Хатина дядька Тома - Сторінка 8

- Гаррієт Єлізабет Бічер-Стоу -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Тож, мабуть, я чиню справедливо, а якщо й ні, то нехай мені простять, бо інакше я не можу!..

– А що, старий,– мовила тітонька Хлоя,– чом би й тобі не податися геть? Невже ти дожидатимеш, поки тебе завезуть на пониззя, де негри конають з голоду й тяжкої праці? Та я б краще хоч зараз померла, аніж втрапити до того пекла! Час іще є, отож і йди разом з Ліззі – ти ж маєш дозвіл ходити вільно. Не гайся, ось я зараз позбираю твої речі.

Том поволі підвів голову, сумовито, але спокійно озирнувся довкола і сказав:

– Ні, я нікуди не піду. Нехай Еліза тікає–вона має на те право, і я не буду її відмовляти. їй таки інакше не можна. Але ж ти чула, що вона сказала! Коли вже доконче мають продати або мене, або всіх наших людей і щоб усе тут пішло прахом, то нехай краще продадуть самого мене. Я можу знести своє лихо не гірше від інших,– докинув він, і з його міцних, широких грудей вихопився глухий звук – чи то стогін, чи тяжке зітхання.– Хазяїн завжди знаходив мене на місці, і так буде до кінця. Я ніколи не обманював його довіри, не користався своїми пільгами всупереч слову своєму й ніколи цього не зроблю. Краще поступитися мною одним, аніж пустити за вітром маєток і спродати всіх. Не треба нарікати на хазяїна, Хлоє, він подбає про тебе й про наших бідолашних...

Том обернувся до грубого ліжка з кучерявими дитячими голівками, і голос його раптом урвався. Він похилився на спинку стільця і затулив обличчя своїми великими руками. Хрипкі й тяжкі ридання струшували його тіло, і буйні сльози капали з поміж пальців на підлогу – такі самі сльози, шановний пане, які ви проливаєте над труною свого первістка, такі самі сльози, шановна пані, які течуть у вас із очей, коли ви чуєте передсмертний крик вашого дитинчати. Бо він людина, панове, і ви теж такі самі люди. Та й ви, шановна пані, хоч як пишно вберіться, проте й ви всього на всього жінка, і в тяжких життєвих злигоднях, у гіркому горі вас охоплює однакова туга!

– Слухайте,–мовила Еліза вже від порога,– я бачилася з чоловіком сьогодні перед вечором і ще не знала, що станеться таке лихо. Його довели до останньої межі, і він казав мені, що збирається тікати. То ви вже постарайтесь, якщо зможете, сповістити його про мене. Розкажіть рому, як я втекла і чому втекла. Скажіть, що я спробую дістатися до Канади. А ще передайте йому прощальне вітання, бо, може, ми ніколи більше й не побачимося.– Вона рвучко відвернулася і якусь хвилю стояла спиною до них. Тоді додала: – Гукніть Бруно до хати й зачиніть двері. Йому, бідоласі, зі мною не можна.

Ще кілька прощальних слів, нехитрі напутні побажання, сльози – і ось уже Еліза, пригорнувши до себе здивованого й переляканого хлопчика, нечутно вислизнула в темряву.

Розділ VI

ВИКРИТТЯ

Наступного ранку містер і місіс Шелбі прокинулись пізніше, ніж звичайно, бо ввечері довго не могли заснути після тієї тривалої розмови.

– Дивно, куди це запропастилась Еліза,–сказала місіс Шелбі після кількох марних спроб викликати покоївку дзвінком.

Містер Шелбі стояв перед дзеркалом і гострив бритву. Саме в цю мить двері відчинились, і чорношкірий служка приніс йому гарячу воду голитися.

– Енді,– звеліла господиня,– постукай но до Елізи й скажи, що я їй уже тричі дзвонила... Бідолашна! –тихо мовила вона сама до себе й зітхнула.

Енді хутко повернувся, витріщивши з подиву очі.

– Ой пані! Всі шухляди в Ліззі повисовувані, речі розкидані. Здається мені, чи не подалася вона геть!

