Хатина дядька Тома - Сторінка 13

Ну, що там у тебе?

– А це з тобою приятель? – спитав Гейлі, недовірливо позирнувши на Меркса.– Чи, може, компаньйон? |

– Еге ж, ти вгадав. Гей, Мерксе! Це той один, що д ми з ним разом промишляли в Натчезі.

– Радий познайомитись,–озвався Меркс, простягаючи руку, довгу й кощаву, мов вороняча лапа.– То це Ц ви і є містер Гейлі? Ц

– Я самий, голубе,– відказав Гейлі.–А тепер, панове, коли вже ми так щасливо зустрілись, ходімо в ту кімнату, і я вас трохи почастую. Гей ти, старий телепню! – гукнув він до чоловіка за прилавком.– Ану подай нам гарячої води, цукру, сигар і добрячу міру справжньог о питва, щоб було чим душу звеселити!

І ось уже у вітальні засвічено свічки, роздмухано вогонь у каміні, і вся доброчесна трійця сіла коло столу, заставленого згаданими вище речами, що сприяють приятельській балачці. і

Гейлі заходився зворушливо розповідати про свою лиху пригоду. Локер замовк і слухав його з похмурою увагою. Меркс, що весь час заклопотано крутився на стільці, готуючи якийсь особливий, тільки йому відомий пунш, вряди годи підводив голову од склянки й мало не І тицяв своїм гострим носом і підборіддям у самісіньке обличчя Гейлі – так зацікавила його торговцева розповідь. А коли вона дійшла кінця, його, як видно, охопив справжній захват, бо плечі й боки в нього затрусились, а тонкі уста розтяглись у радісній усмішці.

– То виходить, вас пошили в дурні? – спитав він.– ; Хе хе хе! Оце то штука!

– З цією бісовою дітворою в нашому ділі сама лиш морока,– скрушно мовив Гейлі. – От якби вивести таку породу жінок, що не вболівали б за своїх дітлахів! – сказав Меркс.– Як на мене, то це був би чи не найбільший новочасний здобуток.– І він перший тоненько засміявся з власного жарту.

– Атож,– озвався Гейлі.– Не збагну я цього, та й годі. Як подумаєш, скільки клопоту вони мають з тією малечею, то їм би тільки радіти, що здихались її. Та де там! І чим нікчемніший той вилупок, чим більше з ним мороки, тим дужче вони за нього чіпляються.

– Ваша правда, містере Гейлі,– сказав Меркс.– Посуньте но до мене воду... Атож, сер, усе; про що ви кажете, я не раз відчув на собі, та, мабуть, і кожен з нас це відчув. Було колись, як я ще торгував; купив я одну негритянку – гожу, при тілі, та й до роботи беручку. А в неї було дитинча, таке вже там нещасне – чи то воно горбате, чи то кривобоке, чи ще хтозна яке. То я взяв та й віддав його одному чоловікові, щоб той спробував заробити на ньому хоч що небудь, бо дістав же його задурно. Я й гадки не мав, що це їй дошкулить, та ви б побачили, яку бучу вона зчинила! І знаєте, я аж подумав тоді: чи не того вона так за ним побивається, що воно отаке кволе та немічне й ніколи не давало їй спокою? Вона ж не прикидалася, ні,– вона криком кричала, никала, мов та причинна, по всіх закутках, неначе зосталась одним одна в світі. Ото була чудасія! Не збагнеш цих жінок, та й годі!

– Еге ж, отак і мені раз було,– обізвався Гейлі.– Минулого літа купив я в пониззі Червоної річки молоду жінку з гарним на вигляд хлопчиськом. Очі в нього блищали не гірше за ваші. Та коли придивився, бачу – він сліпий. Геть сліпий, щоб я так жив! Ну, то я собі, звісно, розміркував, що треба б його швидше здихатись, та й без зайвих слів любісінько проміняв на барильце віскі. Пішли забрати його від матері, та де там! Вона як визвіриться – ну точнісінько тигриця. А ми ще не знялись тоді з якоря, і я не встиг закувати свій новий гурт. Отож вона плиг на паку бавовни, хап у котрогось матроса ножа, і от вірте мені на слові – в першу мить усі так і позадкували. Та потім вона побачила, що однаково нічого не вдіє, обернулася і шубовсть униз головою в річку разом зі своїм малим– тільки бульбашки за ними пішли.

