Хатина дядька Тома - Сторінка 31

Міцно тримаючи свої зв'язані докупи парасолі, вона відповідала так рішуче, що наганяла страх навіть на носіїв. Раз у раз вона стривожено зверталася до Єви:

– Ну що ж це собі думає твій тато? Не міг же він справді впасти у воду? Та, певне, щось таки сталося.

Аж тоді, коли її вже почав брати розпач, з'явився Сен Клер, як завжди, безтурботний, і, даючи Єві чвертку від свого апельсина, сказав:

– Ну ПІО, моя вермонтська сестрице? Сподіваюся, ви готові?

– Я вже з годину як готова і чекаю,– відказала міс Офелія.– Навіть почала була тривожитись за вас.

– Оцей молодець нас повезе,– мовив Сен Клер – Коляска чекає, натовпу вже нема, і тепер можна по людському, без штовханини зійти на берег. Ну, беріть речі,– обернувся він до візника, що стояв позад нього

– Я піду подивлюся, як він їх складатиме,– мовила міс Офелія.

– Пхе, сестрице! – Навіщо це потрібно? – відказав Сен Клер.

– Ну все одно, я сама понесу оце, оце і це,–сказала вона, відсуваючи набік коробки та саквояж.

– Люба моя пані, не забувайте, що тут вам не Вермонт.– Доведеться вам засвоїти деякі південні звичаї і не тягати на собі своє добро, бо люди подумають, що ви служниця. Віддайте все цьому чоловікові. Він однесе й поскладає ваші речі так, наче то яєчка.

Міс Офелія скрушно дивилась, як забирають її багатство, і заспокоїлася лише в колясці, пересвідчившись, що все воно ціле.

– А де Том? – спитала Єва.

– Він поїде на передку, ясочко. Я думаю піднести його мамі як покутний дарунок, замість отого п'яниці, що перекинув нашу коляску.

– О, з Тома буде чудовий кучер, я певна,– сказала Єва.– Він ніколи не питиме.

Коляска зупинилася перед старовинним будинком, спорудженим у тому химерному іспансько французькому стилі, зразки якого трапляються подекуди в Новому Орлеані. Все там було оздоблене на мавританський лад, з вигадливою і мальовничою пишнотою. Поминувши склеписту браму, коляска заїхала у внутрішній двір, з усіх боків обведений широкими галереями, що їх мавританські арки, стрункі підпори та візерунчасті орнаменти навіювали невиразні, мов сон, спомини про романтичну розкіш часів арабського панування в Іспанії.

Посеред двору буя фонтан; його сріблястий струмінь шугав високо вгору й спадав у мармуровий басейн, обсаджений запашними фіалками. Прозора, як кришталь, вода в басейні аж кишіла міріадами золотих і срібних рибок, що зблискували й мінилися, мов живі діаманти. Круг басейну йшла доріжка, викладена мозаїкою з різноколірних камінців; навколо неї стелився гладенький, наче оксамит, зелений моріжок, а за ним була широка під'їзна алея. Два великих апельсинових дерева, всипаних рясним цвітом, давали приємний затінок, а в різьблених мармурових вазах, що широким колом стояли на моріжку, було повно всіляких рідкісних тропічних рослин. Величезні гранатові дерева з глянсуватим листям і вогненно червоним цвітом, темнолистий арабський жасмин з квітками, наче сріблясті зорі, пишні геранії, трояндові кущі, аж похилені під вагою розкішного цвіту, жовтий жасмин ї запашна вербена – все буяло бар

вами й дихало ароматом. А серед тієї нетривкої краси й пишноти то тут, то там позасідали таємничі старі агави із своїм чудернацьким м'ясистим листям, схожі на сивобородих древніх чародіїв.

З під даху галерей, що оточували двір, звисали зібрані у фестони завіси з яскравої східної тканини – на бажання їх можна було спускати донизу, щоб урятуватися від сліпучого, сонця. Одне слово, все кругом мало пишний та романтичний вигляд.

Тільки но коляска в'їхала у двір, як Єва в захваті стрепенулася, наче пташка, цю ж мить ладна випурхнути з клітки.

– Правда ж, він прекрасний, мій любий, милий, рідний дім? –мовила вона до міс Офелії.–Хіба не так?

