наповнив, помив верхню частину тіла та ноги, почистив зуби, знову випустив воду з раковини і витер її начисто ганчіркою. Потім застелив ліжко.

Під шафою в нього стояла стара картонна валіза, в якій він зберігав свою брудну білизну, щоб раз на місяць відносити її до пральні. Він витягнув її, випорожнив і поставив на ліжко. Це була та сама валіза, з якою він у 1942-му їхав з Шарентона до Кавальйона, та сама, з якою він у 1954-му прибув до Парижа. Коли він поглянув зараз на цю стару валізу, що стояла на його ліжку, і почав наповнювати її не брудною, а чистою білизною, парою черевиків, предметами туалету, праскою, чековою книжкою та коштовностями – як для далекої мандрівки, – йому на очі знову навернулися сльози, але на цей раз не від сорому, а з тихого розпачу. Він почував себе так, ніби повернувся на тридцять років назад, ніби втратив тридцять років свого життя.

Коли він закінчив складати, була за чверть восьма. Він одягнувся, спочатку в звичайну уніформу: сірі штани, синю сорочку, шкіряний піджак, шкіряну портупею з кобурою для пістолета, сірий службовий кашкет. Потім він озброївся для зустрічі з голубом. Найбільшу огиду викликала в нього думка про те, що той міг би до нього якось доторкнутися, як-от: клюнути в гомілку, або, злетівши, зачепити крилами його руки чи потилицю, або, ще гірше, приземлитися на нього своїми кігтистими лапами. Тому він взув не легкі черевики, а грубі високі шкіряні чоботи з натуральним ягнячим хутром усередині, які використовував хіба що в січні чи лютому, вбрався в зимове пальто, застебнув його з верху до низу, навколо шиї намотав вовняний шарф аж до підборіддя, а руки захистив шкіряними рукавицями з підкладкою. У праву руку він взяв парасолю. Ось у такому спорядженні він стояв за сім хвилин до восьмої напоготові, щоб наважитися вистрибнути зі своєї кімнати.

Знявши кашкета, він притулив вухо до дверей. Нічого не було чути. Він знову надягнув картуза, міцно натягнув його на чоло, взяв валізу й поставив її біля дверей напоготові. Щоб звільнити праву руку, він почепив парасолю на зап'ясток, взявся правицею за дверну ручку, лівою натиснув кнопку автоматичного замка, відсунув засув і прочинив двері. Визирнув у коридор.

Голуба перед дверима вже не було. На кахлі, де він сидів, залишилися лише смарагдово-зелені клякси розміром з п'ятифранкову монету та малесенька біла пір'їнка, яка тремтіла на протязі, що йшов від дверної щілини. Йонатан здригнувся від огиди. Найліпше він відразу зачинив би двері. Його інстинктивна вдача хотіла відсахнутися назад, до надійної кімнати, геть від жахіття по той бік дверей. Але тут він помітив, що там була не лише одна клякса, а багато клякс. Цілий шматок коридору, куди сягало його око, був заляпаний цими смарагдово-зеленими, волого-блискучими кляксами. Проте сталося щось дивне: велика кількість гидоти не те щоб збільшила Йонатанове почуття відрази, а, навпаки, посилила його волю до опору: від тієї єдиної клякси і від тієї єдиної пір'їнки він напевно відсахнувся б, зачинив би двері назавжди. Та оскільки толуб загидив чи не всенький прохід – ця універсальність ненависного феномена мобілізувала його хоробрість. Він відчинив двері повністю.

І тут він побачив голуба. Він сидів праворуч на відстані півметра, в самісінькому кінці коридору, в куточку. Туди падало так мало світла, що Йонатан, кинувши лише короткий погляд у його бік, не розгледів, спав він чи ні, було його око відкрите чи закрите. Та він і не хотів цього знати. Він взагалі ладен був би його не бачити. У книзі про тропічний світ він якось читав, що певні тварини, насамперед орангутанги, нападають на людей лише тоді, коли ті дивляться їм у вічі; якщо ж не звертати на них уваги, то й вони залишать тебе у спокої. Може, це так само стосується й голубів. У будь-якому разі, Йонатан вирішив удавати, ніби голуба більше не існує, принаймні, більше на нього не дивитися.

