Хліб по воді - Сторінка 11

Може, одного чудового суботнього полудня я махну рукою на свою контору, і ми подамося на стадіон? Ви не проти?

— Звичайно, ні.

— Може, коли приїде "Бостон"? Я подивлюся розклад ігор. А взимку?

— Що взимку?

— Я хотів спитати, що ви робите по суботах узимку?

— Ну,— почав Стренд,— коли показують давній фільм, я йду до Музею сучасного мистецтва. Я люблю там бувати.

Хейзен ударив себе кулаком по долоні.

— Так от де я вас бачив! У Музеї сучасного мистецтва! На фільмі з Бестером Кітоном.

— Ви любите Бестера Кітона? — трохи недовірливо запитав Стренд,

— Я вимічаю фільми з його участю в репертуарі, який мені надсилають, і, коли можу, тікаю на них.— Хейзен широко всміхнувся, і різні барви на його побитому обличчі набули інших відтінків.— Кожного, хто не любить Бестера Кітона, — промовив він удавано серйозно,— слід позбавити права голосу! Проте, — додав він,— я намагаюся не пропускати і фільмів за участю Грети Гарбо. Вона нагадує мені про те, який занепад ми переживаємо. Раніше ми мали за свій ідеал богиню. А що тепер? Тепер ми схиляємось перед офіціантками. Згадайте хоч би Доріс Дей.— Він знову подивився на годинник.— Я люблю дотримуватись розпорядку і щосуботи приїжджаю до контори рівно о першій. Якщо я спізнюся бодай на дві хвилини, охоронець, який впускає мене, викличе поліцію... Ми побалакаємо про колишні красоти іншим разом. Сподіваюсь. А якщо ви захочете подивитись на гру "Янкі" на стадіоні, дайте мені знати.

Вони потисли руки.

— Мені дуже сподобалась ця прогулянка, — мовив Хейзен.-—Якщо наступної суботи ми обидва будемо в місті, може, знову прогуляємось уранці?

— Я буду в місті,— сказав Стренд.

— Я подзвоню вам. Бажаю приємно послухати Берліоза!

Аллен спостерігав, як Хейзен сів у таксі і його велика постать заповнила всю пройму дверцят.

Господи, Бестер Кітон!.. Коли таксі від'їхало, Стренд дістав з кишені конверта й поглянув на квитки. Місця були в п'ятому ряду партеру. "Чудодійна сила грошей!.." — подумав він, з передчуттям насолоди поклав квитки до кишені й рушив додому.

Розділ четвертий

Берліоз. Бурхливий потік темних звуків. Несправедливо обійшлися з ним нащадки.

Холодна жіноча рука в нього на чолі. "Ти потрібен мені",— сказав хтось. Він хотів був розплющити очі й подивитись, чия то рука в нього на чолі. Але це коштувало б йому неймовірних зусиль. Нехай там хто...

— Я не зрозумів,— сказав хлопець, стоячи в невеличкому Алленовому кабінеті.

Стренд попросив Ромеро зайти після уроків на хвилинку до нього в кабінет і був трохи здивований, коли той таки прийшов.

— Я ж тобі пояснив,— зітхнув Стренд,— що розповів про тебе одному... одному своєму приятелю, новому приятелю. Він чоловік дуже впливовий і сказав, що коли ти бажаєш учитися далі, то він спробує влаштувати тобі стипендію...

— Авжеж, авжеж,— нетерпляче кинув Ромеро.— Я все це чув. Але чому той чоловік обрав саме мене?

— Бо я сказав, що ти подаєш надії,—пояснив Стренд,

— Нічого я не подаю,— похмуро буркнув Ромеро.

— Та я сказав так зовсім не в тому розумінні! — вигукнув Стренд,

Після напруженого дня йому було важко поводитися розважливо

з низеньким обшарпаним хлопцем, чиї очі насторожено й підозріливо дивилися з-під скуйовдженого чуба. На ньому були потріпані, колись сині джинси, брудні кросовки та вицвіла футболка — завелика й, очевидно, бозна-коли поцуплена десь у роздягальні. Ромеро недбало сперся на стіл, зухвало граючись погаслою сигаретою. На його футболці стояв номер 17. Хлопець надягав її до школи щодня, і часом навіть уві сні Алленові невиразно маячила перед очима та сімнадцятка.

