Груповий портрет з дамою - Сторінка 15

Його дружина була надто боязка, надто залякана всією тією кухнею з воєнними замовленнями, вони жахали її, паралізували її волю. Якби вона була активнішої, не такої мрійливої вдачі, то сховала б сина де-небудь в Іспанії чи я знаю де... в якомусь монастирі або в тих своїх феніїв — могла б туди поїхати і все роздивитися. І, звичайно, мого чоловіка й Ергарда також можна було витягти з-під коліс німецької історії. Щоб не було непорозумінь, скажу: Гелена Груйтен була не тільки мила, а й розумна, добра жінка, але вона — не знаю, чи вам ясно, що я маю на думці,— вона не мала сили змагатися з історією, ані з політикою, ані з воєнними замовленнями свого чоловіка, ані зі страхітливим самознищенням, на яке свідомо йшов той хлопець. То вам правду хтось сказав (авт. не назвав Маргрет), що йому впхали в горло цілу Європу — і що ж вийшло з того? Купка лайна, якщо хочете знати, і він опинився віч-на-віч із тією гидотою. Надто багато в ньому було від бамберзького вершника й надто мало від героя Селянської війни. Я ще чотирнадцятирічним дівчиськом, двадцять сьомого року, прослухала в школі курс лекцій про соціально-політичні причини Селянської війни і старанно все законспектувала... Звичайно, я знаю, що бамберзький вершник не має нічого спільного з Селянською війною... Та візьміть-но обстрижіть йому кучері й поголіть його. Що з нього вийде? Що лишиться? Досить-таки дешевенький, примітивний Йосиф Прекрасний. Одне слово, у хлопцеві було надто багато від бамберзького вершника, а в матері — від тепличної троянди, вирощеної на рідкому добриві: вона колись давала мені книжку про такі квітки. То була справді гарна жінка, просто чудова, що там казати, їй тільки треба було дати кілька ін'єкцій гормонів. А хлопець, Генріх? У нього не можна було не закохатися, жодна жінка не лишалася байдужа, коли бачила його, в кожної на обличчі з'являлася чудна усмішка;

г*чрі* Белль, т 2

65

лише жінки та декотрі розумні гомосексуалісти пізнають на відстані поета. Звичайно, те, що він зробив, було чистим самовбивством, тут навіть нема про що говорити, я тільки питаю себе: нащо він втягнув у ту історію Ергарда? А може, той і сам хотів бути втягненим, хтозна. Два бамберзькі вершники, що надумали разом померти, і вони свого домоглися: їх поставили до муру, і знаєте, що Генріх крикнув перед смертю? "С... я хотів на Німеччину!" Така освіта, таке виховання, мабуть, по-своєму неповторне, і такий кінець. Та як він уже однаково опинився в тому смердючому вермахті, то, може, й краще, що так сталося. Адже з квітня сорокового по травень сорок п'ятого не бракувало можливостей загинути. Старший Груйтен мав великі зв'язки й добув синову справу через якогось генерала, але ні разу навіть не заглянув у неї, тільки попросив мене розповісти йому основне. Хлопці просто запропонували датчанам гармату з усім начинням: хотіли продати її за фіктивну ціну, як брухт, десь за п'ять марок, чи що. І знаєте, що сказав цей тихий, несміливий Ергард на засіданні військового трибуналу? "Ми помираємо на славу почесному фахові — торгівлі зброєю".

Авт. вважав за необхідне ще раз відвідати пана Вернера фон Гофгау, п'ятдесятип'ятирічного добродія, який "після тимчасової праці в бундесвері, де був потрібен мій досвід будівельника") відкрив у флігелі невеличкого замку своїх предків, оточеному ровом з водою, скромне архітектурне бюро, "що проектувало тільки мирні об'єкти, а саме: дачі". Цей Г. (сам він не називає себе бездіяльним, хоч міг би назвати) — приємний сивий чоловік, неодружений; архітектурне бюро для нього, на скромну думку авт.— тільки зручна заслона, щоб можна було годинами милуватися лебедями на ставку, дивитись на працю орендарів у межах і за межами маєтку й гуляти в полі (засіяному буряками), сердито поглядаючи на небо кожного разу, коли в ньому з'являється військовий літак. Г. уникає зустрічей з братом, що живе в замку "через одну операцію, яку він залагодив у відділі, де я тоді був керівником, без мого відома, але скориставшись моїм ім'ям"). На обличчі Г., тонкому, проте вже трохи брезклому, проступає вираз гіркоти — йому прикро не за себе, а швидше за весь людський рід; авт. здалося, що він приглушує це абстрактно-моральне почуття напоєм, який, коли його вживати надміру, може бути дуже небезпечним: вистояним хересом. Принаймні авт. побачив силу-силенну порожніх пляшок з-під хересу на смітнику і багато повних у його

вв

шафі "з креслярським приладдям". Довелося кілька разів сходити в сільську пивничку, щоб хоч у вигляді чуток добути ту інформацію, яку фон Г. відмовився дати: сказав, що він "німий як могила".

Ось що довідався авт. з розмов, які він провадив під час трьох відвідин пивнички приблизно з десятьма мешканцями Гофгаузена.