– Тьху! – буркнув Том Локер, що слухав обидві історії, не приховуючи своєї зневаги'.– Дурні ви йолопи, ось що я вам скажу! Мої негритянки таких фіглів не виробляють, будьте певні!

– Справді? А як же ви з ними ладнаєте? – жваво спитав Меркс.

– Як ладнаю? А ось слухайте. Коли я купую негритянку з дитинчам і хочу те дитинча продати, я підступаю до неї, підношу їй до носа кулак і кажу. "Ось бачиш? Спробуй мені тільки писнути – і я геть розтовчу твою чорну пику! Щоб я не чув од тебе ані слова, ані звуку,– кажу я їй.– Твій вилупок належить мені, а не тобі, і що з ним буде, це тебе не обходить. Отож я продам його при першій же нагоді, а ти собі добре затям: якщо знімеш галас, я так тебе розцяцькую, аж не рада будеш, що й на світ народилася". Будьте певні, вони враз переконуються, що зі мною жарти погані, і мовчать, наче риби. А як котра й подасть голос, то тут уже...– І містер Локер так грюкнув кулаком по столу, що далі все було зрозуміле без слів.

– Оце, як то кажуть, наголосив,– мовив Меркс і, тицьнувши Гейлі в бік, знову тоненько засміявся.–Ну чи не штукар він, наш Том? Хе хе хе! Справді, Томе, ви таки здатні просвітлити їхні чорні голови. Вони у вас одразу починають тямити, що до чого. І коли ви, Томе, не сам люципер, то напевне його рідний брат.

Том вислухав цю похвалу з належною скромністю і прибрав такого люб'язного вигляду, на який був тільки здатен.

Тим часом Гейлі, поглинувши чималу частину з пляшки, Що була того вечора головною окрасою столу, раптом відчув, як у ньому прокидаються високі, благородні почуття,– за таких обставин це часом трапляється з поважними й розсудливими панами його породи.

– Слухай, Томе,– озвався він.– Я вже не раз казав тобі, що ти перебираєш міри. Ми ж часто балакали з тобою про всі ці речі ще в Натчезі, то чи не доводив я тобі завжди, що ми мали б аніскілечки не менший зиск і жилося б нам у цьому світі так само гарно, коли б ти був до них трохи добріший...

– Ти ба! – вигукнув Том.– Добріший!.. Облиш но краще своє базікання, доки мене від нього не занудило, бо мені й без того щось не гаразд із шлунком,– і він вихилив півсклянки нерозведеного бредні.

– Ні, ти послухай,– невгавав Гейлі, випроставшись на стільці й підкріплюючи свої слова промовистими жестами.– Я завжди казав і тепер скажу, що в торгівлі для мене, як і для кожної людини, передусім і над усе стоїть зиск. Але Ж торгівля – це ще не все, і гроші теж не все, бо кожен з нас має і душу. Можете думати собі про мене що завгодно, але мені не байдуже, що з нею станеться. Чоловік я побожний, отож і розміркував собі так; ось зіб'ю я ще трохи грошенят, а тоді піду на спочинок і дбатиму про свою душу. Навіщо ж чинити більше лиха, аніж це мені потрібно? Як на мене, то це просто нерозсудливо.

– Дбатимеш про свою душу! – презирливо перекривив його Том.– Довгенько ж довелось би шукати тієї твоєї душі, тож не завдавай собі марної праці. Мабуть, і сам нечистий, коли перепустить тебе крізь густе сито, та й то не знайде її.

– Ну, от ти й розгнівався, Томе,– сказав Гейлі.– Невже не можна побалакати по людському, коли тобі бажають тільки добра?

