Хліб по воді - Сторінка 21

Чому б нам не відкласти розмову до...

— Я повинна знати все, що тебе тривожить. Я тобі дружина чи хто?

— Звісно, ти мені...

— Це щось таке, що стосується нашої, родини,— рішуче сказала Леслі.— Ти про щось знаєш, а я — ні. Тобі не сподобався молодик, який приїздив по Елінор? Ти з ним розмовляв. Він викликає в тебе підозру? Я бачила його з вікна. Він справив на мене досить приємне враження. Може, тобі не до вподоби, що він італієць?

— Ти ж бо знаєш, я не такий. Він здався мені непоганим хлопцем. А тепер давай спати, прошу тебе!

— Ти посварився з Елінор? — не вгавала Леслі,— Черговий напад твоєї середньовічної моралі?

На мить у Аллена прокинулося бажання розповісти дружині все, про що вони з Елінор розмовляли насправді. Про оту безглузду думку, ніби. Керолайн вважає себе потворною. Про сміховинне, обговорення носа Керолайн. І про пропозицію Хейзена послати Керолайн до коледжу далеко від дому, що так стривожила його, Аллена. Та він не був готовий до цієї розмови. Нили кістки, вій був роздратований, не впевнений у собі. Якщо він звіриться Леслі, доведеться воювати з нею цілу ніч. 3. того, як тремтіли її губи, Аллен уже здогадувався, що будуть сльози. її сльози обеззброювали його і в найкращі часи.

-— Мені пора спати,— сказав він.

— Спи,— мовила Леслі, Вона підвелася з ліжка й вийшла із спальні.

За хвилину він почув, що дружина сіла за піаніно. Всі двері стояли навстіж, і звуки фортепіано лунали по всіх кімнатах наче пориви нічного лиховісного шторму.

Аллен зітхнув, надяг піжаму й ліг спати.

Він заснув майже відразу, й, коли серед ночі прокинувся, Леслі теж була в ліжку, проте лежала скраю, не торкаючись його.

Вранці, коли задзеленчав будильник, Леслі вдала, ніби спить. Аллен вийшов з дому, не поцілувавши її, як це робив щодня. Вона була жінка лагідна, врівноважена й не любила сваритися, та коли вже ставала лиха, холодна й замикалася в собі, то це тривало днями, і тоді він почував себе у власному домі, ніби у вигнанні.

Аллен глянув через стіл на Юдіт Кінлін. П'ючи каву, вона зворушливо тримала чашку по-дитячому, обома руками. Погляд її світлих очей був добрий і стурбований. Несподівано Аллен відчув, що повинен розповісти всю правду цій милій простій жінці, розумній і чуйній, якої не торкається його клопіт, і вона, звичайно, не вдариться в сльози.

— Я трохи стурбований,— промовив він.— Сімейні справи. Нічого, правда, трагічного. Просто треба щось вирішувати. Коли виростиш двох дітей, то починаєш думати, ніби уже все знаєш і з третім ніякої мороки не буде. А це не так. Вони всі різні. Що було з одним, те не конче повториться з іншими. Може, я завдаю собі марного клопоту, може, хай усе йде своїм звичаєм... Так, як ріс я...

Аллен знизав плечима. Одна дитина в сім'ї, він змалку почував себе самотнім, його батько був значно старший за матір, хворобливий чоловік, якому не щастило в житті. Він не мав часу виховувати сина, бо коли повертався з роботи, то всі свої сили витрачав на те, щоб сваритися з матір'ю за гроші.

— Мої батьки не розбещували мене любов'ю,—сказав Аллен, гірко посміхнувшись.— Може, я даремно вбив собі в голову сентиментальне уявлення про сім'ю. Так чи тгік, а я гадав, що коли з'являться діти, я нестиму за них відповідальність, захищатиму їх. І на щастя, а може, й на лихо, моя дружина завжди думала так само. Отож ми втяг-лися,— може, навіть надто втяглися, втяглись як егоїсти,— в їхнє життя. Не знаю. Як сказав мені у вихідні один чоловік, я йду не в ногу з часом... Від цього важко відвикнути.

