Гра дзеркал - Сторінка 3

Тому мені потрібні деякі факти, моя люба Рут, а також якесь уявлення про те, кого саме я зустріну в Стоунігейтсі, коли туди приїду.

— Ну, ти вже знаєш про те, що Кері Луїза була одружена з Гульбрандсеном. Дітей вони не мали, й Кері Луїза дуже переживала через це. Гульбрандсен був удівець і мав трьох дорослих синів. Згодом вони вдочерили дівчинку. Вони назвали її Піпою — то було дуже миле мале створіння. їй виповнилося лише два роки, коли вони взяли її на виховання.

— А звідки вони її взяли? Якого вона була походження?

— Я не пам'ятаю, Джейн — якщо взагалі коли-небудь чула про це. Можливо, вони звернулися до якогось товариства зі всиновлення? А може, то була небажана дитина, про яку Гульбрандсен десь почув? Чому ти запитуєш? Хіба це має якусь вагу?

— Коли йдеться про таких дітей, то ми завжди хочемо знати, звідки вони походять, хіба ти не згодна? Але розповідай далі.

— А потім з'ясувалося, що Кері Луїза все ж таки здатна народити дитину Я чула від лікарів, що таке трапляється — і нерідко.

Міс Марпл кивнула головою на знак згоди.

— Мабуть, що так.

— Хай там як, а вона завагітніла, і в досить дивний спосіб; то була для Кері Луїзи майже прикра несподіванка, якщо ти розумієш мою думку. Раніше, звичайно, вона була б на сьомому небі від радості. Але тепер вона віддавала стільки любові Піпі, що відчула себе винною перед нею за те, шо, так би мовити, змушена тепер забрати в неї частину своєї уваги. А до того ж Мілдред, коли народилася, була дуже непривабливою дитиною. Вона вдалася в Гульбрандсенів, які були людьми розважливими й достойними, але дуже негарними. Кері Луїза завжди так дбала про те, щоб не робити ніякої різниці між усиновленою дитиною і своєю власною, що, гадаю, вона була схильна приділяти занадто багато уваги Піпі й нехтувати Мілдред. Іноді я думаю, що Мілдред таке ставлення до неї обурювало. Проте я бачилася з ними дуже рідко. Піпа виросла й стала дуже гарненькою дівчиною, а Мілдред — негарною. Ерік Гульбрандсен помер, коли Мілдред було п'ятнадцять років, а Піпі — вісімнадцять. У двадцять Піпа вийшла заміж за італійця, маркіза ді Сан Северіано — о, то був справжній маркіз, а не якийсь авантюрист чи щось подібне. Піпа мала одержати добрий спадок (бо інакше Сан Северіано ніколи б не одружився з нею, ти знаєш, які вони, ці італійці!), Гульбрандсен залишив однакові суми обом своїм донькам — як рідній, так і прийомній. Мілдред одружилася з каноніком Стрітом — чоловіком добрим, але схильним до застуди. Він був на десять, а може, й п'ятнадцять років старшим за неї. Думаю, їхній шлюб був цілком щасливим. Він помер рік тому, і Мілдред повернулася до Стоунігейтса, де й живе тепер зi своєю матір'ю. Але я, здається, випередила плин подій і пропустила одне одруження або й два. Я повернуся до них. Отже, Піпа вийшла заміж за свого італійця. Кері Луїза була вельми задоволена тим шлюбом. Гвідо мав чудові манери, був дуже вродливий і добрий спортсмен. Через рік Піпа народила доньку й померла під час пологів. То була жахлива трагедія, і Гвідо Сан Северіано дуже страждав. Кері Луїза багато мандрувала між Італією та Англією, і саме в Римі вона познайомилася з Джонні Рестаріком і вийшла за нього заміж. Маркіз одружився знову, й був аж ніяк не проти, щоб його малу доньку виховувала в Англії її дуже багата бабуся. Тож усі вони оселилися в Стоунігейтсі: Джонні Рестарік і Кері Луїза, сини Джонні Алексис і Стівен (перша дружина Джонні була росіянкою) і немовля Джіна. Незабаром Мілдред одружилася зі своїм каноніком. Потім сталася та історія з Джонні та жінкою з Югославії, унаслідок якої Кері Луїза з ним розлучилася. Хлопці ще приїздили до Стоунігейтса на вакації й були віддані Кері Луїзі, а потім, десь у 1938 році, якщо не помиляюся, Кері Луїза одружилася з Льюїсом.

