Хатина дядька Тома - Сторінка 55

Та й навіщо йому ти воля? Йому куди краще жити так, як він живе.

– Але ж він дуже хоче стати вільною людиною, і господар обіцяв його відпустити.

– О, звісно, що хоче! – вигукнула Марі.– Вони всі цього хочуть. Такі вже вони є – завжди всім невдоволенні й ласі до того, чого не мають. Ні, я рішуча противниця визволення, без жодного винятку. Поки негри живуть під опікою господаря, вони й працюють як слід, і поводяться пристойно. Та відпустіть ви їх на волю, як вони враз поледащіють, ухилятимуться від роботи, вкинуться в пияцтво і взагалі пустяться берега. Бачила я таке сто разів. Воля їм аж ніяк не на користь.

– Але ж Том такий статечний, працьовитий і побожний.

– Ой, та що ви мені кажете! Я бачила сотні таких, як він. І він теж буде хороший лиш доти, доки за ним наглядатимуть, ото й тільки.

– Але зважте п на те,– мовила ніс Офелія,– що його можуть продати лихому господареві.

– Ет, усе це пусті балачки! – відказала Марі.– Навряд чи трапляється одна нагода із ста, щоб хороший слуга попав до лихого господаря. Хай там хоч що кажуть, а більшість господарів – цілком порядні люди. Я змалечку живу на Півдні і ніколи ще не бачила господаря, що поводився б зі своїми слугами гірше, аніж вони на те заслуговують. Отож про це турбуватись нема чого.

– Але ж я знаю,– жваво заперечила міс Офелія,– що перед смертю ваш чоловік хотів відпустити Тома на волю і що він обіцяв це нашій любій маленькій Єві перед її смертю. То чи могла я подумати, що ви дозволите собі зневажити їхні бажання!

Марі затулила обличчя хусткою, гірко захлипала й схопилася за флакон з нюхальною сіллю.

– Всі проти мене!–вигукнула вона.– Всі такі бездушні! От уже не думала, що й ви нагадаєте мені про мої тяжкі втрати, це ж так жорстоко! Та хто там співчуває моєму горю, хто думає, яка я нещасна! Мала одну єдину дочку – вона померла! Мала чоловіка, що був мені якраз до пари,– а такого знайти нелегко! – то і його забрала смерть! А ви зовсім не маєте до мене жалю й так необачно роз'ятрюєте мої рани! Адже ви знаєте, як тяжко я страждаю. Може, ви й не бажаєте мені зла, і все ж це страшна бездушність!

І Марі аж зайшлася риданням. Вона задихалася, раз у раз кликала няню, щоб та повідчиняла вікна, принесла камфору розстебнула їй сукню і поклала примочку на голову. В кімнаті зчинилася звичайна метушня, і міс Офелія тихенько пішла собі геть.

Вона з самого початку зрозуміла, що ніякі умовляння не допоможуть, бо Марі була навдивовижу схильна до істеричних нападів і на саму згадку про чоловікові чи Євині побажання щодо слуг одразу ж пускала їх у діло. Отож міс Офелія вдалася до іншого способу якось зарадити Томові: вона написала листа до місіс Шелбі, в якому розповіла про його скруту й просила якомога скоріше прислати за нього викуп.

Другого дня Тома, Адольфа і ще півдесятка слуг повели до невільницького ринку, де вони мали дожидати, поки їх разом з іншими рабами виставлять на продаж з торгів.

