Гранатова світлиця (збірка) - Сторінка 5

- Оскар Уайльд -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І от це створіння цілковито захопилося Інфантою. Карлик не міг відвести від неї очей; він, здавалося, танцював для неї одної, а коли виступ закінчився й Інфанта пригадала, як знатні придворні дами кидали букети славетному італійському тенору Кафареллі, якого Папа Римський прислав до Мадрида зі своєї власної капели, аби той розігнав тугу Короля своїм солодким співом, вона вийняла чудову білу троянду, що прикрашала її зачіску, і напівжартома, та щоб подратувати Камереру, кинула її Карлику через арену з найчарівнішою усмішкою. А він сприйняв усе це надзвичайно серйозно, припав до квітки своїми шорсткими негарними губиськами і, притиснувши руку до серця, став перед Інфантою на одне коліно, усміхаючись від душі, і блискучі його оченята спалахнули радістю.

Усе це настільки порушило статечність Інфанти, що вона сміялася ще дуже довго після того, як Карлик зник з арени, і висловила дядечкові бажання, щоб той танок негайно повторили. Камерера, однак, під приводом того, що сонце палить занадто гаряче, вирішила, що для Її Високості буде краще без зволікань повернутися до палацу, де на неї вже чекає грандіозний бенкет, а також справжній іменинний торт з її ініціалами, виписаними кольоровим цукром, і з гарненьким срібним прапорцем на верхівці. Тоді Інфанта підвелася з належною гідністю і, наказавши, щоб Карлик знову танцював для неї після обіднього перепочинку-сієсти, передала свою подяку юному Графу Тьєрра-Нуово за бездоганний прийом і повернулася до своїх апартаментів. А діти прямували за нею в тому-таки порядку, в якому прийшли до павільйону.

І от коли Карлик почув, що йому наказано вдруге танцювати перед Інфантою, та ще й наказ цей іде від неї самої, його переповнила така гордість, що він вибіг до саду, цілував білу троянду в безумному пориві захоплення і робив незграбні та неоковирні жести, щоб дати вихід щастю.

Квіти страшенно обурилися через те, що він зухвало насмілився вдертися до їхнього гарного помешкання, а коли вони побачили, як він кривляється, бігаючи доріжками, як сміховинно розмахує руками над головою, вже не могли стримуватися.

— Він такий потворний, що не має права гратися поблизу нас, — вигукнули Тюльпани.

— Йому треба випити макового соку і заснути на тисячу років, — говорили великі яскраво-червоні Лілеї, й аж розжарилися від люті.

— Він — суцільна потвора, — завищав Кактус. — Гляньте, він увесь покручений та скоцюблений, і голова в нього непропорційно велика, а ноги коротесенькі. Якщо він до мене наблизиться, я увіп'юся в нього усіма колючками.

— А ще він десь ухопив мою найкращу квітку, — промовив Трояндовий Кущ. — Я сам подарував її Інфанті уранці на день народження, а цей просто вкрав квітку в неї!

І Кущ заголосив: "Злодій! Злодій!" Навіть червоні Герані, які зазвичай не були пихатими, бо всі знали, скільки в них бідних родичів, скривилися від огиди, коли побачили Карлика, а щойно Фіалки несміливо зауважили, що хоча він і справді зовсім не гарний, це не його провина, Герані відповіли цілком справедливо: то його найбільша вада, і з якого дива треба захоплюватись невиліковною особою? Щоправда, деякі з Фіалок і самі відчували, що потворність Карлика була майже зумисною, і якби він виглядав сумним, це свідчило б про кращий смак, більшу тактовність, — а він натомість стрибає собі весело і приймає чудернацькі та дурнуваті пози.

Що ж до старого Сонячного Годинника, який був доволі дивною особистістю й не сповіщав годину нікому, рангом нижчому за Імператора Карла V, то його так вразила зовнішність юного Карлика, що він мало не забув відрахувати цілі дві хвилини своїм довгим перстом-стрілкою і не втримався, щоб не зауважити великому сніжно-білому павичеві, що діти королів — королі, а діти вуглярів — вуглярі, й безглуздо удавати, ніби це не так. Із цим твердженням Павич повністю погодився та загукав "Авжеж! Авжеж!" так пронизливо, що золоті рибки, які жили в басейні під прохолодними струменями фонтану, вистромили голови з води й запитали у здоровезного кам'яного Тритона, що тут, власне, відбувається.

А от пташкам Карлик подобався. Вони частенько бачили його в лісі, коли він танцював, як ельф, у листяному вирі, або коли забирався у старе дупло дуба, де годував горіхами білок. Пташкам було байдуже, що він такий негарний. Чого вже там, навіть Соловейко, який щебетав ночами у помаранчевому гайочку так ніжно, що Місяць схилявся послухати його, навіть Соловейко — і той не такий уже й красень. А Карлик був добрим до Пташок: тієї холодної зими, коли на деревах не залишилося жодної ягідки, а земля була тверда, як залізо, і вовки з лісу підходили аж до подвір'їв міста у пошуках хоч якоїсь поживи, хлопчик ані разу не забув про пташок — завжди насипав хлібні крихти зі своєї скибки чорного хліба, завжди ділився з ними своїм злиденним сніданком.

І вони літали й літали навколо нього, торкалися його щоки легкими крильцями та цвірінькали між собою, і Карлику було так приємно, що він не втерпів і показав свою чарівну білу троянду й розповів, що сама Інфанта подарувала її, бо полюбила його.

