Гра в бісер - Сторінка 71

З жодним із цих людських типів, ні з полководцями, ні з ясновидцями чи копачами, що шукають скарбів з допомогою чарівної палички, ви, на мій погляд, не мали нічого спільного. Навпаки, я й тоді, і завжди, аж до вчорашнього дня, вважав вас добрим членом Ордену, розважним, розумним і слухняним. Мені здавалося, що вам аж ніяк не личить підпадати під владу якихось таємничих голосів, чи то божих, чи демонічних, чи голосу своєї власної Душі. Тому я й вважав той стан "пробудження", як ви мені його змалювали, просто випадковим усвідомленням свого власного зросту. Якраз Цим легко пояснити, чому ви тоді надовго перестали відчувати такий Душевний стан: ви саме отримали високу посаду і взяли на себе завдання, що було для вас як надто великий одяг — ви ще мусили в нього врости. Але скажіть: вірили ви колинебудь, що ці "пробудження" — ніби якесь одкровення вищих сил, вістка або поклик із сфер об'єктивної, вічної чи божественної істини? — Ось тут ми й підійшли, — сказав Кнехт, — до тяжкого завдання, яке стоїть переді мною цієї хвилини: передати словами те, що весь час тікає від слова, зробити раціональним явно позараціональне. Ні, я ніколи не вважав ці свої пробудження маніфестаціями бога, чи демона, чи абсолютної істини. Ваги й переконливості моїм переживанням додає не те, що в них є істина, не їхнє високе походження, їхня божественність абощо, а їхня реальність. Вони жахливо реальні, як, скажімо, великий фізичний біль чи раптове стихійне лихо — буря або землетрус — здаються нам зовсім інакше насиченими реальністю, сучасністю, неминучістю, ніж звичайний день і звичайний стан. Порив вітру перед бурею, що швидко заганяє нас додому та ще й пробує вирвати з рук у нас двері, чи нестерпний зубний біль, який, здається, зосереджує всю напругу, всі страждання й конфлікти світу в нашій щелепі, — це речі, реальність чи значення яких ми можемо пізніше поставити під сумнів, якщо маємо нахил до таких жартів, але тієї хвилини, коли ми їх переживаємо, вони не допускають ніяких сумнівів і до краю реальні. Десь таку посилену реальність має для мене моє "пробудження", тому я так і називаю цей свій стан; тоді я справді почуваю себе так, наче довгий час спав або дрімав, а тепер прокинувся бадьорий і бачу все так чітко і яскраво, як ніколи досі. Хвилини великих страждань чи струсів у людей — і в світовій історії так само — мають переконливий присмак неминучості, вони викликають у нас почуття гнітючої реальності й напруги. Наслідком таких струсів може бути щось гарне і ясне чи плутане й похмуре; в кожному разі, те, що тоді відбувається, здається нам великим, неминучим і важливим, воно відрізняється від буденних подій і перевищує їх.

Але спробуймо, — повів далі Кнехт, передихнувши, — глянути на цю справу ще й з іншого боку. Чи ви пам'ятаєте легенду про святого Христофора? Так? Ну от, той Христофор був надзвичайно дужою, мужньою людиною, проте не захотів володарювати, керувати іншими, а захотів служити, служіння було його силою і його ремеслом, його покликанням. Проте йому було аж ніяк не байдуже, кому служити. Він хотів служити тільки найбільшому, наймогутнішому володареві. І коли він чув про володаря, що був ще могутнішим, ніж його дотеперішній пан, то пропонував йому свої послуги. Цей великий слуга завжди подобався мені, і я, мабуть, трохи схожий на нього. Принаймні в ту єдину пору, коли я міг порядкувати самим собою, в свої студентські роки, я довго вагався й шукав, якому володареві служити. Я роками уникав Гри в бісер і не довіряв їй, хоч давно вже визнав її як найкоштовніший і найсвоєрідніший витвір нашої Провінції. Я вже скуштував цієї принади і знав, що в світі немає нічого звабливішого, як віддаватись Грі, а ще досить рано збагнув, що цій чарівній Грі потрібні не наївні гравці, ладні присвятити їй своє дозвілля, а ті, хто готовий жити нею і тільки нею. Якийсь інстинкт, якийсь наївний потяг до простоти, цілісності й здоров'я утримував мене від того, щоб навіки віддати всі свої сили й нахили служінню цим чарам, остерігав від духу вальдцельського Vicus Lusorum, духу спеціалізації і віртуозності, щоправда, надзвичайно витонченого й розвинутого, але відірваного від життя й від людства, замкнутого в своїй гордо витій самоті. Я роками сумнівався й перевіряв себе, поки в мені визрів намір, незважаючи ні на що, присвятити себе Грі. Я зробив так саме через ту свою потребу шукати найвищої мети і служити найбільшому володареві.

