Гра в бісер - Сторінка 59

І він не обмежився цими першими відвідинами, а ще не раз приїздив до Плініо й заводив розмови про виховання та про малого Тіто, в яких мати хлопця теж брала жваву участь. Помалу Магістр здобув довір'я й симпатію цієї розумної, настороженої жінки. Коли він одного разу напівжартома сказав, як усетаки шкода, що її синок не був своєчасно відданий на виховання до Касталії, вона щиро сприйняла його слова як докір і почала виправдуватись: мовляв, навряд чи Тіто прийняли б туди, він хоч і досить обдарований хлопчик, але з ним важко давати раду, і вона ніколи б не дозволила собі такого втручання в життя сина проти його волі, адже така спроба з його батьком виявилася зовсім невдалою. Крім того, вони з чоловіком не вважали, що мають право користуватися привілеями давнього роду Десиньйорі, бо порвали з батьком Плініо і з усіма традиціями родини. А наприкінці вона, гірко усміхаючись, додала, що однаково нізащо не змогла б розлучитися з своєю дитиною, бо їй більше нема для чого жити. Кнехт потім довго міркував над цим швидше мимовільним, ніж обдуманим признанням. Отже, ні чудовий дім, так вишукано, з таким смаком устаткований, ні чоловік, ні політика й партія її батька, якого вона колись обожнювала, — ніщо не могло надати її життю сенсу й вартості, крім дитини. 1 вона ладна була краще згодитись на те, щоб дитина виростала в такій тяжкій, несприятливій атмосфері, яка панувала в їхньому домі й родині, ніж розлучитися з нею для її добра. Це було дивовижне визнання для такої розумної, такої начебто холодної, інтелігентної жінки. Кнехт не міг допомогти їй так прямо й безпосередньо, як її чоловікові, і навіть не пробував. Але вже самі його нечасті відвідини й те, що Плініо перебував під його впливом, усе ж таки вносили якусь міру й розважність в ці складні й заплутані родинні стосунки. Проте для самого Магістра, хоч він з кожним разом здобував у домі Десиньйорі дедалі більший вплив і авторитет, життя цих світських людей ста вало тим загадковішим, чим краще він його пізнавав. А втім, нам мало відомо про його відвідини столиці й про те, що він там бачив і переживав, тому обмежимося тим, що тут уже сказано.

З настоятелем Ордену Кнехт досі ніколи не сходився ближче, ніж того вимагали службові обов'язки. Вони зустрічалися тільки на пленарних засіданнях Виховної Колегії, що відбувалися в Гірсланді, але й там настоятель виконував здебільшого формальні, декоративні дії — приймав і розпускав тих, хто прибув на засідання, а керувати засіданням, виконувати основну роботу доводилось доповідачеві. На той час, коли Кнехт зайняв свою посаду, тодішній настоятель Ордену був уже в поважному віці, і хоч Magister Ludi дуже шанував його, той ніколи не давав йому приводу скоротити відстань, яка їх розділяла, він був для Кнехта вже майже не людиною, не особою, а ширяв десь у високостях, був первосвящеником, символом гідності й самовладання, безмовною вершиною, що увінчувала будівлю Виховної Колегії і всієї ієрархії. Цей достойний муж помер, і на його місце Орден вибрав нового настоятеля, Александра. Александр був тим учителем медитації, якому керівництво Ордену багато років тому доручило піклуватися про нашого Йозефа Кнехта під час його вступу на посаду, і відтоді Магістр завжди захоплювався цим зразковим членом Ордену й відчував до нього вдячність і любов; але й Александр за той час, поки Магістр Гри залишався під його щоденною опікою і був, так би мовити, його духовним сином, устиг добре придивитися до його вдачі й поведінки, пізнати його й теж полюбити. Ця взаємна симпатія, що підсвідомо жевріла в їхніх серцях, переросла в щиру приязнь від тієї хвилини, коли Александр став Кнехтовим колегою і настоятелем Ордену, бо тепер вони почали зустрічатися частіше і в них з'явилася спільна праця. Щоправда, цій приязні бракувало щоденного спілкування, а також спільних переживань, які бувають замолоду, це була взаємна симпатія високих урядовців, і виявлялася вона тільки в трохи теплішому, ніж звичайно, вітанні під час зустрічі й прощання, в кращому взаєморозумінні і ще, може, в коротких розмовах під час перерв між засіданнями.