Містер Шелбі і його дружина в одну мить збагнули, в чім річ.

– Вона здогадалась про все і втекла! – вигукнув містер Шелбі.

– Дяка богові! – озвалася його дружина.– Я дуже рада, якщо воно так.

– Жінко, не кажи дурниць! Адже коли це правда, я матиму неабиякі неприємності. Гейлі бачив, що я не хотів продавати хлопчика, отож він подумає, ніби я сам допоміг їм сховатись. А це вже зачіпав мою честь! – І містер Шелбі квапливо вийшов з кімнати.

Із чверть години в будинку чинилася страшенна метушня: лунали схвильовані вигуки, тупотіння ніг, грюкали двері, мигтіли білі, чорні й смагляві обличчя. Лиш одна людина, що могла навести світло на цю справу, не озивалась ні словом. То була головна куховарка, тітонька Хлоя. її обличчя, завжди таке веселе, неначе запнула темна хмара, і вона мовчки смажила грінки до сніданку, ніби не чула й не бачила того, що діється навколо.

Трохи згодом з десяток малолітніх бісенят обліпили, мов та галич, бильця веранди, і кожному не терпілося першим повідомити заїжджого пана про його невдачу.

– Ото сказиться, щоб я так жив! – вигукнув Енді.

– А лаятись як буде!–докинув малий Джейк.

– Еге ж, лаятись він мастак,– обізвалася кучерява Менді.– Вчора я сама чула, коли вони обідали. Я сиділа в коморі, де пані держить великі глеки, і чула кожне слівце.

І Менді, яка тямила в тому, що їй траплялось почути, не більше від чорного кошеняти, прибрала дуже обізнаного вигляду й гордо походжала по веранді, забувши, що хоч вона й була тоді в коморі, проте міцно спала, скулившись між глеками.

Коли ж нарешті з'явився Гейлі, взутий у чоботи з острогами, всі кинулись до нього і, хапаючись одне перед одним, почали викладати прикру новину. Малі бісенята не помилились у своїх сподіваннях, бо він і справді вибухнув такою несамовитою та вигадливою лайкою, що вони аж за боки хапались від захвату й гасали коло нього, спритно уникаючи його гарапника. А потім, зикнувши всі в один голос, з реготом повалилися на рудий дерник перед верандою і почали перекидатися й вищати з тієї великої радості.

– Доступитися б мені до цих клятих пащенят! –просичав Гейлі крізь зуби.

Та вам до них не доступитися!–переможно гукнув Енді навздогін обмороченому торговцеві й скривив у нього за спиною кілька таких гримас, що їх неможливо описати.

– слухайте, Шелбі, це ж чортзна що! – промовив Гейлі, вскочивши до вітальні.– Кажуть, та дівка чкурнула геть зі своїм малим...

– Містере Гейлі, тут моя дружина,– перепинив його містер Шелбі.

– Даруйте, пані,– недбало вклоняючись, кинув Гейлі так само похмуро.– І все ж я мушу сказати те саме: це ні на що не схоже! Невже це правда, сер?

ч – Містере Гейлі,– відказав господар,– коли ви хочете розмовляти зі мною, будьте ласкаві поводитись пристойно. Енді, візьми в пана капелюх і гарапник. Сідайте, містере Гейлі... Так, шановний, хоч як мені прикро, але та жінка, чи то підслухавши нашу розмову, чи, може, дізнавшись про неї від когось іншого, забрала вночі свою дитину й пішла з дому.

– Мушу сказати, я сподівався чесного торгу,– буркнув Гейлі.

– Як звелите вас розуміти, шановний? – рвучко обернувся до нього містер Шелбі.– Для того, хто ставить під сумнів мою чесність, я маю лиш одну відповідь.

Торговець знітився і пробурмотів:

– Та я кажу тільки, що страх як гірко впіймати облизня, коли ведеш діло по справедливості.