— Я мав на увазі, що з усіх моїх учнів, які з тих або тих причин не мають змоги потрапити до коледжу, в тебе здібності найбільш непересічні.

— Ви що — жартуєте, професоре? — Ромеро ошкірив зуби в зухвалій посмішці.— Чи не хотіли ви цим сказати, що у вашому класі е хлопець, який може довести, ніби й пуерторіканці мають голову на в'язах? Чого це ви зі мною граєтесь?

— Яз тобою не граюся,— різко кинув Стренд, уже шкодуючи, що взагалі розьовів Хейзенові про хлопця.— І не приплутуй сюди всіх гіуер-торіканців. Мій приятель цікавиться питаннями освіти, у нього корисні зв'язки, і він вважає, що здібним учням треба давати нагоду...

— І все ж я нічого не розумію, професоре,— затявся Ромеро.

— Не називай мене "професором". Я не професор.

— Гаразд, містере Стренд. Отож я й кажу: чого йому з того треба, отому чоловікові, якого я навіть не знаю?!

— Нічого йому з того не треба!—відповів Стренд.— Просто йому буде, мабуть, приємно, якщо тобі пощастить і ти зробиш колись добру кар'єру.

— І що я маю зробити? Підписати контракт чи щось таке, а тоді віддавати йому десять років половину свого заробітку? — Ромеро дістав з кишені стару погнуту запальничку, але передумав і сховав її назад,

Аллен скрушно похитав головою. Хлопець, видно, читав не тільки історичні та науково-популярні книжки. Не обминав він і газетних шпальт з плітками про Голлівуд, про шоу-бізнес, про всяких імпресаріо,..

— Ромеро,— мовив Стренд,— ти коли-небудь чув про добродійність?

— Добродійність?!—Хлопець нахабно засміявся.— Про добродійність я, звісно, чув Моя стара на соцзабезпеченні.

— Це не має нічого спільного з соцзабезпеченням. Я не збираюся цілий день сидіти тут з тобою і сперечатись. Якщо хочеш присвятити рік чи два справжньому, наполегливому навчанню,— є добра нагода дістати стипендію і навчатися в коледжі. Гадаю, таке тобі до снаги, якщо, звичайно, маєш бажання. Раджу піти додому і обговорити все з батьком та матір'ю.

— З батьком?! — Хлопець знову засміявся, і білі зуби зблиснули на його темному, невмитому обличчі.— Цього чоловіка вже давно й слід простиг. Востаннє я бачив його, коли мені було дев'ять років.

— Тоді з матір'ю.

— Мати мені не повірить. Ще й виб'є з мене душу за вигадки.

— Тоді порадься сам із собою, Ромеро! — сердито кинув Стренд і підвівся.— Коли надумаєш щось із себе зробити, скажи мені. А як хочеш залишитися на все життя нікчемою, забудь про цю розмову.— Він зібрав папери й запхнув їх до папки.— У мене вдома повно роботи, я мушу йти. У тебе сьогодні теж. мабуть, багато важливих справ,— злісно додав він.— Я тебе більш не затримую.

Ромеро звів на Стренда очі й посміхнувся так, ніби, розізливши вчителя, виграв кілька очок у таємному змаганні з однокласниками.

— Іди звідси! — гримнув. Аллен і відразу засоромився, що підвищив голос

— Як скажете, професоре,— відповів Ромеро й рушив до дверей. На порозі він обернувсь і грубо кинув:— Я подбаю про себе сам, зрозуміло?! Я не хочу, щоб через Хесуса Ромеро хтось погано спав!

Стренд підійшов до дверей і з грюкотом причинив їх. Потім вернувся до столу, сів і обхопив руками голову.

Вийшовши зі школи й спускаючись сходами, Аллен наздогнав Юдіт Кінлін з англійської кафедри. Він випадково почув, як учні називали її "міс Хінін",, але, наскільки він знав, позаочі.