Розділ XXX

НЕВІЛЬНИЦЬКИЙ РИНОК

Невільницький ринок! Певно, декому з наших читачів уже ввижаються страхітливі картини, і вони уявляють собі якийсь темний смердючий вертеп, справжнє пекло... Ні, простодушний читачу! В наш час люди навчилися чинити зло так спритно та майстерно, що це не вражає зору й чуттів поважної громади. Живий товар має добру ціну, отож його належно годують, чепурять і доглядають, щоб виставити на продаж у щонайкращому вигляді. І невільницький ринок у Новому Орлеані зовні мало чим різниться від інших навколишніх будинків. Там завжди чисто, а під таким собі піддашком, який тягнеться вподовж чільної стіни, щодня стоять ряди темношкірих чоловіків і жінок – зразки товару, яким торгують усередині. Вас гостинно припросять зайти подивитись, і ви побачите силу силенну чоловіків та жінок, братів та сестер, батьків та дітей, що продаються гуртом і вроздріб, на бажання покупця. Усіх цих людей можна купити за готівку й на виплат, заставити, обміняти на бакалію або інший крам – як кому знадобиться чи забагнеться.

Не минуло й двох днів після розмови міс Офелії з Марі, як Тома, Адольфа та ще кількох чоловіків із челяді Сен Клера припроваджено під ласкаву опіку містера Скегза, доглядача того закладу, дожидати торгів, що мали відбутися наступного дня.

Як і більшість його товаришів, Том мав при собі чималу скриньку зі своїм добром. На ніч їх примістили у довгій кімнаті, де вже був великий гурт інших чоловіків різного віку, статури й відтінків шкіри. У тому гурті не вщухав веселий, безтурботний гомін і раз у раз лунали вибухи реготу.

– Еге ж! Оце діло! Так, хлопці, так! – підбадьорив їх містер Скегз.– У мене людові завжди весело. А, це твоя робота, Сембо! – схвально мовив він до здоровенного негра, що своїми грубими штуками викликав увесь той галас.

Неважко зрозуміти, що Томові було не до веселощів. Отож, поставивши свою скриньку якнайдалі від галасливого гурту, він сів на неї і прихилився щокою до стіни.

Торговці живим товаром завжди навмисне заохочують рабів до таких от бурхливих веселощів, щоб ті не вдавалися в сумні роздуми й забули про свою гірку долю. Відколи негра куплено на північному ринку і аж поки його привезуть на Південь, усі зусилля гуртівника скеровані на те, щоб зробити його нечутливим, бездумним і грубим. Работорговець збирає свій гурт у Віргінії чи Кентуккі, а тоді везе його кудись у затишне, здорове місце, щоб негри набрали тіла. Там їх цілими днями напихають їжею, а щоб ніхто не сумував, ще й скрипаля наймають і загадують їм танцювати. А хто не хоче веселитися, кого гнітять думи про дружину, дітей чи рідну домівку – тих вирізняють як лихих та небезпечних і піддають усім знущанням, які тільки може вигадати свавільний жорстокий гуртівник. Неграм весь час товкмачать, що вони мають бути жваві, моторні й веселі, особливо коли їх оглядають, і вони скоряються – почасти з надії потрапити в такий спосіб до доброго господаря, почасти зі страху перед покарою, якщо ніхто не захоче їх купити.

– А що там робить отой негр? – мовив Сембо, простуючи до Тома, коли містер Скегз вийшов з кімнати.

Сембо був чорний як смола, височенний на зріст здоровило, жвавий, балакучий, дотепний до всіляких штук та вихилясів.

– То що ти тут робиш? – запитав він, підступаючи до Тома й жартівливо тицяючи його в бік.– Думу думаєш, га?

– Завтра мене продадуть з торгів,– тихо відказав Том. ,

– Продадуть з торгів! Го го! Ото сміхота, га, хлопці? Мені б такий талан! Чи не утнув би я їм комедію, га? А це ж як – уся ваша компанія завтра на продаж? – запитав Сембо, безцеремонно поклавши руку на плече Адольфові.

– Прошу не займати мене! – визвірився на нього Адольф, бридливо відхиляючись.

– Ого, хлопці! Та це ж білий негр! Білий мов сметана, щоб я так жив... та ще й напахчений! – додав Сембо, підступивши до Адольфа і потягнувши носом.– Мамо рідна! Та його б до тютюнника, тютюн напахчувати! Від нього б там геть усе пропахтіло!

