Хліб по воді - Сторінка 47

Просто світло треба вимкнути.— Стренд, в-ідчурав, шо роздратований,,] шкодував про це.— На добраніч!

Він вийшов з кімнати, але,-ступивши кілька кроків, став і прислухався. Те, що він почув, не було для нього несподіванкою.

— Що ж, чорний брате,— сказав Ромеро з підкреслено південною вимовою.— Бачу, вони тут мають окремі бараки для рабів і все, що треба для повного щастя!

Намагаючись ступати якомога тихше, Стренд спустився сходами. У себе в квартирі він подивився на пляшку віскі, що стояла в цупкому паперовому мішечку на буфетній полиці, але не відкрив її. Він відчував, що вона більше, знадобиться йому іншими вечорами.

Розділ пятий

"З мого боку було б самооманою вважати, ніби те, що я оце пишу, можна назвати щоденником. Семестр у школі тиждень як почався, а я вже щовечора почуваю себе надто стомленим і нездатний на більше, ніж переглянути конспекти уроків на наступний день та покуняти над газетою чи журналом. Першого дня, коли поз'їокджалися хлопці, тут стояв справжній бедлам. Треба було вітати батьків та матерів, а також вислуховувати їхні особливі прохання за своїх нащадків. Декотрі відводили мене вбік і казали під секретом, що за їхніми синами треба пильно стежити: один щовечора має випивати якісь ліки від малокрів'я; у того, мовляв, клопіт із руками; а той у класі засинає і, щоб він устигав на уроках і склав іспити, ставитись до нього треба особливо уважно.

А хлопці, коли я нарешті навчився відрізняти їх одного від одного, виявилися звичайними, добре вихованими молодими людьми, ввічливими й навіть трохи поблажливими до своїх батьків та матерів і зухвалими й галасливими між собою. Не думаю, що я матиму з ними труднощі в майбутньому. Ромеро й Роллінз, здається, чудово ладнають один з одним, і це, по суті, Роллінз наполіг, щоб Ромеро пішов у футбольну команду, хоч Ромеро й важить не більш як сто сорок фунтів, а Роллінз, мабуть, усі двісті десять. Першого дня на майданчику влаштували без підготовки футбольний матч. Ромеро стояв збоку і спостерігав гру. Та коли в одній команді гравець трохи розтяг на нозі звязки, Ромеро вмовили його замінити. Хлопець відразу ж заволодів мячем і приземлив його за лінією суперника. Я стежив за ним зачудовано, бо ніколи не чув, щоб він узагалі цікавився спортом. Ромеро зривався з місця, обводив блокуючих, вертався назад і вислизав із рук удвічі більших за нього хлопців. У грі від нього можна було чекати чого завгодно, як від дикого голуба в польоті. Хлопець несподівано й рвучко завертав то в один бік, то в інший, примушуючи переслідувачів безпорадно хекати позаду. "Мабуть,— пожартував я по думки,.— це саме той талант, завдяки якому він досі не потрапив до лабет нью-йоркської поліції!"

Того вечора Роллінз серйозно побалакав з Ромеро й повів його до тренера. А другого дня йому якось там знайшли потрібного розміру форму й зарахували його до складу команди. Хоч мені й страшно подумати, що з нього буде, коли він потрапить у справжню колотнечу, під купу отих бугаїв, але це був добрий початок. Він означав, що хлопці ігриймуть Ромеро як свого".

Через кілька днів після початку семестру директор прислав Стрендові записку, в якій просив зайти до нього, коли йому, Алленові, буде зручно. Стренд прийшов до кабінету Бебкока, і той приязно його привітав. Однак вигляд у директора був стурбований.

— У нас невеличкі ускладнення,— сказав Бебкок,— Із вашим Ромеро.

— Ох!—вихопилося в Стренда.

