Гум-гам - Сторінка 18

За цим сурмачем він ладен був летіти аж на край світу. Він помітив, як спалахнуло над входом, розбризкуючи іскри, вогненне коло і діти ринули в розчинені навстіж двері.

А на сходах їх зустрічають Живі Літери. На сходинках у паперових плащах стоять діти, і в кожного на грудях написана літера. Коли швидко бігти сходами й читати літеру за літерою, то виходять такі слова:

А ТОМУ, ЩО ТОМУ НЕ КІНЧАЄТЬСЯ НА У!

Навіть знак оклику є. Довгий-предовгий. Мабуть, найвищого десятикласника для нього вибрали.

"Ти гадаєш, що піднімаєшся по сходах? — стиха запитує гостей чийсь голос, який, здається, лунає звідусіль. — Ти піднімаєшся вгору... Ти прямуєш до зірок..."

Вгору, вгору... До залу, до залу. Він на останньому поверсі.

Але не так просто потрапити до залу. Біля дверей схрещують списи-авторучки грізні вартові, заступають новачкам дорогу, запитують:

— А ти все на світі знаєш?

— Ні.

— Проходь!

— Авжеж, я все знаю, — уперто говорить Максим, скоса позираючи на спис з гострим пером замість наконечника.

— Ти помиляєшся! — весело відгукується школярик, приймаючи спис. — Проходь!

Максим ступив до темного залу й поточився назад. Праворуч вистрибують у траві антилопи, ліворуч хлюпочеться в морі синій кит, а коли підвести голову, побачиш орлів, які ширяють у високості.

"Хто найбільший у світі? — лагідно запитав притихлих глядачів голос. — Хто найменший у світі, ти знаєш?.."

Біжать на екрані страуси; чатує жабка на комара, який дзижчить над нею; висить на гілці догори ногами кумедний лінивець... А Максим усе оглядається, шукає синього кита. Як гарно грався він у морі! То вигулькне з води симпатична морда, то привітно махне хвіст, то злетять водограєм бризки. Неначе це підводний човен поринає в глибочінь, потім спливає і, наче могутній таран, розтинає срібло моря...

"Чому трава зелена, небо голубе, а веселка барвиста? — стиха запитують живі стіни. — Чому світ розмаїтий?"

Та ось вже немає в темряві ніяких стін. Колихається довкола глядачів океан зеленого листя, пурхають над квітами метелики, дзвенить у глибині неба жайвір, і дітям здається, що то літній вітер пролетів над їхніми головами, трав'яний, гомінкий, духмяний вітер.

"Хто найпрудкіший у світі? — встиг шепнути кожному на вухо вітер. — Відгадай, як гратися в найпрудкіше?"

І настала глибока ніч... Ні, певне, це не ніч, а порожнеча з усіх боків, похмура, бездонна порожнеча, від якої ледь паморочиться голова. Раптом з темряви поволі випливає біла постать, а під нею така знайома блакитна куля Землі...

— Космонавт! — луною озвався зал, упізнавши космонавта, що плавав у невагомості, немовби грався серед зірок.

Максим сидів тихий, розчервонілий. Йому було жарко, і він розстебнув ґудзика на комірці. Коли б оце Гум-гам та сидів зараз поряд!.. Він, Максим, нахилився б до нього, сказав би на вухо:

"Ти бачив? Крихітний жайвір літає, прудка антилопа вистрибує в траві, а синій кит плаває у морі. Диво дивне! Але чому це так?.. Я ніяк не збагну, чому наше Сонце, таке величезне зблизька, — крупинка серед зірок?.. А самі зірки — всі вони крутяться, як дзига! Це просто сміх, та й годі! Ти ж бо знаєш, Гум-гаме, що я не маю каменя подорожувань, але щойно я бачив зорі на власні очі, і мені це незрозуміло. Як же ото можна було мені побачити їх?"

