Гра в бісер - Сторінка 85

‘ Туру, певна річ, був дуже невдоволений, що проґавив, проспав таке велике видовище. Хоч би як тлумачили його, в кожному разі це було незвичайне явище, хтозна, чи за ціле життя йому доведеться побачити щось подібне, він пропустив таку подію, таке диво, тому хлопець довго гнівався на батька. Але потім перегнівався, бо старий намагався винагородити його ще більшою ласкою і увагою, частіше залучав його до виконання всіх своїх обов'язків: видно, передчуваючи майбутні події, він докладав ще більше зусиль, щоб зробити з Туру якомога кращого наступника, знайомого з усіма тонкощами свого фаху. Він рідко говорив з ним про той зоряний дощ, зате дедалі сміливіше передавав йому свої таємниці, способи, свої знання і досвід, брав хлопця з собою в ліс І в поле, дозволяв йому бути присутнім під час своїх спроб підгледіте таємниці природи, що досі завжди робив сам.

Настала й минула зима, вогка й не дуже сувора. З неба більше не падали зірки, не діялось нічого незвичайного й важливого, селище заспокоїлось, мисливці ретельно ходили на полювання, на кілках над хижами у вітряну морозяну погоду лопотіли вивішені замерзлі шкури, на довгих обтесаних жердинах тягли по снігу дрова з лісу. Саме під час коротких морозів померла в селищі одна стара жінка, і її не можна було відразу поховати; багато днів, поки земля трохи підтанула, замерзлий труп стояв біля входу до хижі, припертий до стіни.

Аж навесні частково підтвердилися лихі передчуття заклинача погоди. Весна була погана, смутна, небесні світила відвернулись від неї, ніщо не росло й не наливалося соком. Місяць весь час спізнювався, прикмети, необхідні, щоб призначити день сівби, ніколи не збігалися, на диких луках майже не цвіли квітки, на гілках звисали зів'ялі, нерозквітлі пуп'янки. Кнехт дуже журився, але не показував цього, тільки Ада, а особливо Туру бачили, як його сушить тривога. Він не лише виконував звичайні заклинання, а й приносив окремі жертви від себе особисто, варив для демонів запашні каші й настої, що збуджували хіть, коротко обстриг бороду, а волосся спалив — уночі, коли наставав молодик, додавши до нього живиці та сирої кори, щоб був густіший дим. Він, доки можна було, ухилявся від спільних молитов і спільних жертв, від благальних походів і барабанних хорів, скільки можна було, хотів сам змагатися з проклятою погодою цієї лихої весни. І все ж таки, коли звичайна пора сівби давно минула, Кнехтові довелося піти до праматері й доповісти їй про свої міркування, але й тут його спіткали невдача і неприємність. Стара прамати, його добра приятелька, що завжди була майже поматеринському ласкава до нього, не прийняла його: вона нездужала, лежала в постелі і всі свої обов'язки й турботи передала сестрі, а та сестра ставилася до заклинача дощу досить холодно. Вона була не такої суворої, відвертої вдачі, як старша сестра, а любила розважитись, повеселитися, і це наблизило її до барабанщика і блазня Маро, що вмів забавити її і підлеститися до неї. А Маро був Кнехтовим ворогом. Уже під час першої розмови Кнехт відчув її холод і неприхильність, хоч вона жодним словом не заперечила йому. Його міркування і пропозиції почекати з сівбою і відповідними жертвами та обрядами стара схвалила і прийняла, проте розмовляла з ним непривітно, поставилась до нього, немов до підлеглого, а його прохання побачитись із хворою праматір'ю чи хоча б приготувати їй ліки рішуче відхилила. Пригнічений, ніби скривджений, з гірким присмаком у роті повернувся Кнехт після тієї розмови і ще протягом двох фаз місяця намагався відомими йому способами домогтися сприятливої для сівби погоди. Але стихії, що так часто рухалися в одному напрямку з течіями його душі, цього разу відповідали йому впертим глумом і ворожістю, ні чари, ні жертви нічого не допомагали. Не було ради, заклиначеві дощу довелося знов іти до сестри праматері, тепер уже він майже просив, щоб вона почекала, дала йому ще деякий час, і відразу помітив, що вона, мабуть, говорила про нього та про його справи з блазнем Маро, бо в розмові про необхідність призначити день сівби чи влаштувати моління всієї громади стара надто намагалась по2казати, що й сама все добре знає, і вживала таких висловів, які могла почути тільки від Маро, колишнього учня заклинача дощу. Кнехт випросив для себе ще три дні, потім знов визначив розташування зірок, переконався, що воно трохи сприятливіше, й призначив сівбу на перший день третьої фази місяця. Стара погодилась і закінчила розмову ритуальною примовкою; про цю постанову повідомили жителів селища, і всі почали готуватися до свята сівби. І ось, коли все начебто влаштовувалося, демони знов показали свою неласку. Саме за день до вимріяного, так добре підготованого свята сівби померла стара прамати. Свято довелося відкласти, а натомість оголосити про похорон і готуватися до нього. Похорон відбули надзвичайно врочисто; за новою праматір'ю, її сестрами й дочками ступав заклинач дощу, в шатах, які він одягав під час найбільших молитовних походів, і в гостроверхій шапці з лисячого хутра, поруч із ним ішов його син Туру й калатав у двоголосе калатало з твердого дерева. Небіжчиці, а також її сестрі, новій праматері, всі виявляли велику пошану. Маро із своїм барабанним хором проштовхався далеко вперед і домігся уваги й успіху. Селище плакало і святкувало, люди втішалися голосінням, урочистою церемонією, барабанною музикою і принесенням жертви, то був для всіх чудовий день, але сівбу знов відклали. Кнехт стояв зосереджений і сповнений гідності, проте в душі був глибоко засмучений, йому здавалося, що разом з праматір'ю він ховає найкращі дні свого життя.

