Говорить сьомий поверх
- Анатолій Алексін -ГОВОРИТЬ СЬОМИЙ ПОВЕРХ
Повість
ПІСНЯ ПІД ВІКНОМ
Рівно о дев'ятій ранку гримнула пісня. Вона була така гучна, що, здавалося, співак виліз на водостічну трубу під самісінькі вікна, а хор, що йому підспівував, розташувався десь на сходинках пожежної драбини.
Спросоння Льонька не міг зрозуміти: звідки на подвір'ї ці голоси і ця музика?
З коридора почувся буркотливий голос сусідки:
— В неділю поспати не дадуть!
— Спати треба вночі, а ранком якраз треба співати! — заперечив голос шофера Васі Кругляшкіна.
Так, сьогодні, звісно, неділя: у звичайні дні вранці шофер Вася взагалі не розмовляв з буркотливою сусідкою — це забирало занадто багато часу і цілком можна було запізнитися на роботу. До того ж, як казав Вася, "шофер повинен берегти нерви, щоб уникати вуличних катастроф".
Льонька виглянув у вікно… Оце так новина! Майже на самому вершечку старого дерев'яного стовпа примостився новенький блискучий гучномовець. Десь там, усередині репродуктора, вміщалися і співаки-солісти, і цілі хори, і духові оркестри…
Здавалося, що ветхий, похилений стовп набув поважного вигляду й навіть трохи випрямився: його ще ніколи не використовували для такої високої і урочистої мети. То він був штангою футбольних воріт, то на нього наклеювали всілякі оголошення, а то й обмотували навколо нього вірьовки, на яких сушилася білизна… Ну а сьогодні зранку старий дерев'яний стовп співав, і декламував, і гримів маршами. Звідкись згори, з-під самого даху, до стовпа тяглися струнами натягнуті дроти.
Льонька був вражений: здається, вперше за багато років на їхньому подвір'ї відбулася подія, про яку він не знав заздалегідь. Швидше в коридор, до телефону…
З кухні відгонило сухим, неприємно лоскітливим теплом газових конфорок. По-недільному квапливо й весело стукотіли ножі: мати й дві сусідки схилилися над своїми столиками.
Шофер Вася Кругляшкін, поставивши ногу на перевернутий таз, доводив до немислимого блиску свої нові жовті черевики.
— Від вашого гуталіну неможливо дихати, — процідила буркотливо сусідка.
Це було дуже дивно: Вася навіть не доторкувався до гуталіну — він натирав свої черевики шматочком старого вицвілого килимка, який, за його словами, "колись був персидський".
Не бажаючи затьмарювати хорошого настрою, Вася підкорився і вийшов у коридор.
— Здоров був, Леоніде!
Усіх хлопчаків і дівчаток у будинку Вася називав повними, "дорослими" іменами: Леонід, Тетяна, Юхим… Хоч самого шофера хлопці запросто іменували Васею.
Тільки-по Льонька торкнувся трубки, сусідка відразу сповістила:
— А я ось була нещодавно в одному будинку, то там дітям взагалі не дозволяють підходити до телефону!
Льоня набрав номер і тричі виразно проказав:
— БОБУПІШ! БОБУПІШ! БОБУПІШ!
— Ось бачте: почав лаятися! — зраділа сусідка.
Вася Кругляшкін не витримав:
— Він не лається! БОБУПІШ — це, як на те пішло, скорочене слово: "Бойовий будинковий піонерський штаб"!
— От-от: "бойовий"! — не здавалася сусідка. — Всі вони розбійники і шибеники.
БОБУПІШ ЗАСІДАЄ
Тричі повторене слово "БОБУПІШ" означало сигнал негайного збору. Льонька міг би й просто сказати: "Швидше виходьте на подвір'я!" Та це було не так цікаво. До того ж він помітив, що у відповідь на таке звичайне запрошення його друзі не вельми поспішали. Ну, а таємничий сигнал діяв зовсім по-іншому: він примушував негайно зриватися з місця, забувати про все.
Уже через п'ять хвилин три члени "Бойового будинкового піонерського штабу" — Владик, Тиха Таня і сам Льонька — були в умовленому місці — за дровітнею.