– Відчепись, кажу, чуєш! – розлютився Адольф.

– Ой ой, які ми делікатні, білі негри! Ви тільки погляньте на нас! – І Сембо кумедно перекривив Адольфа.– Ач, як носа дерем! Видно, з пристойного дому.

– Атож,– сказав Адольф.– Мій хазяїн міг би всіх вас тут купити як старий мотлох.

– Ого, ви подумайте лишень,– не вгавав Сембо,– який ми великий пані

– Я належав родині Сен Клерів,– гордо промовив Адольф.

– Та що ти кажеш?! Хай мене повісять, якщо вони не раді тебе здихатись! Мабуть, продають тебе разом з битим посудом та всяким іншим непотребом!– сказав Сембо, глумливо скривившись.

Адольф, не тямлячи себе з люті, кинувся на напасника. Він лаявся і молотив його кулаками, а всі довкола аж за боки бралися з реготу. На те ревище з'явився доглядач.

– Що це тут, хлопці? Ану вгамуйтеся! – гукнув він, заходячи, і замахнувся довгим канчуком.

Усі миттю розбіглися хто куди. Тільки Сембо, покладаючись на свої привілеї визнаного блазня, лишився на місці і з гримасами крутив головою щоразу, як доглядач замірявся на нього канчуком.

– Та що ви, пане, це ж не ми винні, слово честі! Ми тут усі тихі й сумирні. А оці нові негри – просто якісь розбійники, весь час до нас чіпляються!

Доглядач обернувся до Тома й Адольфа і, не заходячи в розпити, вділив кожному по кілька стусанів. Тоді наказав усім лягати спати й пішов собі.

Тим часом, як у чоловічій кімнаті відбувається ця сцена, читачеві, можливо, цікаво буде заглянути до такого самого приміщення, призначеного для жінок. Там він побачить велике зборище невільниць усіх відтінків шкіри між чорним і білим та будь якого віку – від малих дівчаток до древніх бабусь,– що покотом лежать на підлозі в різних позах. Ось гарненька десятирічна дівчинка – напередодні продали її матір, і вона цілий вечір плакала, аж поки заснула, та ніхто на неї навіть і не глянув. А ось стара немічна негритянка з кощавими плечима й зашкарублими від тяжкої праці руками – її продадуть завтра за безцінь, як нікому не потрібний мотлох. А навколо них ще з півсотні жінок, що попростягалися долі, угорнувши голови хто в ковдру, хто в якусь одіж. Та онде в кутку, осторонь від інших, сидять дві невільниці, дуже різні на вигляд. Одна – пристойно убрана мулатка, літами десь між сорока й п'ятдесятьма, з добрими очима та приємним лагідним обличчям. Високий завій з ясно червоної індійської хустки та гарно пошита сукня з хорошої матерії свідчать про те, що ця жінка жила у дбайливих господарів. Поруч, пригорнувшись до неї, сидить дівчинка років п'ятнадцяти – її дочка. Вона квартеронка – це видно з світлішого кольору Ті шкіри, хоч загалом вона дуже схожа на матір. У неї такі самі темні лагідні очі, ще й з довшими віями, та пишні каштанові кучері. Убрана вона теж дуже добре, а її тендітні білі руки, як видно, ніколи не знали чорної роботи. Цих двох мають продати завтра в одному гурті із слугами Сен Клера.

Обидві ці жінки – назвемо їх Сьюзен і Емелін – були служницями в однієї доброї побожної новоорлеанської дами, що дбайливо доглядала й виховувала їх. Вона навчила їх читати й писати, ретельно навертала на праву путь, і жилося їм так щасливо, як тільки може житися невільникам. Але єдиний син їхньої господині, що розпоряджався всім її добром, через свою недбалість та легковажність заплутався в боргах і врешті збанкрутував.