– Заткни вже свою пельку,– сердито відрубав Том.– Можеш базікати собі все, що хочеш, та коли ти починаєш розводитись про душу, тут мені вже несила терпіти. Та й яка, врешті, між нами різниця? Чи ти справді маєш добріше серце або хоч якусь крихту жалю? Дідька лисого! То ніякий не жаль, а чистісінька підлота. Ти просто хочеш одурити диявола й порятувати свою шкуру. Я ж тебе знаю як облупленого! Уся твоя славлена побожність – просто шахрайство. Ціле життя давав векселі нечистому, а коли надходить час платити, думаєш відкрутитись од пекла. Тьху на тебе!

– Ну годі вам, панове, годі! Не можна ж так, їй право! – втрутився до розмови Меркс.– Кожен міркує по своєму. Містер Гейлі – чоловік безперечно достойний, він має свої принципи, і ви, Томе, маєте свої погляди, і вони теж гідні всілякої поваги. Отож зовсім ні до чого вам сваритися. Поговорімо краще про справи. То що, містере Гейлі, ви хочете, щоб ми спіймали вам ту дівчину?

– До неї мені байдуже, вона належить Шелбі. Мені потрібен тільки хлопчисько. Дурень я був, що купив це бісове мавпеня!

– Ти й без того дурень! – буркнув Том.

– Годі вам, Локере, не треба грубощів,– мовив до нього Меркс, облизнувши губи.– Ви ж бачите: містер Гейлі хоче дати нам непоганий заробіток. Сидіть собі тихенько, а я тим часом усе влаштую – на такі речі я мастак. То розкажіть нам про цю дівчину, містере Гейлі. Хто вона? Яка з себе?

– Ну... вона білолиця, гарна на вроду... добре вихована... Я давав за неї Шелбі вісімсот доларів або навіть і тисячу, та й то заробив би на цьому чимало,

– Білолиця, гарна на вроду, добре вихована...–проказав за ним Меркс, і його гострі очиці, довгий ніс і тонкі вуста враз пожвавішали, передчуваючи поживу.– Ви чуєте, Локере, дільце то багатонадійне! Ми облагодим його на власну руку і спіймаємо їх обох. Малого, звісна річ, віддамо містерові Гейлі, а дівчину одвезем до Орлеана і хапнемо за неї грубі гроші. Як вам подобається такий план?

Том, що слухав його, роззявивши свого величезного рота, зненацька зімкнув важкі щелепи, немов собака, якому кинуто шмат м'яса, і, здавалося, став поволі перетравлювати ту ідею.

– Річ у тім,– мовив Меркс до Гейлі, колотячи ложечкою свій пунш,– що тут у нас по всіх прибережних містечках судді досить поступливі, і з ними неважко домовитись щодо будь якої нашої справи. Томове діло –орудувати кулачиськами, а от коли доходить до присяги, тут уже з'являюсь я – убраний мов на весілля, в лискучих чоботях, усе найвищого ґатунку. Ви б тільки побачили,– провадив Меркс, аж сяючи від професійної гордості,– як гарно в мене виходить. Сьогодні я містер Твікем з Нового Орлеана, завтра – приїжджий плантатор з Перлової річки, де в мене роблять сімсот негрів. Минає кілька днів – і я вже далекий родич самого Генрі Клея1 чи якийсь старий поміщик із Кентуккі. Кожен, знаєте, має свій хист. Наш Том, приміром, справжній герой у бійці чи ще якій колотнечі, а от збрехати він не здатний – нема в нього, бачте, такого хисту. Що ж до мене, то .хотів би я подивитись на другого такого, що може присягнутися чим завгодно і в чім завгодно, дійти до суті будь якої хитромудрої карлючки, обернути її собі на користь і виборсатись із будь якої халепи! Нехай би хто спробував, де там! А от я пролізу скрізь, вужем прослизну, нехай би наші судді хоч які були доскіпливі. Часом мені навіть хочеться, щоб вони більше чіплялися, бо тоді було б куди приємніше їх ошукувати...