" Таки й справді — ох! — кивнув головою Бебкока Здається, хлопець не хоче ходити до нашої каплиці.— Ви,.мабуть, знаете^-що мн повинні виконувати певні умови, які школа прийняла, коли їй заповіли великий фонд. Це було в шістдесяті роки, здавалося, школа от-от вилетить у трубу, і тоді надійшов той щедрий дарунок, дуже щедрий. Новий літній корпус збудовано на ті гроші. Наша бібліотека — одна з найбагатших у школах на сході. А скільки інших переваг!.. Стара дама, що заповіла нам у своїй духівниці гроші, була надзвичайно побожна, людина суворих правил, і одна з умов її духівниці полягає в тому, щоб кожен учень щодня ходив до шкільної каплиці. Додала вона й ще одну умову, а саме: до їдальні хлопці мають з'являтися в піджаках і краватках. Інші школи занедбали ці звичаї. А ми не маємо права. Мене цікавить ось що: чи зможете ви умовити Ромеро, перш ніж мені доведеться вживати проти нього офіційних заходів?

— Я спробую,— відповів Стренд.

— Ви самі мали змогу переконатися, що богослужіння в нас відбувається, по суті, з урахуванням усіх віросповідань. Просто як ліки для душі. В нас учиться чимало католиків та євреїв, і вони, здається, не мають зі шкільними правилами ніяких труднощів. Ви можете розповісти про це Ромеро.

— Неодмінно,— сказав Стренд.— Мені дуже прикро, що він завдає вам стільки клопоту!

— До кінця семестру клопоту буде ще більше. І не тільки з Ромеро,— промовив Бебкок.

Після уроків Стренд викликав Ромеро до себе, переказав розмову з директором і виклав усі аргументи Бебкока. Ромеро слухав мовчки, потім похитав головою.

— Мені немає діла до євреїв і всяких там католиків!—заявив він.— Я сам собі католик.

— Коли ти востаннє ходив до церкви?— поцікавився Стренд.

Ромеро ошкірив зуби.

— Коли мене хрестили! Я в бога не вірую. Якщо мені доведеться робити вибір — або ходити до каплиці, або покинути школу,— то я йду збирати речі.

— Ти справді хочеш, щоб я переказав твої слова містерові Беб-коку?

— Переказуйте.

— Можеш іти,— мовив Стренд.

Коли другого дня Стренд переказав директорові розмову з хлопцем, той тільки зітхнув. Бебкок, як уже помітив Стренд, любив зітхати.

— Гаразд,— кивнув він головою,— якщо ніхто не здійме навколо цього бучі, думаю, якось переживемо.

— У мене ще одне,— сказав Стренд.— Щодо моєї дружини. В середу і до десятої в четвер у неї уроків немає. Як, по-вашому, це не буде нахабство, якщо щосереди вона їздитиме до Нью-Йорка? Вона має там кількох учнів і не хотіла б їх утрачати.

— Я все розумію,— відповів Бебкок.— Звичайно.

Стренд вийшов з кабінету Бебкока, думаючи про нього як про порядного й розумного чоловіка з гнучкими поглядами. Навчальний рік ще тільки почався, а Стренд уже відчув, як легко і спокійно працює вся школа і як без особливого примусу підтримується дисципліна. Взаємини між учителями та учнями були невимушені, товариські, і це створювало сприятливу атмосферу для викладання й навчання. І Стренд знову сповнився великих сподівань — як колись давно, на початку свого вчителювання.

— Твоє щастя, що містер Бебкок такий добрий чоловік,— сказав Стренд Ромеро на другий день. Він дав хлопцеві цілу ніч похвилюватися, перш ніж повідомив про директорове рішення.— Він згоден тебе терпіти. Тільки нікому про це не кажи! Напиши йому записку й подякуй.

— А ви його не спитали, чи сам він у бога вірить?

— Не спокушай долі, юначе!— відрубав Стренд.

Ромеро дістав з кишені й розгорнув аркушик паперу.