Бракувало тільки Юхима Трошина.
— Завжди він запізнюється! — дивуючись з такої дивної звички, стенув плечима Льонька.
Владик зиркнув туди-сюди, кумедно зморщив маленького кирпатого носика і майже пошепки довірливо повідомив:
— Його батько вчора знову того… І боїться, щоб не побачили: по сторонах озирається. А я ось побачив! На свої власні очі! Вже вдруге!..
Владик завжди і все бачив "сам, на власні очі". Просто дивовижно було, як його очі всюди встигали і все умудрялись розгледіти.
— З пияцтвом треба боротися! — відрізав Льонька.
Тиха Таня, вмостившись на великому круглому камені й низько схиливши голову, читала товсту розтріпану книжку. Почувши про Юхимового батька, вона важко зітхнула, перегорнула сторінку і продовжувала читати.
Це нікого не дивувало, до цього всі звикли. Льонька знав, що Таня, хоч і заглибилась у книгу, чудово все чує і може зненацька вставити якесь несподіване зауваження.
Читаючи далі, вона сказала:
— Юхимів батько — зовсім п'яниця. Адже ви знаєте, чому він… Мати в них померла…
— То це ж коли було! — заперечив Льонька.
— Значить, досі переживає.
— Гаразд! Почнемо без Юхима, — сказав Льонька і насмішкувато глянув на Владика. — Ось ти у нас усе помічаєш: і хто нові занавіски купив, і кому шафу з магазину привезли. А це що таке? — Льоня підняв указівний палець, ніби закликаючи всіх прислухатися до маршу, що гучно гримів.
Владик здивовано потягнув своїм носиком, начебто "понюхав музику":
— Це? Оркестр…
— Так! У нас на подвір'ї — музика, оркестр, а БОБУПІШ нічого не знає? БОБУПІШ! Господар подвір'я! Хтось репродуктор повісив, звідкись із горища платівки запускають… А ми лише слухаємо і дивуємося. Для чого ми тебе у штаб вибрали, га? Не знаєш? Щоб ти нам про всі новини вчасно доповідав!
— Я й доповім! — сполошився Владик. — І доповім! — він боязко озирнувся на дровітню, немов у ній хтось міг сидіти і підслуховувати. — Репродуктор цей "новенький" разом з вашим Васею Кругляшкіним установлював!
— Який новенький? Котрий бандуру тягає?
Тиха Таня одірвалася від книги:
— Не бандуру, а віолончель.
— От-от! Я сам бачив! На свої власні очі!
— Угу, зрозуміло, — сказав Льонька. — Вася, отже, встановлював, а цей… котрий у сімнадцяту квартиру в'їхав… Йому допомагав?.. Так?
— Та ні, — заперечив Владик, — усе було навпаки!
— Що — навпаки?
— Вася йому допомагав, а той командував: тут підкрутити треба, там дріт закріпити… І на стовпа він сам лазив. І на горище теж. Висунувся з горища й кричить: "Васю, лови дріт! Лови другий!"
— Ну, а Вася?
— Ловив.
— І що ж?
— Зловив!
— Брешеш ти усе!
— Брешу? Та я на свої власні очі… Він, цей новенький, і яму біля стовпа копав. Я думав, він скарб якийсь шукає, — підійшов зовсім близько й на самісіньке дно зазирнув. Глибока! Метрів зо два, не менше. А потім кінець дроту, який з горища тягнеться, в кільце згорнув і на саме дно кинув. "Заземлення!" — каже. І так це у нього все швидко вийшло!..
— У музиканта?! Та у них же руки ніжні, білі, пальці тоненькі… Вони, знаєш, як за пальчиками своїми слідкують — просто жах! Зламати бояться чи вивихнути. Не міг він яму копати.
— Копав! Я сам бачив: копав! А потім… — Владик озирнувся, підозріло обвів поглядом дровітню. — А потім я бачив, як він із своєї бандури… віолончелі тобто… щось таке таємниче діставав…
Владик навіть стишив голос і знову озирнувся на дровітню.