– Містере Гейлі,– мовив господар,– коли б я не вважав, що ваша досада певною мірою виправдана, я нізащо не попустив би тієї безцеремонності, з якою ви вдерлися щойно до мого дому. Одначе мушу вам сказати, що, хоч як би все воно виглядало збоку, я не дозволю ніяких натяків на мою нібито причетність до найменшого обману в цій справі. Скажу навіть більше: я вважаю за свій обов'язок подати вам всіляку допомогу– кіньми, слугами тощо,– щоб ви могли віднайти свою власність. А тим часом, Гейлі,– додав він, раптом змінивши офіційно холодний тон, на звичайну свою щиру привітність,– найкраще, що ви можете зробити,–це погамувати гнів і поснідати з нами, а тоді ми поміркуємо, що діяти далі.

Місіс Шелбі підвелась і сказала, що має деякі справи, а тому не зможе бути присутня за столом. Отож, доручивши одній поважній мулатці прислужувати панам при сніданні, вона вийшла з кімнати.

– Здається, ваша стара не дуже полюбляє мене, грішного,– озвався Гейлі, незграбно силкуючись держати себе запанібрата.

– Я не звик, щоб про мою дружину висловлювались так вільно,– сухо мовив містер Шелбі.

– Даруйте, то я просто пожартував,– відказав Гейлі, силувано засміявшись.

– Жарти не завжди доречні,– зауважив містер Шелбі.

"Хай йому чорт, ач як він заговорив, коли я підписав ті папери! – пробурмотів Гейлі сам до себе.– Страх як запишався відучора!"

Напевне, звістка про падіння найвищого міністра двору не викликала б такого збурення, яке охопило Томових одноплемінців, коли вони дізналися про його сумну долю. По всьому маєтку тільки про це й говорили. Ні в домі, ні в полі ніхто не працював – усі лиш те й робили, що обговорювали новину та її гадані наслідки. А втеча Елізи – теж небувала в маєтку подія – ще дужче розпалювала загальні пристрасті.

Чорний Сем – так прозивали його всі, бо він був чи не втричі чорніший від будь кого із своїх темношкірих товаришів,– зважував ту подію і сяк і так, прикидав її на всі боки, і то з такими далекосяжними замірами щодо власного звеличення, які зробили б честь першому ліпшому білому патріотові у Вашингтоні.

– Поганий той вітер, що нікуди не дме, це вже як є,– повчально промовив Сем, підсмикуючи на собі штани й дотепно припасовуючи до шлейки чималий цвях замість одірваного ґудзика, дуже потішений цим своїм винаходом.– Атож, поганий вітер...– повторив він.– Ось Томові й урвалося. Ну то звісно, тепер є нагода для якогось, іншого негра. А чом би й не для Сема, га? Том роз'їжджав собі по околиці в наваксованих чоботях і з перепусткою в кишені, мов хтозна яка цяця. Та хіба він один на світі? Чому б Семові так не їздити? Ось, що я хочу знати!..

– Гей, Семе!.. Семе! Хазяїн каже, щоб ти привів Білла й Джеррі!–гукнув Енді, перепиняючи Семів монолог.

– Овва!якого б то дива, синку?

– Та хіба ж ти не знаєш, що Ліззі накивала п'ятами разом зі своїм малим?

– Розкажи своїй бабусі! – з невимовною зневагою відрубав Сем.– А я знав про це ще раніше від тебе. Сем має голову на в'язах, будь певен!

– Ну то хазяїн звелів мерщій сідлати Білла й Джеррі, і ми з, тобою поїдемо з містером Гейлі її шукати.

– Оце діло! – мовив Сем.– Настав таки час, що без Сема не обійтися. От тобі й Сем! Я не я буду, коли не зловлю її. Нехай хазяїн побачить, який путящий негр цей Сем!

– Слухай, Семе,– сказав Енді,– ти б поміркував, як воно все є. Хазяйка ж не хоче, щоб Ліззі зловили, то гляди, не перепало б тобі від неї!

– Отакої! – вигукнув Сем, витріщивши очі.– А ти ж звідки знаєш?

– Та я сам чув, як вона казала, оце щойно вранці, коли приніс хазяїнові воду голитися.