– Гарно тут,– відказала міс

Офелія, сходячи з коляски.– Тільки якесь воно все наче старомодне.

Том і собі спустився з передка й розглядався довкола з тихим, спокійним захопленням.

Сен Клер, що мав десь у душі поетичну струнку, мовчки посміхнувся на зауваження Офелії і, обернувшись до Тома, чорне обличчя якого аж сяяло з утіхи, спитав:

– Ну, а тобі, мій друже Томе, все воно начебто до душі?

– Так, пане, все тут гаразд,– відказав Том.

Тим часом візник хутко позносив речі й підійшов по плату, а з усіх галерей уже збігалася челядь – чоловіки, жінки, діти, від малого до старого, з'юрмились у дворі привітати господаря. Попереду всіх був ошатний молодий мулат, з вигляду – неабияка персона. Вичепурений за останньою модою, він граціозно вимахував напахченою батистовою хусточкою і ревно умовляв юрбу розступитися.

– Ану геть! Усі гетьте! Мені соромно за вас! – промовляв він владним тоном.– Чи гоже надокучати хазяїнові о першій же годині його повернення в рідний дім?

Видимо збентежені його вишуканою мовою та значливим виразом, усі позадкували і, збившись докупи, сумирно стали оддалік. Тільки двоє кремезних негрів виступили наперед і взялися переносити речі в дім"

Молодий мулат таки домігся свого, і, коли Сен Клер, заплативши візникові, обернувся, перед ним не було нікого, крім самого цього джентльмени,– виряджений в атласну жилетку з золотим ланцюжком на грудях та білі штани, він навдивовижу граціозно й шанобливо . вклонявся йому.

– А, це ти, Адольфе? – мовив господар і подав йому руку.– Як живеш, друже?

Містер Адольф зайшовся нескінченною імпровізованою промовою, до якої старанно готувався протягом двох останніх тижнів.

– Добре, добре,– сказав Сен Клер, обминаючи його із своїм звичайним насмішкуватим, недбалим виглядом.– Промовець із тебе знаменитий, Адольфе. Доглянь, щоб як слід поскладали речі, і скажи людям, що я за хвилину до них вийду.

З цими словами він повів міс Офелію до великої вітальні, що виходила на веранду.

Тим часом Єва легко, мов пташка, злетіла на ганок і вбігла до невеликої кімнати, що так само мала двері на веранду.

Ставна темноока жінка з нездоровим, жовтуватим обличчям, що спочивала на канапі, трохи підвелась їй назустріч.

– Мамо! – вигукнула Єва і, радісно кинувшись жінці на шию, почала палко її обнімати.

– Ну, годі, годі... Обережно, доню, а то в мене голова заболить,– мовила мати, мляво поцілувавши її.

До кімнати зайшов Сен Клер. Він стримано обняв дружину, а тоді відрекомендував їй свою двоюрідну сестру. Марі з ледь помітною цікавістю звела очі й млосно привіталася до неї. Тим часом біля дверей уже юрмилася челядь. Попереду, нетерпеливлячись у радісному чеканні, стояла дуже поважна з вигляду літня мулатка.

– Няню! – вигукнула Єва.

Швидко перебігши кімнату, дівчинка кинулась їй в обійми й почала виціловувати її.

Ця жінка не казала, що в неї заболить голова,, а навпаки, міцно пригортала дівчинку до себе, сміялась і плакала, не тямлячи себе з радощів. Нарешті Єва випручалась із її обіймів і почала пурхати між слугами, тиснучи всім руки й цілуючи їх. Побачивши таке, міс Офелія, як вона сама призналася згодом, мало не зомліла з жаху.

– Ну й ну! – мовила вона.– То он на що здатні діяти на Півдні! Мені б цього нізащо не зробити.

– Про що це ви? – спитав Сен Клер.

– Знаєте, я завжди прагну бути доброю до всіх, не покривджу нікого ані словом, ані ділом, але цілуватися...

– З неграми? – мовив Сен Клер.– Таке вам не до душі, еге?

– Еге ж. Як вона може?

Сен Клер засміявся і теж вийшов у передпокій.