Пташки не зрозуміли ані слова, але це не мало значення — вони схиляли голівки набік і набирали мудрого виразу, а це майже не гірше за розуміння, проте набагато легше.

Ящірки також його вподобали, і коли він утомився від біганини й упав на траву, щоб відпочити, вони гралися та бавилися на ньому й від щирого серця намагалися його потішити.

— Не кожний може бути таким гарним, як ящірка, — гомоніли вони, — про таке годі й мріяти. Може, це звучить недоладно, та не такий він уже й потворний, особливо якщо заплющити очі й не дивитися на нього.

Ящірки за природою своєю схильні філософувати, вони частенько віддаються роздумам годинами поспіль, коли немає чогось іншого до роботи, або коли періщить дощ і треба десь пересидіти.

Втім, Квіти страшенно розгнівалися і на Ящірок, і на Пташок.

— Це черговий раз доводить, якими вульгарними стають ті, хто безнастанно гасає або літає. Виховані особи завжди сидять на одному місці, ось як ми. Ніхто не бачив, щоб ми стрибали як навіжені по доріжках чи метлялися по траві у гонитві за метеликами й бабками. Коли ми хочемо змінити обстановку, ми посилаємо по садівника, і він пересаджує нас на іншу клумбу. Це гідно, це поважно, це пристойно. Але Пташки і Ящірки не розуміють, що таке мир і спокій, а Пташки ще й не мають постійної адреси. Вони просто волоцюги, як цигани, і ставитися до них треба відповідно.

І Квіти задерли носи вгору, напустили на себе пихатості й дуже зраділи, побачивши, як Карлик підвівся з трави та попрямував через терасу до палацу.

— Краще б тримали його під замком до скону, — сказали Квіти. — Гляньте-но лишень на цю горбату спину, на ці криві ноги! — і вони засміялися.

Але юний Карлик навіть і не здогадувався про все це. Він дуже любив птахів і ящірок, а квіти вважав найпрекраснішими створіннями на землі — звісно, після Інфанти, а Інфанта подарувала йому цю чудову білу троянду, вона полюбила його, а це вже зовсім інша річ! Як хотілося б йому піти до палацу разом із нею! Вона б посадила його праворуч од себе, усміхалася б до нього, і він би від неї ніколи не відійшов, а став би їй другом, навчив би безлічі цікавих ігор. Хоча він ніколи не бував у палаці, знав він чимало чудесного. Він умів для коників і цикад плести з очерету маленькі кліточки, в яких вони сиділи та стрекотіли; він умів змайструвати з бамбука сопілку, гру якої любив слухати лісовий бог Пан. Він знав голос кожної пташки, умів приманювати шпаків з верхівок дерев та чаплю зі ставка. Він розпізнавав слід кожного звіра, знаходив зайця за його маленькими слідочками, а дикого кабана — за потоптаним листям. Усі дикі танці знав він: і шалений танок у багряному вбранні в парі з осінню, і легкий танок у блакитних черевичках серед родючих нив, і танок із білими сніговими віночками взимку, і заквітчаний танок у фруктових садах навесні. Він відав, де в'ють гніздечка лісові горлиці, і якось, коли птахолов упіймав у тенета пару пташок-батьків, сам виплекав їхню малечу, влаштувавши для них прихисток у галуззі підстриженого в'яза. Пташенята були зовсім ручні, він їх щодня годував із долоньки.

Інфанта полюбить і їх, і кроликів, що сновигають поміж високою папороттю, і сойок, у яких пір'я виблискує металом, а дзьобики чорні-чорні, і їжачків, що згортаються у колючу кульку, і великих мудрих черепах, що повзають спроквола й пощипують молоде листячко… Так, їй обов'язково треба прийти до лісу і погратися там із ним. Він поступиться їй своїм ліжечком, а сам охоронятиме її сон надворі до світанку, щоб не зашкодили їй дикі рогаті тварини, щоб не підкралися до хатинки сухоребрі зголоднілі вовки. А на світанку він тихенько постукає у віконницю, розбудить її, і вони підуть гуляти й танцювати удвох до вечірньої зорі. Адже в лісі зовсім не самотньо: то якийсь єпископ проїде верхи на білому мулі, із розмальованою книжкою в руках; то сокольничі пройдуть, вбрані в зелені оксамитові берети й короткі камзоли з дубленої оленячої шкіри, а на зап'ястках у них сидять соколи в каптурках. Під час збору винограду з'являються винороби, що чавлять грона; руки й ноги в них червоні, на головах вінки з виноградного листя, а з міхів, що несуть вони, цівочкою вибігає вино. А вуглярі сидять уночі навколо своїх пічок, спостерігаючи, як поволі обвуглюються у вогні сухі кругляки, і смажать каштани в попелі, а розбійники виходять із печер і веселяться з ними. Одного разу бачив Карлик пишну процесію, що тяглася довгою звивистою дорогою до Толедо. Попереду йшли ченці та солодко співали, несучи яскраві хоругви та золоті хрести; за ними, у срібних обладунках, із мушкетами та піками, марширували солдати, а посередині тяглося троє босоногих чоловіків у дивному жовтому одязі, густо розписаному чудернацькими фігурами; в руках вони тримали запалені свічки.

О, в лісі було на що подивитися! А коли Інфанта притомиться, він знайде для неї м'який килимок моху або понесе її на руках, адже він дуже сильний, хоча й невисокий на зріст. Він зробить їй намисто з червоних ягід бріонії, і воно буде не гіршим за ті білі ягоди, що нашиті на її сукні; а коли це намисто набридне їй, вона його викине, а він знайде інші ягоди для намиста.