— Я розумію, — сказав Магістр Александр. — Та хоч би як я дивився на вашу поведінку і хоч би як ви змальовували її самі, я весь час наштовхуюсь на ту саму причину всіх ваших особливостей. Ви надто відчуваєте своє "я" чи надто залежите від нього, а це зовсім не те саме, що бути великою особистістю. Хтось може бути зіркою першої величини за своїм хистом, силою волі, витримкою, але так добре відцентрованим, що він без будьякого тертя і без затрати енергії вливається в ту систему, до якої належить. А хтось інший має такий самий хист, а може, ще й більший, але його вісь не проходить рівно через центр, і він витрачає половину своєї сили на ексцентричні рухи, що виснажують його самого й заважають оточенню. Мабуть, до таких людей належите й ви. Щоправда, мушу визнати, що ви чудово вміли приховувати це. Тим бурхливіше виявило себе це зло тепер. Ви нагадали мені про святого Христофора,[53] і я повинен вам сказати: якщо в цій постаті і є щось величне й зворушливе, для нашої ієрархії вона не може бути взірцем служіння. Той, хто хоче служити, мусить служити тому володареві, якому він присягнув бути вірним до могили, а не з потаємним наміром перекинутись до іншого, кращого пана, якщо такий знайдеться. Бо виходить, що служник стає суддею свого володаря, і ви саме так і робите. Ви завжди хочете служити тільки найбільшому володареві, і ви такі наївні, що самі беретесь визначати, хто з володарів, серед яких ви вибираєте, більший.

Кнехт уважно вислухав його, і по обличчю в нього перебігла тінь смутку. Він сказав: — З пошаною приймаю вашу оцінку, іншої я й не міг сподіватися. Але дозвольте розповісти все до кінця, лишилося мало. Отже, я став гравцем у бісер і справді якийсь час був певний, що служу найвищому з усіх володарів. Принаймні мій друг Десиньйорі, наш оборонець у Федеральній Раді, колись дуже яскраво змалював, яким зарозумілим, чванькуватим, пихатим віртуозом Гри і завзятим членом еліти я тоді був. Але я ще повинен сказати вам, яке значення зі студентських років, від початку моїх "пробуджень", мали для мене слова "переступати межі". Я, мабуть, вичитав їх у якогось філософапросвітника й запам'ятав під впливом Магістра Томаса фон дер Траве, і відтоді вони, як і слово "пробудження", стали для мене справді магічними, вони підтримували мене й спонукали йти вперед, утішали й обіцяли. Моє завдання в житті, — казав я собі, — переступати межі, підійматися вгору з щабля на щабель, опановувати й залишати позаду простір за простором, як музика опановує, відтворює, вдосконалює і залишає тему за темою, темп за темпом, ніколи не стомлюючись, не стуляючи очей, завжди бадьора, завжди присутня. Завдяки тим переживанням, тим "пробудженням", я помітив, що такі щаблі й простори справді є і що кожного разу наприкінці певного відтинку життя все в людині неначе починає в'янути, з'являється бажання померти, яке потім веде до осягнення нового простору, до пробудження, до нового початку. Оце й є для мене переступати межі. Про все це я теж вам розповідаю тому, що, може, воно якось пояснить вам моє жит2тя. Коли я нарешті зважився присвятити себе Грі в бісер, то це був важливий щабель, а так само й та хвилина, коли я вперше усвідомив, що належу до ієрархії. І вже навіть ставши Магістром, я й далі підіймався з щабля на щабель. Найкраще, що дала мені ця посада, було нове відкриття: не тільки музика і Гра в бісер можуть зробити мене щасливим, а й праця вчителя і вихователя. Поступово я переконався, що ця праця дає мені тим більшу втіху, чим молодші й незіпсованіші мої вихованці. Це відкриття, як і багато інших, в роками привело до того, що мені хотілося працювати з дедалі молодшими учнями, що найбільше мене задовольнило б місце вчителя в початковій школі, одне слово, уява інколи зваблювала мене до речей, які лежали далеко за межами моїх службових обов'язків.

Він замовк, і настоятель зауважив: — Ви дедалі більше дивуєте мене, Магістре. Ви розповідаєте про своє, життя, і мова йде майже про самі тільки приватні, суб'єктивні, особисті і переживання, про етапи вашого особистого розвитку й про ваші особисті наміри! Я просто не уявляв собі, що касталієць вашого рангу може дивитися так на себе й на своє життя. В голосі його бринів чи то докір, чи сум, і це зажурило Кнехта, проте він опанував себе і жваво заперечив: — Але ж ми, Превелебний, говоримо тепер не про Касталію, не про Колегію чи ієрархію, а лише про мене, про психологію людини, якій, на жаль, судилося завдати вам великих прикрощів. Говорити про те, як я працював на посаді Магістра, як виконував свої обов'язки, про те, вартий я чи не вартий звання касталійця і Магістра, мені не личить. Моя праця, як і взагалі зовнішній бік мого життя, вся на видноті, і ви можете її будьколи перевірити, ви там не знайдете багато такого, за щоб б мене варто було картати. А в нас мова йде зовсім про інше, я хочу, щоб ви побачили той шлях, яким я пішов самодин і який вивів мене з Вальдцеля, а завтра виведе з Касталії. Будьте такі ласкаві, послухайте ще трохи! Те, що мені відомо про життя світу поза нашою маленькою Провінцією, я завдячую не своїм студіям, під час яких світ поставав переді мною тільки як далеке минуле, а насамперед своєму шкільному товаришеві Десиньйорі, гостеві звідти, а ще своєму перебуванню в бенедиктинців і отцеві Якобу. На власні очі я бачив світ дуже мало, але від старого бенедиктинця я дістав уявлення про те, що зветься історією, і, можливо, це вже було причиною ізоляції, в якій я опинився, повернувшись сюди, Я з монастиря повернувся до країни, де майже зовсім не мали уявлення про історію, до Провінції вчених і гравців у бісер, в надзвичайно шляхетну й надзвичайно приємну громаду, в якій, проте, я зі своїми знанними про світ, з своєю цікавістю і небайдужістю до нього виявився цілком самітним.