Голубине Пір'я - Сторінка 3

- Джон Апдайк -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Дейвід сказав, що далі піде пішки, хоче прогулятися, і збагнув: містер Гаєр тому так швидко погодився на це, що не хотів порошити свого синього "б'юїка". З цим було все гаразд, як і з усім, поки ти його розумієш. Від обурення, що його ошукали, що ошукали християнство, всередині в Дейвіда щось затверділо. Рівний, утоптаний путівець, на якому подекуди витикалося рожевувате каміння, був ніби дзеркалом його настрою. Квітневе сонце лило своє проміння з самої середини західної половини неба; в ньому вже вчувалася літня спека. Придорожній бур'ян покрила курява. Серед свіжої трави і густої, як щітка, озимини комахи, мов заведені, співали свою монотонну пісню. Віддалік під лісом Дейвід побачив тоненьку постать у батьковому піджаку. Мати. Він дивувався, що їй подобаються такі прогулянки, бо йому самому рудуваті смуги полів, що лагідно підіймалися й опадали, здавалися тільки втіленням безмежної втоми.

Рум'яна від свіжого повітря й радості, матії повернулася з прогулянки раніше, ніж Дейвід сподівався, і, вражена, застала його з дідусевою Біблією. Це була груба, невеликого формату чорна книжка; палітурки там, де її тримали дідусеві пальці, були витерті, спинка трималася з одного боку лише на тонкій стяжці матерії. Дейвід шукав того місця, де Ісус каже одному з розбійників на хресті: "Ще й день не мине, як ти будеш зі мною в царстві небеснім". Досі він ніколи не читав сам Біблії. А зніяковів так, коли мати застала його над нею, тому, що йому був огидний весь апарат святості: задушливі церкви, крикливі гімни, бридкі вчительки з недільної школи і їхні дурні брошурки; все в них він ненавидів, крім одного — обіцянки, яку вони з собою несли, обіцянки, яка в пайспотвореніший спосіб — ніби найгіршій старій почварі в королівстві раптом запропонував свою руку принц,— робила можливою кожну добру й реальну річ: гру в м'яча, жарти, дівчат з повними грудьми. Він не міг пояснити все це матері.

Не встиг. Вона випередила його запитанням, сповненим перебільшеної турботи:

— Дейвіде, навіщо ти взяв дідусеву Біблію?

— Читати. Ми ж бо живемо в християнській державі, чи як?

Мати сіла на зелену канапу, яка в Олінгері колись стояла у вітальні під орнаментованим люстром. Від прогулянки на щоках у неї все ще грала усмішка.

— Я хотіла б, щоб ти мені про все розповів, Дейвіде.

— Про що?

— Про те, що тобі не дає спокою. Ми з батьком обоє помітили, що тебе щось турбує.

— Я запитав велебпого Добсона про небо, а він сказав, що воно схоже на добрі діла Авраама Лінкольна, які живуть після нього.

Він сподівався, що це її приголомшить.

— Ну й що? — запитала мати, чекаючи ще якогось пояснення.

— Більше нічого.

— А чому тобі не сподобалося те, що він сказав?

— Ну, хіба ви не бачите? Виходить, що неба взагалі помає.

— Не бачу, щоб так виходило. А ти хотів би якого неба?

— Не знаю, якого. Але хотів би, щоб воно чимось було. Я сподівався, що він скаже мені, яке воно. Думав, що це його робота.

Дейвід розсердився, відчувши, що здивував матір. Вона думала, що небо давно вивітрилося йому з голови. Уявляла собі, що пін уже також приєднався, хоч мовчки й таємно, до змови, якою — пін тепер знав це — було все навколо нього.

— Дейвіде, тобі ніколи не хочеться відпочити?

— Ні, не хочеться.

— Ти ще такий молодий. Коли ти будеш старший, то все сприйматимеш інакше.

— Дідусь не сприймав інакше. Гляньте, яка ця книжка зачитана.

— Я ніколи не могла зрозуміти твого діда.