Місіс Вен Райдок замовкла, щоб перевести подих.

— Ти не знайома з Льюїсом?

Міс Марпл похитала головою.

— Ні, гадаю, я востаннє бачилася з Кері Луїзою в 1928 році. Вона тоді дуже люб'язно запросила мене до Ковент Гардену — на оперу.

— Он як. Власне, Льюїс був вельми гідним кандидатом на одруження з нею. Він очолював дуже відому фірму дипломованих бухгалтерів. Мабуть він познайомився з нею під час розгляду якихось фінансових питань, пов'язаних із Фондом Гульбрандсена або з Коледжем. Добре забезпечений, приблизно її віку, й провадив бездоганно чесне життя Але він був диваком. Фанатичний ентузіаст у справі перевиховання неповнолітніх злочинців.

Рут Вен Райдок зітхнула.

— Як я щойно пояснювала тобі, Джейн, у сфері філантропії існує мода. У часи Гульбрандсена то була освіта. Ще давніше — кухні безкоштовного супу.

Міс Марпл кивнула головою.

— А й справді. Желе з портвейну й бульйон із телячих голів, який носили хворим. Моя мати брала в цьому участь.

— Так воно й було. Але ті, хто раніше закликав годувати тіло, потім загорілися бажанням годувати розум. Усі наче збожеволіли на прагненні давати освіту нижчим класам. Але й ця мода минула. Скоро, я сподіваюся, буде модно оберігати своїх дітей від освіти, тримати їх у стані неграмотності доти, доки їм не виповниться вісімнадцять років. Хай там як, а Фонд Гульбрандсена та Освітній фонд стали переживати певні труднощі, коли держава перебрала на себе їхні функції. І тут з'являється Льюїс зі своїм палким ентузіазмом щодо конструктивного перевиховання неповнолітніх злочинців. Спочатку він спрямував увагу на тему, яка мала безпосередній стосунок до його професії — ревізування рахунків, де винахідливі молоді люди здійснювали свої шахрайські оборудки. Він дедалі більше переконувався в тому, що в неповнолітніх злочинцях не було нічого ненормального — що ті мали чудові мізки та можливості, і треба було лише спрямувати їх на правильний шлях.

— У цьому щось є, — сказала міс Марпл. — Але я маю певні сумніви. Пригадую…

Вона раптом замовкла й подивилася на годинник.

— О, моя люба, я не повинна запізнитися на поїзд, який відходить о пів на сьому.

Рут Вен Райдок запитала:

— То ти поїдеш до Стоунігейтса?

Підібравши свою базарну сумку та парасольку, міс Марпл відповіла:

— Якщо Кері Луїза мене запросить…

— Вона тебе запросить. Ти поїдеш? Ти мені обіцяєш, Джейн?

Джейн Марпл пообіцяла.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Міс Марпл вийшла з потяга на станції Маркет-Кайндл. Люб'язний пасажир-попутник виніс за нею на перон її валізу, і міс Марпл із сіткою, вилинялою шкіряною сумочкою та кількома верхніми одежинами в руках проказала звичайні в таких випадках слова подяки:

— Це дуже мило з вашого боку… Сьогодні з речами так важко — носіїв зовсім мало. Я так хвилююся, коли вирушаю в подорож.

Її слова потонули в гудінні станційного гучномовця, який голосно, але нечітко повідомив, що потяг о третій вісімнадцять прибув на першу платформу й через стільки-то хвилин вирушить далі, до станцій, назви яких було неможливо розчути.