— Зовсім забрехався! — махнув рукою Льонька. — Ну, що він міг звідти діставати? Вона ж усередині порожня, ця віолончель!
— Та ні, не з неї, звісне, а з чорного футляра, в якому її тягає. Що на чорний гроб схожий.
— Гроб з музикою! — засміявся Льонька.
— Дуже дотепно, — не відриваючи очей від книги, зауважила Таня.
— Та-ак… Значить, новенький! Двох місяців не минуло, як в'їхав — і вже порядкує! — Льонька відкинув ногою шматок цеглини. — Тоді ми оголосимо цьому репродукторові бойкот! Не будемо його слухати!
— Вуха затуляти, чи що? — не зрозумів Владик.
Тиха Таня підвела на Льоньку здивовані очі й перегорнула сторінку:
— А по-моєму, треба його використати, цей репродуктор. Свої передачі влаштовувати. Як по справжньому радіо!
— Правильної — підхопив Льонька. І радісно забігав уздовж дровітні. — Влаштуємо свою радіостанцію! Концерти, бесіди всякі, передачі для батьків… Я так і хотів! А потім на запитання радіослухачів відповідатимемо… якщо зможемо…
Так було завжди. Тиха Таня мовчала-мовчала, а потім раптом висловила найслушніші пропозиції, але коротко, одним реченням. Льонька одразу ж, на льоту, підхоплював Танину ідею, розвивав її — і за півгодини усім здавалося, ніби це він, Льонька, все придумав. Та й сам він щиро в те вірив.
— Щодня передачі влаштовуватимемо! — торжествував Льонька. — І вранці, і ввечері.
— Може, й уночі теж? — спокійно поцікавилася Таня. — Так гарно буде: всі сплять, а ми собі говоримо-говоримо!..
— Вночі не можна…
— А вранці можна? Заняття у школі відмінимо — так, га? Всі домашні завдання і книжки закинемо?
Від Таниних слів Льонька завжди, як кажуть, приходив до тями, вгамовувався. Так сталося й зараз. Вираз його рухливого, худорлявого обличчя вмить змінився: захоплення поступилося місцем хвилині розгубленості, а потім — задумливості.
— Ну-у… тоді вечорами, — повільно промовив Льонька. І одразу знову пожвавішав: — Це навіть краще! Усі з роботи приходять, усі будуть слухати! Ми доведемо! Ми доведемо цьому нещасному віолончелістові, що повісити репродуктора на стовп — це ще не все! Це — ніщо! А ось передачі влаштовувати — інше діло. Пе-ре-да-чі!.. БОБУПІШ завжди щось та придумає! Правда ж?
— Ще б пак! — квапливо підтакнув Владик.
— "Ще б пак"! — передражнив його Льонька. — А про найголовніше ти й не довідався!
— Це ж про що?
— А про те — звідки вони платівки запускають. Не з горища ж, справді!
— На горище я не лазив…
— І не полізеш: злякаєшся!
— Я?.. Я?.. Я полізу! — раптом розхрабрився Владик.
— Та годі вже! Усі разом туди підемо. А дорогою і Юхима прихопимо.
Вони підійшли до будинку й почали на різні голоси гукати:
— Юхи-име! Юхи-ме!
У вікні, на п'ятому поверсі, з'явилося бліде, неголене обличчя:
— Юхим зараз вийде!
— Коли протверезиться, завжди добрий! — процідив Льонька. — Рукою затуляється, соромно!..
Юхим був невисокий, худенький хлопчина. На його блідому обличчі цього ранку особливо вирізнялися великі темні очі з запаленими повіками.
— Знову рюмсав? — похмуро запитав Льонька.
Тиха Таня пильно подивилася на Льоньку і твердо, виразно вимовила:
— Плакав, ти хочеш сказати?
— Ну, пла-акав… — виправився Льонька. — Яка різниця!
Він зиркнув на вікно, з якого щойно визирало неголене обличчя, і погрозив кулаком.
— Ти кому? — здивувався Юхим.
— Кому? Ясно — кому! Батькові твоєму!
Юхим опустив голову й тихо сказав:
— Не смій!
НА СЬОМОМУ ПОВЕРСІ
Будинок мав шість поверхів.