– Ану, що це тут за вистава? Гей ви, няню, Джіммі, Поллі, Саккі,– раді бачити свого хазяїна? – мовив він, потискаючи по черзі їхні руки.– Пильнуйте малечу! –докинув він раптом, спіткнувшись на чорне, як, сажа, негреня, що рачкувало по підлозі.– Якщо я на когось наступлю, хай кажуть, не соромляться!

Усі сміялись і бажали панові здоров'я, а Сен Клер роздавав їм дрібні монети, які мав у кишенях.

– Ну, а тепер ідіть собі й шануйтеся,– сказав він, і вся громада, від найчорнішого до найсвітлішого, посунула на веранду.

Єва й собі подалася за ними, прихопивши чималий кошелик, що його цілу дорогу напаковувала яблуками, горіхами, цукерками, стрічками та всілякими забавками.

Обернувшись, Сен Клер побачив Тома, що стояв, збентежено переступаючи з ноги на ногу, тим часом як Адольф, недбало зіпершись на бильця, з виглядом справжнього великосвітського модника роздивлявся його крізь лорнетку.

– Ач який жевжик! – мовив господар, вибиваючи в нього з рук лорнетку.– Оце т а к ти шануєш товариша?.. Здається мені, Дольфе,– додав він, торкнувши пальцем вишукану жилетку, в якій красувався Адольф,– здається мені, що це моя жилетка.

– Ой пане, та вона ж уся залита вином! Хіба ж такий джентльмен, як наш хазяїн, схоче носити брудну жилетку! Отож я й дотямив, що можна взяти її собі. Вона якраз годитиметься для такого бідного негра, як я.

Адольф похитав головою і граціозним жестом поправив свою напахчену чуприну.

– Он як ти розважив! – безтурботно мовив Сен Клер – Ну от що, зараз я покажу Тома його хазяйці, а тоді ти відведеш його в кухню. І затям собі – щоб я більше не бачив отих твоїх штук. Він вартий двох таких жевжиків, як ти.

– Хазяїн завжди жартує,– усміхнувся Адольф.– Я радий, що хазяїн у такому доброму гуморі.

– Ходімо, Томе,– покликав Сен Клер.

Том зайшов до кімнати. Він понуро озирав оксамитові килими, великі дзеркала, картини, статуетки, завіси на вікнах – і вся ця небачена розкіш так уразила його, що він аж ступити боявся.

– Ось поглянь, Марі,– мовив Сен Клер до дружила– я таки купив тобі кучера, як обіцяв. Він чорний та сумирний, наче катафалк, і, коли схочеш, возитиме тебе тихо, як на похорон. Ну бо, розплющ очі й подивишся на нього. І не кажи тепер, що я не думаю про тебе поза домом.

Марі розплющила очі й, не підводячись, втупила їх у Тома.

– Я певна, що він п'яниця,– обізвалася вона.

– Ні, товар із гарантією, доброчесний і тверезий

– Що ж, будемо сподіватись,– відказала господиня – А втім, не дуже віриться.

– Дольфе,– мовив Сен Клер,– проведи Тома наниз Тільки гляди мені,– додав він,– не забувай, що я тобі казав. ,

Адольф, легко ступаючи, подався з кімнати, і Том незграбно рушив за ним.

– Справжній бегемот! – зауважила Марі.

– Ну, а тепер, Марі,–мовив Сен Клер, сідаючи на кріселко біля канапи,– будь любонька і скажи щось приємне своєму чоловікові.

– Ти приїхав на два тижні пізніше, ніж належало,– ображено мовила дружина.

– Я ж написав тобі, чому затримуюсь.

– Такий короткий і холодний листі

– Та саме відходила пошта, і я не мав часу написати більше!

– Отак у тебе завжди,– мовила дружина,– подорожі довгі, а листи короткі.

– Ось подивися,– сказав Сен Клер, витягаючи з кишені елегантний оксамитовий футляр і розкриваючи його.– Це тобі подарунок з Нью Йорка.

То був дагеротип !, тонкий і виразний, мов гравюра, на якому зображено Єву разом з батьком.

Марі невдоволено подивилась на зображення.

– Чого це ТИ сидиш у такій негарній позі? – мовила вона.

– Ну, щодо пози можна судити по різному.