— А я не розумію священиків, які кажуть, що небо схоже на пам'ять про добрі діла Лінкольна. А коли ти це Лінкольн?

— Я думаю, що велебний Добсон помилився. Спробуй вибачити йому.

— Не в тім річ, що він помилився! Річ у тім, що ти вмреш і ніколи вже не будеш ходити, бачити, чути.

— Але ж, любий мій,— роздратовано сказала мати,— не можна бути таким жадібним і хотіти більше, як маєш. Господь послав нам такий чудовий весняний день, подарував нам ферму, перед тобою ще ціле життя...

— Отже, ви вважаєте, що бог є?

— Авжеж б,— мовила вона з такою глибокою полегкістю, що обличчя її проясніло, стало спокійне й лагідне.

Дейвід стояв надто близько від матері і бонися, що вина простягне руку, щоб погладити його.

— Отже, він створив усе? Ви відчуваєте це?

— Так.

— А хто ж тоді створив його?

— Людина, а хто ж. Людина.

Вона аж засяяла з радощів, що знайшла таку вдалу відповідь.

але Дейвід зневажливо махнув рукою:

— Ну, це знову ж виходить, що його немає.

Мати хотіла взяти його за руку, але він відсмикнув її.

— Дейиіде, це таємниця. Диво. Диво таке величне, що велебний Добсон не зміг би його пояснити. Адже ти не кажеш, що будинків немає тому, що їх спорудила людина.

— Не кажу. Проте бог.повинен бути інакший.

— Але ж, Дейвіде, ти маєш докази. Виглянь лишень у вікно на сонце, на поля.

— Це гірка втіха, мамо. Хіба ви пе розумієте,— він кахикнув, бо йому щось застрягло в горлі,— що коли ми вмремо, то для нас скінчиться і сонце, й поля — геть усе! Ох, який жах. Який безмежний жах!

— Що ти, Дейвіде, зовсім ні. Адже ясно, що ні.

Вона схвильовано простягла руки, показуючи тим порухом, що ладна прийняти в свої обійми його безпорадність; уся її граційність, лагідність, її любов до прекрасного зосередилися в очікувальній напрузі, і це викликало в ньому бурхливу ненависть.

Він не дасть ласкою відвернути себе від правди. "Я путь, я правда..." — Ні,— мовив він.— Лишіть мене самого.

Він узяв за піаніно тенісний м'ячик і вийшов надвір кидати його в причілок будинку. Вгорі на стіні видніла латка, де руда штукатурка, накладена на пісковик, відпала, і він намагався влучити в неї м'ячиком, щоб надлупати її ще більше. Його глибокий внутрішній біль заступила менша, але ближча тривога, що він образив матір. Він почув, як па дорозі заторохтіла батькова

машина, і зайшов до хати помиритися, поки з'явиться батько.

На щастя, мати не дихала гарячою, задушливою люттю, а була холодна, рішуча й ділова; вона простягла йому старий зелений томик, свого інститутського Платона, і сказала:

— Я хочу, щоб ти прочитав "Притчу про печеру".

— Добре,— відповів він, хоч знав, що це йому не допоможе.

Якась історія неживого вже грека, якраз настільки туманна, щоб подобатись матері.— Хай вас це не турбує, мамо.

— Мене це таки турбує. Я певна, Дейвіде, що ти там знайдеш Щось для себе. А коли станеш дорослий, такі речі будуть куди менше тебе цікавити.

— Може. Але ж який це страх, який страх!

Батько вже торсав за двері. Клямка не піддавалася, і, поки бабуся дошкандибала до дверей, щоб упустити його, він відчинив їх ногою. Хоч мати звичайно тримала в таємниці свої розмови з Дейвідом, наче їхній спільний скарб, тепер вона відразу вигукнула:

— Джордже, Дейвіда тривожать думки про смерть!

Батько підійшов до порога вітальні. Кишеня його сорочки віддималася від олівців. В одній руці він тримав їхні святкові ласощі — рожеву коробочку з морозивом, що почало танути, а в другій ножа, яким він хотів розділити його на чотири пайки.