Невдовзі після того, на бажання нової праматері, так само врочисто відбули сівбу. Процесія велично обійшла поле, стара вкинула перші жмені зерна в громадську землю, обабіч неї ступали сестри, кожна з клунком зерна, з яких прамати набирала його в жменю. Кнехтові трохи відлягло від серця, коли церемонія була нарешті закінчена.

Але зерно, так урочисто посіяне, не дало ні радості, ні врожаю, — то був страшний, нещадний рік. Почавши з повернення до зими й до морозу, погода тієї весни робила людям різні каверзи й капості, а влітку, коли нарешті ріденька, низенька, жалюгідна ярина вкрила поля, прийшло останнє і найгірше лихо — почалася нечувана посуха, якої ще не пам'ятали люди. Тиждень за тижнем сонце кипіло в білястій спекотній імлі, струмки попересихали, від сільського ставка залишилася тільки брудна калюжа — рай для бабок і незчисленних хмар комарів, суха земля порепалася, на очах в'янув і гинув урожай. Часом над селищем збиралися хмари, але вітер їх розганяв, а коли й випадав ріденький дощик, то після нього цілими днями віяв зі сходу суховій, часто блискавка влучала у високі дерева, і напівсухі верхівки вмент спалахували вогнем.

— Туру, — сказав якось Кнехт синові, — не буде з цього добра, всі демони повстали проти нас. Почалося з того зоряного дощу. Мені здається, що я накладу життям. Затям собі: якщо доведеться принести мене в жертву, ти негайно ж заступи моє місце і найперше зажадай, щоб тіло моє спалили й розвіяли попіл на полі. Взимку вам доведеться тяжко голодувати. Та після цього ваше лихо скінчиться. Ти мусиш подбати про те, щоб ніхто не чіпав громадського насіння, за це треба карати на смерть. Другий рік буде вже кращий, і люди казатимуть: "Добре, що в нас новий, молодий заклинач погоди".

Селище було охоплене розпачем, Маро нацьковував людей на Кнехта, часто, коли він ішов вулицею, люди вигукували навздогін йому погрози й прокльони. Ада лежала в гарячці, її мучила блювота. Молитовні походи, жертви, довгі барабанні хори, що могли хоч кого розчулити, вже не допомагали. Кнехт керував ними, це був його обов'язок, та потім, коли люди розходились, залишався сам, усі його уникали. Він знав, що треба робити, знав також, що Маро вже вимагав у праматері, щоб його, Кнехта, віддали в жертву. Дбаючи про свою честь, а також з любові до сина він нарешті зважився на останній крок: одяг Туру в парадні шати, повів його до праматері як свого наступника, а сам склав із себе обов'язки й запропонував себе в жертву. Прамати хвилину зацікавлено, пильно дивилась на нього, тоді кивнула головою і сказала: — Гаразд.

Жертву принесли того ж таки дня. Всі жителі селища хотіли бути присутніми на цій церемонії, але багатьох звалила з ніг різачка, Ада також лежала тяжко хвора. Туру в урочистих шатах і гостроверхій шапці з лисячого хутра мало не зомлів від спеки. В поході брали участь усі найшановніші й найдостойніші люди селища, які не були хворі: прамати з двома сестрами, старійшини, головний барабанщик Маро. За ними безладною юрбою ішла решта. Заклинача дощу ніхто вже не ображав, усі були мовчазні й пригнічені. Похід посувався до лісу, до великої круглої галявини, яку Кнехт сам вибрав для цього. Багато чоловіків узяли з собою кам'яні сокири, щоб нарубати дров для вогнища, на якому спалюватимуть тіло. Прибувши на галявину, ті, що йшли на чолі походу, поставили заклинача дощу посередині, а самі оточили його невеликим колом. Далі, більшим колом, поставали всі інші. Оскільки люди нерішуче, збентежено мовчали, першим озвався сам Кнехт.

— Я був вашим заклиначем погоди, — сказав він, — і довгі роки намагався виконувати свої обов'язки якомога краще. Тепер демони повстали проти мене, мені вже ні в чому не щастить. Тому я запропонував себе в жертву. Демони стануть після цього ласкавіші. Мій син Туру буде вашим новим заклиначем дощу. А тепер убийте мене, і коли я буду мертвий, докладно виконуйте всі вказівки мого сина. Прощавайте! Але хто ж мене вб'є? Я пропоную барабанщика Маро, це робота якраз для нього.

Кнехт замовк, але ніхто не ворухнувся з місця. Туру, аж багряний під тяжкою хутряною шапкою, страдницьким поглядом обвів присутніх, уста його батька скривилися в глузливій посмішці. Нарешті прамати розлючено тупнула ногою, жестом підкликала Маро й гукнула йому: — Іди ж! Бери сокиру і роби, що треба! Маро з сокирою в руках спинився перед своїм колишнім учителем, він ненавидів його тепер ще дужче, ніж досі, глузлива посмішка на мовчазних старечих устах тяжко ображала його. Він підняв сокиру, замахнувся, цілячись у голову, але не вдарив, затримав сокиру вгорі й уп'явся поглядом у свою жертву, чекаючи, поки вона заплющить очі.