Груповий портрет з дамою - Сторінка 24

Пані Груйтен так, знаєте, спокійно підвелася, прибралася, накинула мантилью — прегарну старовинну річ, вона в роду Баркелів завжди діставалась у спадщину наймолодшій дочці,— вийшла до вітальні, де чекали Пфайфери, й питає приязно: "Чого панство бажає?" Ну, спершу трохи посперечалися за те "панство" "Господи, Гелено, чого це ми для тебе раптом "панством" стали?",— а пані Груйтен їм: "Я щось не пам'ятаю, щоб ми з вами коли на "ти" були",— і тоді стара Пфайфериха сказала: "Ми просимо руки вашої дочки для нашого сина". Моя пані на те тільки гмукнула: "Гм..." — і більш нічого; відійшла до телефону й дзвонить

юз у контору, щоб негайно розшукали її чоловіка та прислали додому".

Потім, очевидно, з півтори години розігрували гнітючу мішанку з комедії й трагедії, таку характерну для міщанського сватання. Шістдесят разів прозвучало слово "честь" (ван Дорн запевняє, ніби може це точно довести, бо рахувала й робила рисочки на дверях). "Якби це не про Лені йшлося, мені б смішно було, бо як вони помітили, що пані Груйтен дуже мало зацікавлена в тому, щоб рятувати честь своєї дочки шлюбом з їхнім Алоїзом, то зразу відступили й стали вдаряти на честь свого сина — виставляти його як зваблену дівчину й запевняти, ніби честь їхнього сина як кандидата на офіцерський чин — хоча він і близько не був до того канди-датства — можна врятувати тільки шлюбом. А як почали вихваляти його породу, мов на кінському торгу — гарний чуб, та метр вісімдесят п'ять зросту, та м'язи — це вже було не до сміху".

На щастя, незабаром прибув очікуваний-зі страхом старий Груйтен, що повівся ("хоча в душі він, либонь, лютував, як несамовитий") "дуже лагідно, спокійно, майже приязно, на превелику полегкість Пфайферам, бо вони всі, звісна річ, потерпали перед ним". Він зразу припинив балачки про честь ("І в нас же своя честь є, чи як..." —це старий Пф. і його дружина в унісон, однаковими словами), подивився на А. дуже, дуже задумливо, з усмішкою поцілував дружину в чоло, спитав А., в якій дивізії й полку він служить, "замислився ще дужче", тоді покликав Лені з її кімнати, "ані словом їй не дорікнув", тільки сухо спитав: "А ти як, дочко: брати шлюб чи ні?" Лені, "мабуть, уперше як слід придивилась до А., теж задумливо і якось співчутливо, немовби в неї знов було передчуття (а хіба в неї вже коли було якесь передчуття?—Авт.), і як-не-як, а все ж таки вона втекла з ним з дому, і то з власної волі, от вона й сказала: "Брати".

Тоді Груйтен ще раз глянув на А., "навіть із якимсь теплом у голосі" (ван Дорн) промовив: "Ну, гаразд,— і додав: — Ваша дивізія стоїть уже не в Ам'єні, а в Шнай-демюлі".

Він навіть запропонував А. допомогу в клопотанні про дозвіл на одруження, бо ж "часу обмаль". Звичайно, й тепер було дуже просто з'ясувати, що старий Гр. знав про великі переміщення збройних сил ще з кінця сорокового року, а ввечері напередодні весілля в розмові з давніми приятелями довідався, що ось-ось має відбутись напад на Радянський

Союз— на своїй новій посаді як "начальник планового відділу він про багато що дізнавався" (Гойзер-старший). Від усіх заперечень проти цього шлюбу, які пізніше, вдень, висунули Лотта й Отто Гойзери, він відмахнувся, сказавши: "Ет, нехай... нехай..."

Лишається відзначити, що А. разом з телеграфованим дозволом на одруження дістав наказ "негайно, до 19.VI.41 повернутися з відпустки до своєї дивізії в Шнайдемюль".

