Гра в бісер - Сторінка 11

Це твердження здається нам імовірним, Кнехт безперечно завжди був добрим товаришем і ніколи не запобігав ласки в начальства, але все ж таки навряд чи його справді було покарано цей єдиний раз за чотири роки.

Оскільки в нас дуже мало документів про перші роки Кнехтового життя в елітарній школі, ми наведемо одне місце з його лекції про Гру в бісер, прочитаної далеко пізніше. Щоправда, власних Кнехтових рукописів цих лекцій, які він читав для початківців, немає, їх застенографував один з учнів за його вільним викладом. У тому місці Кнехт говорить про аналогії й асоціації у Грі в бісер і розмежовує їх на законні, тобто загальнозрозумілі, і особисті, або ж суб'єктивні, асоціації. Він каже: "Щоб дати вам приклад цих особистих асоціацій, які зовсім не втрачають свого значення для приватного вжитку через те, що вони суворо заборонені у Грі в бісер, я розповім про одну таку асоціацію, яка виникла в мене самого, коли я ще навчався в школі. Мені тоді було чотирнадцять, і сталося це напровесні, в лютому чи березні. Якось після полудня один товариш запросив мене піти з ним нарізати бузинових паличок, хотів зробити з них лотоки для маленького водяного млина. Отже, ми вирушили в дорогу. І чи в мене на серці було так гарно, як ніколи, чи день випав такий чудовий, але він закарбувався в моїй пам'яті назавжди, став невеличкою подією. Поле було мокре, але сніг уже зійшов, біля канав пробивалася трава, бруньки й перші котики вже надавали голим кущам ледь помітної барви, повітря було напоєне запахом, вапахом самого життя, сповненим протиріч, — пахло вологою землею, прілим листям і молодим пагінням, здавалося, що осьось почується й запах фіалок, хоч їхній час іще не настав. Ми підійшли до куща бузини. Він був весь у маленьких бруньках, але ще без листя, а коли я зрізав гіллячку, в ніс мені вдарив гіркуватосолодкий різкий запах, що, здавалося, ввібрав у себе, з'єднав в один і в багато разів підсилив усі інші весняні запахи. Я вражено понюхав ножа, руку, гіллячку — то бузиновий сік пахнув так різко й чарівно. Ми з товаришем не перемовилися жодним словом, але й він довго, задумливо нюхав свою гіллячку, до нього також промовляв той запах. Кожне переживання має свої чари, а моє полягало в тому, що коли ми ще йшли мокрою, грузькою лукою, коли я вбирав запах землі й пагіння, груди мої заполонило могутнє, радісне передчуття близької весни, а тепер воно зосередилось, набуло сили чарів і чуттєвого символу у фортіссімо запаху бузини. Може, я ніколи не забув би запаху бузини, навіть якби моє маленьке переживання на цьому й скінчилося; навпаки, почувши цей запах, я, певне, до самої старості згадував би той перший раз, коли глибоко усвідомив і пережив його. Але тут додалося ще одне. Я саме в той час побачив у свого вчителя музики старого зошита з нотами, який мене страшенно зацікавив, — то були пісні Франца Шуберта. Якось, чекаючи, поки почнеться урок, я почав гортати зошита, і вчитель на моє прохання позичив мені його на кілька днів. На дозвіллі я весь поринув у радість відкриття, бо досі ще нічого не знав про Шуберта й тепер був просто зачарований ним. І ось того дня, коли ми ходили по бузину, чи, може, наступного я натрапив у зошиті на пісню Шуберта "Весняний легіт пробудивсь", і перші ж акорди акомпанементу приголомшили мене, як приголомшує раптове пізнавання: ті акорди мали свій запах, такий самий гіркуватосолодкий, міцний і всепереможний, так само напоєний відчуттям провесни, як запах молодого пагона бузини! Відтоді асоціація провесна — запах бузини — шубертівський акорд стала для мене постійною і цілком умотивованою, коли я беру цей акорд, то зразу ж неодмінно відчуваю терпкий запах бузини, а обидва разом вони означають для мене провесну. Ця особиста асоціація — моє багатство, щось надзвичайне, гарне, чого я нізащо не віддав би. Але водночас ця асоціація, це щоразове поєднання двох чуттєвих переживань від думки "провесна" — моя приватна справа. Звичайно, я можу розповісти про неї іншим, як оце розповів вам. Але передати її вам я не здатен. Я можу пояснити вам, як виникає моя асоціація, проте не можу зробити так, щоб моя особиста асоціація хоча б для одного з вас стала чинним символом, механізмом, який на ваш виклик безпомилково реагував би й завжди так само спрацьовував".