І ще він скаже Гум-гаму:

"Виявляється, моя Земля зовсім маленька перед зірками. Зате вона добра, Гум-гаме. Я тепер геть усю бачу її! Я бачу, як я пірнаю з невеличкого острова в невеличке море. Я бачу, як забираюся на низькі гори, а потім ширяю в хмаринках разом з крихітними орлами. Я навіть можу взяти Землю в долоні, як звичайний м'яч, і підкинути вгору, і спіймати..."

— Гей, ти, першокласнику, не штовхайся! — урвав Максимові думки чийсь голос.

Він і не помітив, як став розмахувати руками, розмовляючи з далеким Гум-гамом, і штовхнув сусідку в білому фартушку.

— Сама не штовхайся! — з серцем відповів Максим. — Теж мені ще — першокласниця!

А зірки на екрані все ближче й ближче одна до одної, все далі від глядачів, все дрібніші й дрібніші. Як сніжинки, зчіплюються зірки у щільну грудку, у виблискуюче колесо Галактики. Вогненною каруселлю крутиться Галактика, і кожна іскра у ній — зірка, таємничий світ.

"Ти знаєш, скільки зірок навколо тебе? — глухо гуде порожнеча. — Знаєш, хто там живе під червоними, жовтими, блакитними зорями?"

"Знаю!" — хотів був крикнути Максим, вдивляючись у виблискуюче колесо, намагаючись відшукати синє сонце Гум-гама. Але Галактика вже стислася в цятку, перетворилася на звичайну зірку серед мільйонів нових зірок.

"А далі? А далі? Що далі? — гриміла чорна порожнеча. — Ти людина, ти мусиш знати, що там далі!"

А далі настав день. Стіни погасли й замовкли, розсунулися штори, у вікна ринуло надзвичайно яскраве світло разом з цвіріньчанням горобців, шелестінням шин, лементом малечі, що гралася на подвір'ї. Зал знову став звичайнісіньким шкільним залом, а ті, хто хвилину тому, затамувавши подих, дивилися у виповнену зірками безодню, зітхнули з полегкістю, усміхнулися, стали запитувати у товаришів: "А що найшвидше у світі?.." Стрибали по обличчях сонячні зайчики, буцімто підказували, що найшвидше — сонячне світло — зовсім поряд, за стінами школи, у всьому нескінченному світі...

...А за лаштунками в цей час хвилювалися артисти. Час розпочинати виставу, а першокласники ніяк не вгамуються!

Визирнули артисти і здивувалися: сцена, виявляється, зайнята. Якісь дивовижні хлопчаки топчуться на сцені. Обличчя в них вимазані синім, тугі, як м'ячі, костюми розмальовані зірками, а на головах — сріблясті шоломи. Та ще кілька синьолицих незграбно бігають прямо по стелі та по стіні.

Усі, хто був у залі, попіднімали голови: дивляться, як вони біжать.

— Чого ви бігаєте по стелі? — крикнув хтось із залу.

Чудернацькі люди нічого не відповіли. Вони скочили із стін на сцену, вишикувалися в ряд, і один з них ступив крок уперед.

— Молодці, хлопці! — хрипко сказав він. — Молодці, що не хочете вчитися!

Шеренга синьолицих дружно підхопила, неначе уболівальники на стадіоні:

— Мо-лод-ці!!!

Зал мовчки розглядав їх.

— А як ви бігаєте по стелі? — запитав той самий голос.

Нараз спалахнуло синє світло, і люди в зоряних скафандрах злетіли над сценою. Вони пронеслися, розкинувши руки, над головами глядачів, плавно облетіли люстру й приземлилися на те саме місце. Вони стояли, дивилися на дітей і загадково усміхалися.

Зал розбушувався. Діти затупотіли ногами, закричали :

— Як ви літаєте?

— Чого ви тут?

— Чому не відповідаєте?

— Ми хочемо знати!!!

Один із синьолицих розвів руками:

— Ми не знаємо, як ми літаємо...

— Гей, ви! — почулося з залу. — Ідіть собі! Не хочемо гратися, поки не дізнаємось!..

І синьолиці щезли. Всі разом. Щойно стояли тут, і вже їх немає. Порожня сцена.

Тр-р-р-р... — задзеленчав шкільний дзвінок. На сцену вийшов директор.