— Добридень, Юдіт! — привітався Стренд, стишуючи ходу.

Це була дрібненька жіночка, і коли вони йшли до автобуса,— а їм часто випадало ходити вдвох,— їй доводилося майже бігти за ним. Вона мала тендітну, але з гарно заокругленими жіночими формами постать і сумне личко відлюдниці. Юдіт не вживала косметики, а її улюблений колір — принаймні для школи — був сірувато-коричневий. Як учителька вона мала добру репутацію, і Аллен відчував до неї щиру симпатію. Часом вони ходили разом на ленч або випити по чашечці кави. Аллен ніколи не замислювався про те, скільки їй років,— мабуть, десь від тридцяти до сорока, думав він.

— О, Аллен! — вигукнула Юдіт, коли вони вийшли на тротуар, і несамохіть подріботіла швидше.— Я так рада, що ми зустрілися! — Во-на скоса глянула на нього.— У вас такий вигляд, ніби вас відшмагали!

— Не думав, що це впадає в око! — Стренд пішов іще повільніше.— Нічого особливого, я дістав сьогодні свої звичайні тридцять різок.

Юдіт засміялася. Сміх у неї був приємний — м'який, невимушений. Вродою Юдіт не відзначалася, проте мала гарні світло-сірі, з рівним розрізом очі, які вона трохи примружила, • ніби намагаючись глибше збагнути те, що сказав Аллен.

— Я вас розумію. Я саме збиралася випити кави. Зайдете зі мною?

— Зараз я, мабуть, випив би цілу пляшку віскі! — відказав Стренд.— Але обмежуся кавою.

На розі вони поминули товстуна в бейсбольній шапочці.

— Я чув, ніби він продає дітям героїн,— мовив Аллен.

— А я чула, що він продає їм фальшиві лотерейні квитки,— сказала Юдіт.

— Мабуть, і те й те. А може, навіть гвалтує дітей.

— У мене в класі є кілька таких, яких я залюбки віддала б йому на поталу.— Вона знову мигцем глянула на Аллена.— Таке враження, ніби ви кипите всередині. Вам ніколи не спадало на думку, що ви не створені вчителювати?

— Треба буде поміркувати про це,— відповів Стренд замислено.

— Мабуть, даремно я вам це сказала.

— Чому? Я вже й сам почав запитувати себе про це.— Він не сказав, відколи саме почали з'являтися в нього такі думки — від суботнього ранку.— В мене ніби дві душі. Ось вам і вся відповідь.

Юдіт усміхнулася.

— Було б зовсім непогано, якби ми мали по дві душі: одна — щоб ходити на роботу, друга — щоб сидіти вдома й розмірковувати.

— А знаєте, наша професія має і свої переваги,— зауважив Стренд.— Вона низькооплачувана, пекельна, невдячна, часом навіть небезпечна — зате в нас велика відпустка! І до того ж ми маємо право страйкувати, як і сміттярі.

У кав'ярні Юдіт, схилившись над чашкою з гарячою кавою, при-зналася:

— Весь цей семестр я думала про те, чи вертатися до школи наступного року.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав Аллен, кидаючи в свою чашку цукор.

— Ви не боїтеся захворіти на діабет, або погладшати, або ще чо-

гось такого? — поцікавилася Юдіт, похитавши головою, коли Стренд запропонував цукор і їй.

— Я пишаюся своїмздоров'ям,—сказав він.— Це єдине, в чому я більш-менш певен. Але скажіть — ви це серйозно надумали?

— Так,— кивнула головою Юдіт, труснувши охайно підстриженим чорним волоссям, у якому вже прозирали сиві пасма.

— І що ж ви будете робити, якщо не повернетеся до школи?

Юдіт знизала плечима, тоді обома руками піднесла до рота чашку з кавою. Цей рух зробив її схожою на дитину.

— Мабуть, стану ветеринаром,— мовила вона.— Мати справу з цикими звірми буде не важко після того, що мені доводилося робити в школі.