— Отут вам треба підписатися, містере Стренд. Це дозвіл від матері на те, що мені можна грати у футбол. Я одержав його сьогодні.

Стренд подивився на папір. То була віддрукована на машинці форма, де мав стояти підпис батька або матері, а також вихователя, який засвідчував би їхній підпис. Там, де було місце для підпису батька чи матері, хтось недбало поставив олівцем хрестик. Коли Стренд підвів очі від хрестика, він зустрів погляд Ромеро — зухвалий, відвертий, похмурий погляд, який завжди дратував Аллена. І все ж таки цей хрестик — свідчення того, що протягом одного покоління відбувся перехід від неписьменної матері до підлітка, який палко сперечається про трактат Едварда Гіббона,— змусив Стренда змінити свою думку про систему народних шкіл в Америці на краще.

Як і належало, Стренд віддав підписану форму футбольному тренерові, містерові Джонсону. То був серйозний, відданий спорту молодик, який перед кожною грою молився в роздягальні, просячи в бога не перемоги, а щоб гравці обох команд залишилися неушкоджені. Взявши форму й побачивши хрестика, Джонсон звів брови.

— Сподіваюся, це має законну силу,— промовив він.

— Думаю, що так,— відповів Стренд.

— Принаймні малий розуміє сигнали гравців,— сказав тренер. 1, всміхнувшись, додав:—Хоч і рідко їх виконує. Він доводить хлопців до нестями. Вони ніколи не знають, що він зробить у наступну мить, йому кажуть бігти на край, а він раптом повертається й біжить на центр або ж у протилежний кінець поля. Він усе робить навпаки, і я кричу на нього несвоїм голосом, та це мало допомагає. Хоч на нього важко й розгніватись. З його зростом треба бути відчайдухом, щоб просто вийти на поле й грати. А в нього здебільшого все виходить! Раптом як відірветься від усіх — і полетів! Вихор, та й годі. Не хлопець, а в'юн. Ніхто не може його втримати. Так, наче він утікає від зграї лінчувате-лів. Мені здається, Ромеро зовсім не обходить — виграє його команда чи програє, йому просто хочеться всім показати, що він — невловний. Я вам так скажу, містере Стренд: я сам багато грав у футбол і тренував хлопців, але такого, як цей, ще не бачив. Він не спортсмен, ні,— він якийсь дикий звір. Це однаково, що мати в команді дикого кота!

— Він гратиме в матчах?— запитав Стренд.

Тренер знизав плечима.

— Я не маю наміру використовувати його в повну силу. Він надто малий, щоб витримати всю гру. Хтось-таки знайдеться і проковтне його живцем. Тепер не те, що колись. Тепер хлопці — справжні велети, навіть у такій, як у нас, школі. Великі теж бігають досить швидко, як і малі. Принаймні малюк такого не заблокує і не зупинить. Якби мені пощастило навчити цього хлопця добре приймати м'яч, я поставив би його диспетчером. А так я ставитиму його лише в окремих іграх, коли нас зможе врятувати лише прохід із м'ячем до воріт супротивника. Коли я сказав Ромеро, що візьму його в команду, то додав жартома: "Але тобі доведеться здебільшого сидіти на лавці запасних. Я випускатиму тебе аж тоді, коли наше становище буде безнадійне!" Він мені на це тільки посміхнувся,— таке мале, а його посмішки може злякатися сержант "зелених беретів"! — і сказав: "Тренере, це якраз те, що мені треба. Я все життя ходив у безнадійних!"

— Хлопці його люблять?— Стренд вирішив, що зараз не варто казати цьому серйозному, побожному молодикові, що на лавці запасних у нього сидітиме "гот".

Тренер замислено подивився на Стренда, ніби зважував — сказати правду чи дати ухильну відповідь.

— Я розумію, у вас особливий інтерес до хлопця,— промовив він.— Він опинився тут до певної міри завдяки вам, чи не так?

— До певної міри.