— Це ваша школа, діти. У ній ви почнете свій перший урок, — мовив директор. — Потім, коли ви закінчите школу, ви вчитиметесь далі. Немає такого сміливця, котрий може похватилися: "Я все знаю". Якщо хтось отак і скаже, він скаже неправду, тому що — ви бачили — світ не має кінця. Давно-давно, коли починався цей нескінченно Великий День Людства, найрозумніший мудрець умів лічити тільки до двох, а далі він казав: "Багато". Сьогодні полічено мільйони зірок у космосі, а урок триває й далі. Ви, саме ви відкриєте нові зірки й не тільки порахуєте їх, але й побачите на власні очі... Все своє життя ви довідуватиметесь про щось нове. Людство ніколи не стомлюватиметься вчитись, бо воно — живе... А зараз подивіться спектакль, що його приготували для вас старшокласники...

Але обіцяний спектакль так і не розпочався.

Тільки-но артисти вийшли з-за лаштунків, як одразу ж подалися назад: по сцені метушився блакитнолиций хлопчик. Костюм у нього був обквацяний, волосся розкуйовджене. Хлопчик дивився на стелю, махав руками:

— Сюди, сюди!.. Обережніше, будь ласка.

А по стелі тупає та сама команда і несе скляний ящик чи шафу. Так і дивись упустять синьолиці свою крихку ношу — адже вони йдуть униз головою, — розіб'ються, засиплють підлогу склом; он чути, як вони пихкотять. Зал принишк, зашепотів: "Обережніше... Треба допомогти..." А як допоможеш, коли вони на стелі!..

Ось вони спустилися по стіні, лишаючи сліди, і діти з перших рядів вискочили на сцену, підхопили крихкий вантаж, опустили на підлогу. Ящик був важкенький, дошки так і затріщали під ким.

— Спасибі, друзі, — сумно сказав блакитнолиций хлопчик. — Це була наша остання гра.

Максим не втримався, крикнув:

— Гум-гам!..

І діти підхопили:

— Дивіться, Гум-гам! Наш Гум-гам...

Гум-гам кивнув приятелям і звернувся до директора:

— Пробачте, будь ласка, мого брата Кри-кри і моїх товаришів. Ми усе на світі переплутали і мало не зірвали вам свято. У нас велика біда: зламався Автук.

— Автук, — пролунало в залі. — Оце так слово! Автук!..

— Так, так, — сказав директор, пригадуючи класи, усипані сріблястою фольгою з загадковими словами: "Я ВСЕ ЗНАЮ". — Так, так, —повторив директор, — виходить, ти і є Гум-гам?

Гум-гам кивнув, а директор усміхнувся про себе: "А я ж бо думав, що ти — жартівлива вигадка... Ось він стоїть переді мною... Гум-гам! Хлопчик із космосу..."

— Що в тебе скоїлося? — запитав директор. — Поясни мені, будь ласка, що таке Автук?

— Ось він. — Гум-гам показав на машину. — Ми принесли його. Автук робив геть усе на світі. А тепер, — Гум-гам зітхнув, — у домі безладдя, ми голодні й не можемо гратися. Ніхто з нас не може полагодити Автука.

Хлопчик розгублено кліпав очима, губи в нього тремтіли.

Максим наблизився до друга:

— Не хвилюйся, Гум-гаме. Твій Автук полагодять.

Директор школи і вчитель фізики оглядали дивовижну машину.

— Як працював твій Автук? — запитав директор.

Синьолиці, перебиваючи один одного, узялися пояснювати:

— Це дуже просто. Натиснеш кнопку, і вискакує будь-яка річ — яку тільки забажаєш...

— Аз чого робив Автук ці речі? — поцікавився учитель фізики.

— Здається, з повітря, — невпевнено відповів Кри-кри. — Ми гаразд не знаємо.

Хтось хихикнув, а вчитель підтримав Кри-кри.

— З повітря? Цілком можливо... Так, дуже складна машина. У вас є яка-небудь книжка про Автука? — запитав він Гум-гама.

Гум-гам пробурмотів:

— Були книжки...