— У них неприємності? — спитала Юдіт, і очі в неї посмутніли.

Аллен бачив, що подумки вона перебирає всі неприємності, які можуть статися з молоддю в сучасному Нью-Йорку, і зважує, наскільки серйозними ці неприємності можуть бути.

— Нічого страшного,— всміхнувся Аллен.— По суті, навіть навпаки.— І він розповів Юдіт про Хейзенову пропозицію послати Керолайн до коледжу і про те, чому це спало йому на думку. Він не сказав їй про розмову з Елінор і про те, як старша дочка переконувала його не відпускати Керолайн з дому. Це завдало б йому болю... Навіть розповідаючи, Аллен знову відчув образу на Елінор, образу, яка зродилася в ньому під час розмови з нею, і він боявся, щоб Юдіт цього не помітила.

— Спершу, я хотів відмовитися,—провадив . Аллен.—Мабуть, .ця пропозиція зачепила за живе мою; гордість. .Важливе рішення прийняли без мене, так ніби я сам. не здатний подбати про власне дитя! Хейзен та й уся ця поїздка на узбережжя чомусь навели мене на думку, ніби я зазнав поразки, програв...

— Дурниці! — різко сказала Юдіт. Поки він говорив, вона сиділа мовчки, граючись чашкою, і тепер сердито відсунула її від себе,

Аллен легенько поплескав її по руці.

— Я вразливіший, ніж вам здається,— мовив він.

— А що думає ваша дружина? — запитала Юдіт.

— Це справа зовсім інша. Я нічого їй не сказав.

— Чому? — здивувалась Юдіт.

Аллен стенув плечима.

— Не знаю. Ми були серед чужих людей. І під чужим дахом. Потім, удома, вона щось відчула, і я... Не розумію, що зі мною коїлося, але я приховав від неї правду. Мене важко стерпіти, коли я приховую правду. І ми трохи посварились. Боюся,— зітхнув він,— це триватиме ще й сьогодні ввечері. Не до ладу вийшло,— з удаваною бадьорістю кинув він, — Та минеться, як ви гадаєте?

— Звичайно,—відказала Юдіт.— Я не знаю вашої дочки,, та якби вона була моя, я не пропустила б для неї такого шансу, байдуже.,, чи добродійність це, чи ні. Звісно, я, мабуть, ненормальна,— з моєю роботою в школі, та ще в такій школі!—але жити в цьому місті й потрапити до пристойного коледжу — та це ж у наш час просто дарунок небес! Освіта в Нью-Йорку!.. Господи, та це ж та сама війна, тільки іншими засобами!

Аллен засміявся.

— Краще не сказав би сам Клаузевіц1! Треба переказати ваші слова моєму приятелеві Хейзену. Може, їх навіть варто викарбувати над порталом кожної школи в нашій системі.— Він поклав чайові для офіціантки.— Гадаю, нам пора йти.

— Що ви думаєте робити? — серйозно запитала Юдіт,

Аллен завагався.

— Не знаю. Поміркую, поки йтиму додому.

Надворі лив дощ, і високому чоловікові та низенькій жінці важко було не змокнути під її парасолькою.

— Ох і розгуляюсь я сьогодні!—сказав Аллен.— Беремо таксії Мені починають подобатися звички багатих.

У таксі обоє довго мовчали.

— Ви мені не подобаєтеся такий заклопотаний,— озвалась Юдіт.— Чого це в усьому маєте розбиратися ви? Чому ви не дозволите містерові Хейзену побалакати з Керолайн? Нехай дівчина сама все й вирішує.

Аллен кивнув головою.

— Мабуть, ви маєте рацію. Хоч моя дружина сказала, б інакше. Зовсім інакше. Що ж до мене...— Він зітхнув.— 3 одного боку я воюю, з егоїзмом, а з другого — із здоровим глуздом. Не знаю тільки, ^що є що.

Коли таксі під'їхало до будинку Юдіт, який був усього за три квартали від Алленового, вона сказала:

— Якщо не поспішаєте, то чом би вам не зайти до мене й не випити? Трохи віскі, і все стане на свої місця.