Він повільно витягнув валізу в коридор, дуже повільно й обережно пробрався між зеленими плямами. Потім розкрив парасолю, тримаючи її лівою рукою перед грудьми та обличчям, наче щит, ступив у коридор, продовжуючи слідкувати за кляксами, зачинив за собою двері. Наперекір усім намірам діяти так, наче нічого не сталося, він знову відчув страх, серце гупало аж під горлом; і коли він не одразу зумів одягненими в рукавиці пальцями вийняти ключ із кишені, то почав від нервового напруження тремтіти, внаслідок чого ледве не вислизнула парасоля; і доки він, ухопивши парасолю правою рукою, намагався затиснути її між плечем та щокою, ключ таки справді впав на підлогу, майже посередині однієї з клякс. Він мусив нагнутися, щоб його підняти; і коли він його нарешті міцно затиснув, то від хвилювання тричі помилявся, доки встромив його в замковий отвір і двічі провернув. У цю мить йому здалося, наче він почув за спиною якесь хвилювання… чи, може, сам просто зачепив парасолею стіну?.. Та ось він почув його знову, однозначно, коротке, сухе биття крил, і його охопила паніка. Висмикнувши ключа з отвору, вхопивши валізу, він кинувся тікати. Розкрита парасоля шкрябала стіну, валіза грюкала об двері інших кімнат, посеред проходу стояли стулки відчиненого вікна, він протиснувся повз них, тягнучи за собою парасолю, так сильно і незграбно, що розлізлася крамна оббивка, на що він не звернув уваги, йому було все байдуже, аби тільки швидше, швидше, швидше втекти звідси геть.

Лише досягнувши сходового майданчика, він на мить спинився, щоб скласти остогидлу парасолю, й озирнувся: світлі промені ранкового сонця падали через вікно й виокремлювали гостро окреслений прямокутник світла із сутінків коридору. Крізь них нічого не було видно, і тільки примруживши очі, напружено вдивляючись, Йонатан побачив, як там, геть позаду, голуб відірвався від темного закутка, зробив кілька швидких, хитливих рухів уперед, після чого приземлився знову, безпосередньо перед дверима його кімнати.

З огидою він одвернувся і почав спускатися сходами. В цю мить він був переконаний, що ніколи не зможе сюди повернутися.

* * *

Від сходинки до сходинки він заспокоївся. На сходовому майданчику другого поверху його кинуло в жар, коли йому раптом спало на думку, що він усе ще одягнений у зимове пальто, шарф та взутий у хутряні чоботи. Будь-якої миті з дверей, що виходили з квартир господарів сюди на задвірок, може вийти покоївка, прямуючи на закупи, або месьє Ріго – виставити порожні пляшки з-під вина, чи навіть сама мадам Лассаль, байдуже, з якої причини – вона встає рано, мадам Лассаль, вона й зараз була вже на ногах, проникливий аромат її кави було чути на сходах, – отже, мадам Лассаль може відчинити двері своєї кухні, а тут перед нею стоїть він, Йонатан, при яскравому серпневому сонці в найхимернішому зимовому спорядженні – вона не зможе просто так не звернути уваги на таку незручність, йому доведеться щось пояснювати, але як? Придумати якусь побрехеньку, але яку? Для такого зовнішнього вигляду не було переконливого пояснення. Можна було тільки подумати, що він збожеволів. Напевно, він збожеволів.

Він поставив валізу, дістав з неї пару черевиків і стрімко зняв рукавиці, пальто, шарф та чоботи; вступивши в черевики, він запхав до валізи шарф, рукавиці й чоботи, а пальто підхопив на руку. Таким чином, як йому здавалося, його існування було перед кожним знову виправдане. У будь-якому разі він зможе стверджувати, що несе здавати свою білизну до пральні, а пальто – до хімчистки. З помітним полегшенням він продовжив своє сходження.

У дворі він наштовхнувся на консьєржку, яка саме завозила на тачечці з вулиці бачки для сміття. Відчувши, що його впіймали, він аж заспотикався. Він не міг повернутися в темряву під'їзду, вона його вже помітила, отже, мусив іти далі.

– Здрастуйте, месьє Ноель, – сказала вона, коли він проходив повз неї навмисне бадьорим кроком.

– Доброго дня, мадам Рокар, – пробубонів він.

Вони ніколи не розмовляли одне з одним.