Маркет-Кайндл була великою й безлюдною станцією. На пероні тут гуляв вітер, але ні пасажирів, ні людей із залізничного персоналу майже не було видно. Претензії станції на значущість грунтувалися на тому, що вона мала аж шість платформ і тупик, де статечно пахкав невеличкий паротяг, тягнучи за собою один вагон.

Міс Марпл, одягнена дещо вбогіше, аніж вона собі зазвичай дозволяла (і дуже рада, що досі не викинула свій старий плямистий плащ) досить розгублено розглядалася навкруги, коли до неї підійшов якийсь молодик.

— Міс Марпл? — запитав він. У його голосі прозвучали несподівано драматичні ноти, так, ніби її прізвище було першим словом його ролі в якійсь виставі аматорського театру. — Я приїхав сюди вас зустріти — зі Стоунігейтса.

Міс Марпл подивилася на нього вдячним поглядом, чарівна й, на перший погляд, цілком безпорадна стара леді, з дуже проникливими синіми очима, якщо він завдав собі клопоту це помітити. Особистість молодика зовсім не відповідала його голосу. Вона була набагато менш значущою, можна навіть сказати, зовсім незначущою. Його повіки чомусь нервово пересмикувалися.

— О, дякую вам, — сказала міс Марпл. — У мене тільки валіза.

Вона звернула увагу на те, що молодик не взяв її валізу сам. Він підкликав пальцем носія, який котив повз них свого ручного візка, навантаженого кількома ящиками.

— Заберіть цю валізу, — сказав він і додав голосом, сповненим значущості: — Для Стоунігейтса.

Носій весело відповів.

— Хвилину зачекайте. Зараз заберу.

У міс Марпл склалося враження, що її новий знайомий не був у захваті від цієї відповіді. Так, ніби в нього на очах хтось віддав перевагу якійсь халупі перед Букінгемським палацом

— Залізниці стають дедалі нестерпнішими, — зауважив він.

Ведучи міс Марпл до виходу зі станції, він сказав:

— Я Едгар Лоусон. Місіс Сероколд попросила мене зустріти вас. Я допомагаю містерові Сероколду в його роботі.

У його голосі знову прозвучав натяк, що дуже заклопотаний і дуже цінний працівник відклав надзвичайно важливі справи, поступившись джентельменській необхідності зробити приємність дружині свого працедавця.

І знову ж таки це враження було не зовсім переконливим — воно мало присмак якоїсь театральності.

Міс Марпл замислилася, намагаючись скласти для себе якусь думку про Едгара Лоусона.

Вони вийшли зі станції, й Едгар повів стару леді туди, де стояв доволі пошарпаний старенький форд.

Він уже почав казати фразу: "Ви волієте сісти спереду, поруч зі мною, чи на задньому сидінні?", коли раптом ситуація змінилася.

Новісінький і блискучий двомісний "Ролс-Бентлі" з лагідним гурчанням заїхав на станційне подвір'я й зупинився біля форда Надзвичайно вродлива молода жінка вистрибнула з нього й підійшла до них. Той факт, що на ній були брудні вельветові штани й проста сорочка, розстібнута на шиї, лише підкреслював у якийсь дивний спосіб, що вона не тільки була вродлива, а й дорого коштувала.

— А, ти вже тут, Едгаре. Я так і знала, що не встигну випередити тебе. Бачу, ти вже зустрів міс Марпл. А я теж приїхала зустрічати її. — Вона подарувала міс Марпл сліпучу усмішку, показавши разок чудових зубів, що яскраво зблиснули на тлі засмаглого обличчя. — Я Джіна, — сказала вона, — онука Кері Луїзи. Як вам подорожувалося? Не дуже зручно й весело, чи не так? Яка гарна сітка. Мені подобаються сітки. Я візьму її, а також ваше пальто й плащ, і вам буде зручніше сісти в мою машину.

Обличчя в Едгара почервоніло.