— То хлопця тривожить смерть? Не думай про неї, Дейвіде.

Я щасливий, як переживу день, і не журюся. Якби вони взяли були дробовика і застрелили мене в колисці, мені було б краще. Не заважав би нікому на світі, їй-богу, я думаю, що смерть чудова річ.

Я надіюсь на неї. Викинь собі з голови непотрібні думки. Якби тут був той, хто вигадав смерть, я б йому причепив медаль.

— Тьху, Джордже! Ти ще дужче злякаєш дитину.

Але то була неправда, батько ніколи не лякав Дейвіда. Батько не міг йому зробити ніякої шкоди, взагалі ніякої. Навпаки: в його перебільшеній зневазі до самого себе Дейвід бачив щось схоже на свій власний настрій. Віддалено схоже. Дейвід дивився на своє становище з розважністю холодного стратега. В світі інших людей він не знайде ніякого натяку, підбадьорливого жесту, які йому потрібні, щоб почати будову фортеці проти смерті. Вони ні в кого не вірять. Він був самітний у своїй глибокій ямі.

Протягом наступних місяців його становище трохи змінилося.

Школа була для нього якоюсь розрадою. Всі ті хтиві, напахані істоти, дотепні й насмішкуваті, з жувальною гумкою в роті, всі вони приречені на смерть, і жодне з них не переймалося цим.

У гурті з ними Дейвід відчував, що вони заведуть його в яскравий, дешевий рай, приготований спеціально для них. У будь-якому гурті його страх пригасав. Він розмірковував так: десь у світі м.ає існувати кілька людей, які вірять у те, що треба, і чим більший гурт, тим більше шансів, що якась одна така душа опиниться

близько від нього і він зможе її гукнути, якщо не виявиться надто неосвіченим, надто темним, щоб її впізнати. Йому легшало на серці, коли він бачив духовних осіб: хоч би що вони про себе думали, їхні комірці все-таки були для нього ознакою, що десь хтось колись усвідомив, що ми не можемо, ніяк не можемо піддаватися смерті. Теми проповідей, вивішені на стінах церков, коротенькі уривки з побожних пісень у музичних радіопрограмах, образки із зображенням ангелів і чортів — ось якими крихтами Дейвід угноював грунт під свою надію.

А взагалі Дейвід намагався приглушити свою безнадію гомоном і штовханиною. Автоматичний більярд у перекусній був вдячною розвагою; коли він схилявся над столиком, на якому шурхотіли кульки й спалахували лампочки, в грудях у нього відлягало, камінь спадав з серця. Він радів, що батько має в Олінгері багато справ. Кожна його затримка відсувала хвилину, коли їм знов доведеться вертатись путівцем у саме серце темного фермерського краю, де єдиним світлом була гасова лампа на обідньому столі в кімнаті, світлом, від якого їжа здавалася сумною, нужденною, похмурою.

Дейвід втратив цікавість до читання. Боявся знов опинитись у тенетах. У детективних романах люди вмирали, як непотрібні, викинуті на сміття ляльки, у науково-фантастичних книжках безмежжя простору й часу чигало на людину, щоб розчавити її; навіть у П. Г. Водегауза він відчував порожнечу, відхід від дійсності; це виявлялося в почутті гіркоти, яка пронизувала його твори, і в кумедних постаттях нікчемних духовних осіб. Уся їхня веселість, здавалося, прикривала порожнечу, кожна спокійна година була насичена страхом.

Почалися канікули. Батько їздив тепер машиною в інший бік, на будівництво, куди він найнявся на літо табельником, і Дейвід, мов уламок з розбитого корабля, застряг серед спеки, зелені, пилку квіток і дивного одноманітного гудіння, що непереможно панувало в бур'яні, люцерні й присохлій садовій траві.

На день його п'ятнадцятиріччя батьки, жартуючи, що Дейвід тепер став сільським парубком, подарували йому рушницю.