Симпатії всіх мешканців села безумовно були на боці бездіяльного Вернера, зате їхня пошана, така велика, що в них аж голос тремтів на саму згадку про нього,— явно на боці його дуже діяльного брата Арнольда. За свідченням мешканців села, Арнольд, працюючи в штабі планування аеродромів бундесверу, яким керував брат, заручився допомогою депутатів Християнсько-демократичного союзу, банкірів, "штовхачів" різних угруповань комітету оборони, натиснув навіть на самого міністра оборони й домігся, щоб "славетний гофгаузенський ліс" і багато прилеглих до нього полів вибрали під будівництво аеродрому НАТО. Ця угода дала "п'ятдесят чи сорок, ну вже щонайменше тридцять мільйонів прибутку" і була залагоджена "в його штабі, але проти його волі, зате за згодою комітету оборони" (мешканець Гофгаузена Бернгард Гекер, фермер).

Гофгау ("навіки вдячний Груйтенові за те, що той урятував мене, тоді ще молоду людину, від німецького вермахту, зробивши своїм особистим референтом,— правда, я потім віддячив, коли йому довелося кепсько") ще трохи повагався, а тоді поінформував авт. про загадкову історію Генріха — Ергарда. "Оскільки ви, бачу, так близько берете це до серця, я вам скажу, що там було. Пані' Гойзер не знала всіх документів та й усієї проблеми також. Вона одержала тільки протоколи засідань трибуналу, і то не всі, та ще звіт лейтенанта команди, що виконувала вирок. Насправді ж ця справа була така складна, що мені нелегко буде докладно її відтворити. Отже, син Груйтена не хотів скористатися з батькової протекції. Але Груйтен протегував синові всупереч його волі, зокрема подбав — для нього це була ніяка не проблема — щоб хлопця і його двоюрідного брата за два дні після окупації Данії перевели у фінансову частину до Любека. Але він — я маю на увазі старшого Груйтена — не врахував синової впертості: той, правда, поїхав разом із братом до Любека, проте швидко роздивився, куди він попав, і вернувся в Данію, без наказу і без дозволу — при доброзичливому ставленні цей вчинок можна було б вважати за самовільну відсутність, а при недоброзичливому — за дезертирство; про-

3*

67

те цю історію ще якось можна було затерти. А те, що вони, зробили потім, уже ніхто не міг затерти: хлопці спробували продати одному датчанинові протитанкову гармату, і хоч датчанин не захотів її купити — то було б справжнє самогубство, та ще й безглузде,— однаково та спроба була тяжким злочином, тут уже ніяка протекція не могла б допомогти... І не допомогла, сталося те, що й мало статися. Буду говорити з вами щиро і признаюся, що хоч ми провадили тоді в Данії велике будівництво і були знайомі майже з усім генералітетом, мені, особистому референтові Груйтена, насилу вдалося роздобути справу його сина, а коли я прочитав її, то вирішив... ну, скажімо... підчистити її, інтерполювати чи... якщо хочете... відредагувати і аж тоді віддати пані Гойзер, що була секретаркою в Груйтена; надто багато там мовилося про "брудні заробітки на війні",— а я не хотів завдавати йому зайвих прикрощів".

Лотта Г. тяжко зітхає: їй скоро доведеться лишити своє маленьке гарне помешкання в центрі міста з квітником на даху; і так само тяжко зітхає, оповідаючи мені "про ту історію"; вона курить сигарету за сигаретою, раз по раз швидко пригладжує рукою свої рівні, коротко обстрижені сиві коси і ковтає з чашки трохи кави. "Атож, вони загинули, і тут уже нічого не вдієш, чи за дезертирство, чи за те, що хотіли продати гармату, а загинули. І я не знаю, чи вони справді хотіли цього. Мені завжди здавалося, що в їхньому вчинку було дуже багато книжної романтики, і думаю, що вони були здивовані й перелякані, коли їх поставили до муру і пролунала команда: "Вогонь!" Усе ж таки в Ергарда була Лені, а в Генріха... ну, в того могла бути кожна. Чисто німецька романтика — таке вчинити, і саме там, у Данії, де ми тоді розгорнули величезне будівництво. Ну добре, хай це буде символіч-ч-чно, з трьома "ч", хай. Коли через кілька днів після того послали на смерть мого чоловіка під Ам'єном, то там було все простіше: він хотів жити, не тільки символічно, і не хотів помирати, навіть символічно, він боявся, та й годі, в ньому було багато гарного, але його зломили в монастирському інтернаті, де він навчався до шістнадцяти років. Хотів стати священиком, а тоді побачив, що то казНа-що, та було вже пізно. І в нього лишився той клятий комплекс — відраза до атестата зрілості. Це все, що він виніс з інтернату. Ми тоді познайомилися в організації "Вільна німецька молодь", співали: "Браття, до сонця, до волі" й таке інше, знали навіть останню строфу: "Браття, берімось до зброї! На вирішальні бої! За комунізм у двобої сили віддаймо свої". Тільки, звичайно, нам ніхто не пояснив, що комунізм 1897 року був не той, що двадцять сьомого — двадцять восьмого. І мій Вільгельм був не той, хто міг би взятися до якоїсь зброї, де там. А потім йому довелося-таки взятися до зброї для тих ідіотів, і вони послали його на смерть заради такої дурниці... У фірмі навіть дехто запевняв, що власний батько Вільгельма за згодою Груйтена викреслив його зі списку незамінних працівників, про мене вже пліткували як про жінку Урія, але я такого не робила і не зробила б... Не можна зраджувати такого вірного чоловіка, як Вільгельм, ще й після його смерті я зразу не могла цього робити. А тепер про старшого Груйтена. В нас уже й тоді могло б щось вийти. Найдужче мене чарувала його незвичайна особистість: з високого, кістлявого селянського хлопця з простацьким обличчям вийшов високий, кістлявий пан, великий пан, не будівельник, не архітектор...