Один із Кнехтових шкільних товаришів, який, згодом досяг становища першого Архіваріуса Гри в бісер, розповідав, що Кнехт загалом був веселим хлопцем, але бурхливо не виявляв своїх почуттів; коли він віддавався музиці, на обличчі в нього з'являвся на диво зосереджений або Щасливий вираз; розпаленим і поривчастим його бачили рідко, хіба що під час ритмічної гри в м'яча, яку він дуже любив. Проте кілька разів Цей здоровий, привітний хлопець звертав на себе увагу, викликаючи в учителів посміх або й стурбованість: так бувало завжди, коли якогось учня виключали із школи, чого в елітарних навчальних закладах нижчого ступеня часто неможливо уникнути. Коли вперше сталося так, що один з товаришів Кнехта не з'явився на уроки два дні підряд і в класі пішла чутка, що той зовсім не хворий, а виключений і вже поїхав додому й ніколи не вернеться, хлопець не тільки зажурився, а й цілий день ходив як неприкаяний. Згодом, через багато років, сам він казав про це: "Коли з Ешгольца виключали котрогось учня і він залишав нас, для мене це була ніби його смерть. Якби мене хто спитав, чого я так сумую, я відповів би, що мені дуже шкода бідолаху, який з легковажності й лінощів занапастив своє майбутнє, а крім того, до мого почуття домішувався й страх, страх, щоб мене часом теж не спіткало таке лихо. Аж після того, як я пережив це кілька разів і, властиво, перестав вірити, що й мене може спіткати така сама доля, я почав дивитися на справу трохи глибше. Тепер я сприймав виключення учня з елітарної школи не тільки як лихо й кару, бо знав уже, що виключені інколи й самі залюбки верталися додому. Я відчував тепер, що є не тільки суд і кара, жертвою яких може стати легковажний учень, але й що "світ" за межами Касталії, з якого всі ми, electi, колись прийшли сюди, не перестав існувати до такої міри, як мені здавалося; що, навпаки, для декого він був великою, повною притягальної сили реальністю, яка вабить його і врешті забирає назад до себе. І, може, той "світ" був таким принадним не тільки для поодиноких людей, а для всіх, може, зовсім неправда, що всі ті, кого так вабить до себе далекий світ, — слабі й неповноцінні, може, те уявне падіння, яке їх спіткало, було зовсім не падінням і не легкодухістю, а стрибком і сміливим вчинком, і, може, ми, ті, хто слухняно лишився в Ешгольці, якраз і є слабкі і боягузливі". Ми ще побачимо, що трохи згодом ці думки стали дуже близькі його серцю.

Великою радістю для Кнехта була кожна зустріч з Магістром музики. Той навідувався в Ешгольц раз на два або на три місяці, бував на уроках музики й часом залишався погостювати кілька днів у тутешнього вчителя, свого приятеля. А якось навіть особисто керував останніми репетиціями вечірні Монтеверді. Та насамперед він стежив за успіхами найздібніших до музики учнів, і Кнехт належав до тих, кого він ушанував своєю батьківською приязню. Магістр щоразу просиджував з хлопцем годину в класі за фортепіано, розучував з ним твори своїх улюблених композиторів або вправи з давніх підручників композиції. "Рідко я бував у такому врочистому або й веселому настрої, "як тоді, доли компонував з Магістром музики канон чи слухав, як він доводить погано скомпонований канон ad absurdum,[21] — часом я насилу стримував сльози, а часом душив у собі сміх. Після такого приватного уроку музики в нього я виходив спочилий душею, наче після купелі чи масажу".

Коли термін навчання в Ешгольці скінчився і Кнехта разом з десятком інших учнів його набору мали прийняти до школи вищого ступеня, ректор виголосив перед кандидатами традиційну промову, в якій ще раз нагадав їм про сенс і закони касталійських шкіл, і від імені Ордену, так би мовити, показав їм шлях, наприкінці якого вони дістануть право самі вступити до Ордену. Ця врочиста промова входила в програму свята, яке школа влаштовувала на честь своїх випускників і на якому вчителі й товариші вітали їх як дорогих гостей. До такого дня завжди старанно готують якийсь концерт: цього разу виконували велику кантату з сімнадцятого сторіччя, і сам Магістр музики прийшов її послухати. Після ректорової промови, коли всі рушили до святково оздобленої їдальні, Кнехт підійшов до Магістра і сказав:

— Ректор розповідав нам, як навчаються у звичайних і вищих школах за межами Касталії. Він казав, що там студенти вибирають собі в університеті вільну професію. Якщо я правильно зрозумів його, це здебільшого такі професії, яких ми тут, у Касталії, зовсім не знаємо. Як це зрозуміти? Чому ті професії звуть вільними? І чому саме ми, касталійці, позбавлені права вибирати їх? Magister musicae відвів юнака вбік і спинився з ним під одним із мамонтових дерев. В очах у нього заграла майже лукава усмішка. Він відповів: — Тебе, голубе, звати "Кнехт", що означає "служник", і, може, тому слово "вільний" таке для тебе привабливе. Але хай воно тебе так не чарує! Коли некасталійці говорять про вільні професії, то, можливо, слово це звучить поважно, навіть патетично. Проте ми його вимовляємо іронічно. Воля тих професій полягає лише в тому, що шкільна й університетська молодь сама їх вибирає. Це й створює ілюзію волі, хоч здебільшого вибір той робить не стільки учень, скільки його батьки, і не один батько швидше руку собі відрубає, ніж дасть синові справжню свободу вибору. Але, може, я лихословлю, тому відкинемо цей доказ! Хай навіть вони мають свободу, але ж вона обмежена однимоднісіньким актом вибору професії. На цьому вона й кінчається. Уже в вищій школі майбутнім лікарям, юристам, інженерам накидають дуже вузький, закостенілий навчальний курс, що завершується кількома іспитами. Склавши їх, студент отримує диплом і тепер начебто має свободу працювати за своєю професією. Але насправді він стає рабом ницих сил: залежить від успіху, від грошей, від свого шанолюбства, жадоби до слави, від того, подобається він людям чи ні. Він мусить проходити церемонію виборів на посаду, мусить заробляти гроші, бере участь у нещадній боротьбі різних каст, родин, партій, газет.