Цивільна реєстрація шлюбу, вінчання: чи варто їх описувати? Можливо, якусь вагу мають такі обставини: Лені відмовилася надягти білу сукню; А. насилу досидів до кінця весільного обіду, страшенно нервуючись. Лені, очевидно, нітрохи не засмучена тим, що офіційної шлюбної ночі не буде, все ж таки провела його на вокзал і там дозволила себе поцілувати. Як Лені згодом — під час одного особливо страшного бомбардування в 1944 році — призналась Маргрет у бомбосховищі її дому, А. за годину перед від'їздом, у тодішній гардеробній кімнаті квартири Гр-ів, настійливо нагадавши їй про подружній обов'язок, змусив її ще раз, тепер уже "чесно й законно", віддатись йому; і відтоді А. "для мене вмер ще за життя" (Лені, зі слів Маргрет).

А вже ввечері 24 червня 1941 року надійшло повідомлення, що А. під час здобуття Гродно "поліг смертю героя".

У цьому зв'язку важливо відзначити, що Лені відмовилась носити жалобу й виказувати горе; згідно з обов'язком, вона повісила фото А. поруч з портретами Ергарда й Генріха, проте вже наприкінці 1942 року зняла його зі стіни.

Далі йдуть два з половиною спокійні роки; Лені минає дев'ятнадцять, двадцять і нарешті двадцять один рік. Вона більш не ходить на танці, ані разу, хоча Маргрет і Лотта час від часу дають їй таку нагоду. Вряди-годи буває в кіно, дивиться (згідно зі словами Лотти, що, як і раніше, купувала їй квитки) такі фільми, як "Хлопці", "В бій за Німеччину", "В цілім світі над усе". Бачила вона також "Дядечка Крюге-ра" й "Небесних псів"—і жоден з усіх цих фільмів не викликав у неї навіть сльозинки. Вона грає на піаніно, зворушливо доглядає матір, що знов тяжко нездужає, і часто ганяє за містом на автомобілі. Вона чимраз частіше відвідує Рахель, возить їй каву в термосі, бутерброди в бляшанці для сніданків, сигарети. Оскільки воєнна економіка стає дедалі суворіша, а робота Лені в фірмі дедалі фіктивніша, на початку сорок другого року, після проведеної в фірмі пильної перевірки, їй загрожує реквізиція машини. І тоді від Лені вперше почули прохання: вона попросила батька, щоб їй "залишили цю забавку" (тобто автомашину "адлер"), а коли батько відповів, що тепер це залежить уже не тільки від нього, вона все ж не вгамувалась і просила доти, поки він "натиснув на всі пружини й таки виклопотав для неї пільгу ще на півроку" (Лотта Г.).

Тут авт. дозволить собі досить серйозне втручання і спробує сконструювати ніби гіпотетичну долю своєї героїні за інших умов, поміркувати про те, що могло, що мало, мусило б вийти з Лені, якби...

По-перше: якби з трьох юнаків, що досі мали якусь вагу в житті Лені, єдиний Алоїз не загинув на війні.

В такому разі, мабуть, А., оскільки військова служба, очевидно, була його справжнім покликанням, дійшов би з боями до Москви, став би лейтенантом, капітаном, а може — радянський полон ми в нашій гіпотезі обминаємо,— до кінця війни й майором, набрав повні груди орденів; якось перебув би американський, англійський чи французький полон; устиг би під тиском обставин утратити свою часткову наївність, або ж був би позбавлений її, може, й силоміць; відпущений додому, два роки — а якби його відпущено в числі останніх, то один рік — працював би чорноробом, можливо, разом зі старим Груйтеном, якому принижений А., безперечно, був би любіший, ніж А. переможний; напевне, дуже рано повернувся б до армії, тобто до теперішнього бундесверу, і тепер, у п'ятдесят два роки, напевне був би вже генералом. Чи міг би він знову стати партнером Лені в подружніх чи навіть любовних стосунках? Авт. заявляє: ні. Звичайно, той факт, що Лені — об'єкт дуже мало придатний для гіпотез, утруднює наші міркування. Чи зважилась би Лені на ту любовну пригоду вельми інтенсивного характеру, яку ми ще маємо описати, якби... Авт. заявляє: вона зважилась би на ту пригоду, навіть якби...