— Думка непогана,— відповів Аллен, вдячний Юдіт за співчуття й бажання відтягти неприємні для нього хвилини.

Він ще ніколи не заходив до неї додому. Квартира містилася на одному з верхніх поверхів старого будинку й спочатку планувалася під художню майстерню з великими вікнами, які виходили на північ, та спальнею. По всіх стінах полиці з книжками, меблі яскраві (він сгю-дівався, що вони будуть темні), все— було доладне й дуже охайне. Жодних ознак того, що колись тут уже був якийсь чоловік,

Аллен сів у куточку великої канапи. Він спостерігав, як Юдіт бере лід з холодильника, який стояв у кухоньці, відгородженій від великої кімнати білими розсувними дверима. Юдіт була така маленька, шо мусила стати навшпиньки, коли діставала віскі й дві склянки з шафки на холодильнику. Він помітив, що пляшка наполовину випита. "Цікаво, — подумав він, — чи не п'є Юдіт Кінлін сама на ніч, щоб заснути?"

Вона налила на кубики льоду віскі, потім додала в склянки трохи води з крана й поставила їх-на невелику тацю разом з блюдцем, повним солоного мигдалю. Тоді перенесла тацю на низенький столик для кави, який стояв біля канапи, мовила: "Ось так",— і сіла біля Аллена.

Вони взяли склянки. Юдіт піднесла свою і сказала:

— Радо вітаю вас у моєму домі!

Віскі було добре.

— Подумати тільки,— сказав Аллен,— пити в понеділок серед білого дня! Це просто самогубство!

Обоє весело засміялися.

— Затишний тут куточок,— зауважив Аллен.— Такий гихий. І, здається, досить далеко від...— Він замовк, не знаючи від чого ж саме далеко ця квартира.— Ну,— сказав нарешті,— просто далеко.

Юдіт рішуче поставила склянку.

— А зараз,— сказала вона,— я зроблю те, що вже давно хотіла зробити.— Вона хутко стала навколішки поруч нього на канапі, обняла його й поцілувала.

Ошелешений, Аллен сидів нерухомо, усвідомлюючи, що в руці у нього склянка, й боячись розлити віскі. Та коли її губи, м'які, але гарячі, злилися з його губами, він розслабився й відхиливсь назад, тягнучи її за собою і вже не думаючи про віскі. Вільною рукою Аллен обняв Юдіт і міцно поцілував. Потім відчув, як її пальці шукають гудзиків на його сорочці. Юдіт розстебнула сорочку, і її долоня, ніжна й легка, почала гладити йому шию, труди, живіт... Дивовижна міс Кінлін! Вона все цілувала Аллена, раз у раз ніжно торкаючись його щоки своїми вустами, й шепотіла йому на вухо: "Я хочу тебе! Я хочу тебе!.." Аллен відхилився ще далі. її руки, мов пелюстки в нього на тілі, довели йому, що та його слабкість у суботу ввечері була випадкова.

Раптом Юдіт завмерла, вивільнилася з-під його руки, підхопилась і стала перед ним. Коси в неї були сплутані, але вона усміхалась, і в очах її світився вираз, якого досі Аллен у неї не бачив,— пустотливий, грайливий. "У цьому холодному світлі, що падає з вікна, яке виходить на північ,— подумав він,— Юдіт прекрасна й жадана!"

— Ну, — мовила вона, — то будемо?

Аллен підвівся, побачив, що віскі не розлилось, і сказав:

— Це було напрочуд приємно! Несподівано й дуже, дуже приємно!

Юдіт засміялася — невимушено, весело.

— Я ж не запитую про твоє враження,— мовила вона.— Я запитую, чи будемо ми кохатись.

Він сумно похитав головою.

— Я б і радий,— зітхнув він.— Але не можу. Принаймні не сьогодні.

Обличчя її спохмурніло.

— Ти не образився, ні?

— Господи, та ні! — відповів Аллен.— Мені було дуже приємно.