Хоч за статутом настоятель, якого звали ще Магістром Ордену, не вважався вищим за своїх колег Магістрів, усе ж таки за традицією він головував на засіданнях Колегії і, чим більше набував Орден медитативного, чернечого характеру протягом останніх десятиріч, тим більше зростав і авторитет настоятеля, щоправда, тільки в межах ієрархії та Провінції, а не в світі. У Виховній Колегії настоятель Ордену і Магістр Гри все більше ставали справжніми виразниками й носіями касталійського духу, бо на противагу стародавнім дисциплінам, таким як граматика, астрономія, математика чи музика, успадкованим з далеких епох, медитативне виховання духу і Гра в бісер були саме касталійським здобутком. Тому було важливо, щоб представники й керівники цих дисциплін підтримували між собою дружні стосунки, а для них обох це було підтвердженням і звеличенням їхньої гідності, додавало їхньому життю трохи тепла й приємності, спонукало їх ще краще виконувати своє завдання: бути живим втіленням двох найзаповітніших, священних вартостей і рушійних сил касталійського світу. Отже, для Кнехта це був ще один зв'язок, ще одна обставина, що гамували його прагнення відмовитись від усього цього і прорватися в іншу, нову життєву сферу. І всетаки це прагнення нестримно росло. Відколи Кнехт сам цілком усвідомив його, десь шостого чи сьомого року свого перебування на посаді Магістра, воно зміцніло в його серці, і він, поборник "пробудження", безстрашно підпорядкував йому своє життя і свої думки. Мабуть, ми не помилимося, коли скажемо, що десь від того часу думка про майбутню відмову від посади і про розлуку з Провінцією стала йому близькою: інколи так, як полоненому буває близька віра в звільнення, а інколи — як тяжко хворому думка про смерть. Тоді, коли його товариш із шкільних часів Плініо знов з'явився в Касталії, Кнехт у розмові з ним уперше висловив цю думку вголос, можливо, тільки для того, щоб здобути довір'я мовчазного, стриманого товариша і прихилити його до себе, а можливо, ще й тому, що, вперше сказавши комусь про своє пробудження, про свої нові життєві плани, він хотів дати їм перший вихід назовні, перший поштовх до здійснення. В подальших розмовах з Десиньйорі Кнехтове бажання покінчити колись з теперішнім своїм способом життя і зважитись на стрибок у новий, невідомий йому світ визріло вже в твердий намір. А тим часом він старанно зміцнював свою дружбу з Плініо, який тепер не тільки захоплювався ним, а й відчував до нього вдячність хворого, що повернувся до життя, і вважав цю дружбу містком до зовнішнього світу, до дивного, сповненого загадок існування.

Те, що Магістр аж багато пізніше дозволив Тегуляріусові зазирнути в свою таємницю і в план своєї втечі, не повинне нас дивувати, бо хоч він до кожного свого друга ставився дуже доброзичливо й кожному охоче допомагав, проте завжди в таких стосунках був далекоглядним дипломатом і залишав за собою керівну роль. Відтоді як Плініо знову ввійшов у його життя, у Фріца з'явився суперник, новий і водночас давній товариш Кнехта з правом на його увагу і на місце в його серці, тож Магістр навряд чи й здивувався, що Тегуляріус спершу зреагував на появу Плініо бурхливими ревнощами; на якийсь час, а саме поки він остаточно не завоював довір'я Десиньйорі й не впорядкував його життя, йому навіть було вигідно, що Тегуляріус ображено тримався віддалік. Проте надалі в поведінці з Фріцом у Кнехта почало переважати інше, важливіше міркування. Як зробити, щоб Тегуляріус, з такою вдачею, як у нього, зрозумів його бажання непомітно піти з Вальдцеля й зі своєї посади і змирився з цим? Адже він назавжди втратить друга, якщо той справді залишить Вальдцель, а взяти його з собою на вузький і небезпечний шлях, що лежав перед ним, Кнехт нізащо не зважився б, навіть якби Фріц, попри всі сподівання, захотів би цього і знайшов у собі мужність на такий сміливий крок. Кнехт дуже довго очікував, міркував і вагався, перше ніж сказав Тегуляріусові про те, що він задумав. Нарешті, коли його намір залишити Провінцію остаточно визрів, він таки звірив його другові. Тримати Фріца до самого кінця в невіданні, будувати плани, так би мовити, за його спиною чи готувати якісь заходи, що неминуче відбилися б на ньому, було зовсім не в Кнехтовій натурі. Наскільки це було можливе, він хотів не лише втаємничити Фріца, так само як і Плініо, в ті плани, а й зробити його справжнім чи лише уявним помічником і співучасником, бо коли людина напружено працює, їй легше витримати будьяке становище.

Звичайно, Тегуляріус давно знав думки Кнехта про те, що Касталії загрожує занепад, оскільки той готовий був ділитися ними, а він радий був їх слухати. З цього Магістр і почав, коли вирішив відкритися Фріцові. Всупереч його сподіванням, усе обійшлося досить легко. Фріц не сприйняв його слів трагічно, думка, що Магістр кине в обличчя Колегії своє звання, обтрусить порох Касталії зі своїх ніг і вибере собі життя на свій смак, здавалось, приємно схвилювала його, навіть потішила. Як індивідуаліст і ворог будьякого порядку, він завжди ставав на бік одиниці проти керівництва Ордену й завжди був радий утнути якусь штуку офіційній владі, подражнити й перехитрувати її. Таким чином Тегуляріус сам підказав Кнехтові шлях, і той з полегшенням, сміючись у душі, зразу ж скористався реакцією друга. Він лишив його з думкою, що йдеться тільки про такий собі ляпас Виховній Колегії та її педантизмові, й довірив йому в цій, начебто невинній, витівці роль повірника, спільника й помічника. Треба було скласти заяву Магістра до Виховної Колегії, перерахувавши й витлумачивши в ній усі причини, що спонукали його відмовитись від посади, і в основному саме на Тегуляріуса покладалося завдання підготувати й опрацювати цю заяву. Насамперед той мав засвоїти історичні погляди Кнехта на виникнення, розквіт і теперішній стан Касталії, потім зібрати історичний матеріал і обгрунтувати ним Кнехтові бажання й плани. Тегуляріуса начебто не зупиняло навіть те, що вія для цього мусив заглибитися в науку, яку досі не визнавав і зневажав, — в історію, і Кнехт поквапився дати йому необхідні вказівки.