Нема сумніву, що А., який і в п'ятдесят два роки, застрахований від лисини своїм пфайферівським чубом, лишався б іще красенем, у разі крайньої потреби зміг би заступити служку, скажімо, в Боннському або ж у Кельнському соборі; але до чого нам вродливі генерали, що вправно помахують требником і смиренно підносять обмивальницю та чашу з вином? До чого вони нам? Припустімо навіть, що Лені, хоча й невірна йому, все ж "не порвала з ним" і час від часу виконувала б свій подружній обов'язок. Чи могла б вона в такому разі, з трьома або чотирма дітками-"янголятами" й самим А. в ролі генерала-служки, бути присутньою на тій першій (але не останній) військовій месі бундесверу, що її 10 жовтня 1956 року відправив у кельнській церкві св. Гере-она кардинал Фрінгс? Авт. заявляє: ні. Він не бачить там Лені. А. він там бачить, навіть і діток-"янголяток", але тільки не Лені. Де він іще бачить Алоїза, то це на обкладинках ілюстрованих журналів. Він — тобто авт.— бачить А. також військовим аташе у Вашінгтоні чи навіть у Мадрі-ді, але ніде він не бачить Лені, а в товаристві славних панів Наннена та Вайдемана й поготів. Може, авт. просто бракує зорової уяви, що він бачить А. скрізь, а Лені — ніде; й навіть її дітей бачить, а саму її — ні? Звичайно, зорова уява авт. розвинена дуже погано, але чому ж тоді він так виразно бачить А. й не бачить тільки Лені? Оскільки десь у космосі напевне літає ще не відкрите, невідомо ким збудоване штучне небесне тіло, на якому встановлено велетенську — може, з цілу Баварію завбільшки — електронну обчислювальну машину, яка за одну мить може скласти вам будь-чию гіпотетичну біографію, то доведеться, мабуть, зачекати, поки те небесне тіло відкриють. Цілком очевидно, що Лені, якби вона схотіла сама чи хто інший примусив би її стати супутницею життя А., з великої нудьги погладшала б і важила б тепер не на триста грамів менше, а на десять кілограмів більше за ідеальну як на її зріст вагу. Але ж це знов потрібна велетенська ЕОМ, завбільшки з Північний Рейн — Вестфалію, спеціалізована на дослідженнях секретної діяльності організму, щоб установити, через які внутрішні й зовнішні процеси людина типу Лені може стати огрядною. І чи можна побачити, як Лені, в ролі дружини військового аташе в Сайгоні, Вашінгтоні чи Мадріді, танцює або грає в теніс? Огрядна Лені — можливо; та, що ми знаємо,— ні.

Шкода, що небесних приладів, які можуть перерахувати в надлишок чи дефіцит ваги кожну невиплакану С. І, усе Б., увесь П., увесь С. II і все С. III, ще не відкрито. Бо приписувати Лені щось уявне, гіпотетичне — це неймовірно важке діло; але якщо, згадані ЕОМ усе ж таки існують, то чому наука (на відміну від енциклопедій) не хоче нам допомогти?

Отже, якщо гіпотетичний життєвий шлях А. вимальовується в авт. уяві надзвичайно чітко і ясно, то Лені він не бачить ніде; зокрема — відверто кажучи — під час виконання будь-яких подружніх обов'язків.

Шкода, дуже шкода, що нам ще не приступні небесні прилади, які могли б відповісти на сакраментальне питання: "Скажи мені, який у тебе надлишок чи брак ваги, і я скажу тобі, який надлишок чи брак С.