Хліб по воді - Сторінка 61

Може, вам приготувати чогось поїсти?..

— Це дуже мило з вашого беку. Але не треба. Я подбаю про себе сам.

— Якщо передумаєте, подзвоніть,— сказала місіс Шіллер.— А тепер я краще знов візьмуся за роботу — побачу, чи пощастить мені змити з канапи кров.

Вона легенько вклонилася, обсмикнула фартух і вийшла з квартири.

Уперше, відколи Аллен прочитав записку на туалетному столику в спальні, він був радий, що Леслі тут немає.

Розділ четвертий

Його розбудив телефонний дзвінок. Він ліг подрімати, навіть не роздягаючись, одразу ж після розмови з місіс Шіллер. Коли Стренд, закоцюблий, устав з ліжка й рушив до вітальні, то помітив, що вже темно. Він проспав до вечора. Сни його були плутані, тривожні. Він намацав у темряві телефон. Дзвонила Леслі.

— Як ти там, любий? — спитала вона.— Як там узагалі? — Голос її лунав спокійно, як завжди.

— Та так, як і має бути,— відповів Аллен.— А як ти? Вранці я до тебе не додзвонився.

— Ми бігали по магазинах перед дорогою. Цілий день не були вдома. Відлітаємо завтра з аеропорту Кеннеді.—Леслі замовкла, і Аллен почув, як вона глибоко вдихнула повітря.— Це в тому разі, якщо ти не попросиш мене повернутись до школи.

— Ні, люба,— мовив він.— Повертайся, коли тут усе владнається.

— Справи кепські?

— Ну, як тобі сказати... Все досить складно.

— Ромеро там? Я маю на увазі, він у школі?

— Він у в'язниці.

— Це добре. Принаймні поки що. Не хочу здаватися злою, але мені не хотілося б, щоб він тинявся в такому стані по школі.

— Суддя призначив заставу — десять тисяч доларів.

— Це багато?

— Коли їх немає —багато. Я тобі про все напишу. Де ви зупинитесь у Парижі?

— В готелі на площі Афін. Галерея забронювала місця там. Лінда вирішила, що ми подорожуватимемо з шиком,— Вона якось нервово засміялася. Потім знов заговорила серйозно. — Ти розмовляв із Рассел ом?

— Ніяк не міг до нього додзвонитися.

— Гадаєш, він дасть гроші?

— Думаю, що так. Він має почувати відповідальність.

— Сподіваюся, ти не почуваєш відповідальності?

— Я почуваю, Що зараз геть закоцюбну,—промовив він.—Дб речі, котра година? Я заснув одразу ж пополудні. Ніч була виснажлива. Я, мабуть, проспав би до ранку, якби ти не подзвонила.

— Любий, ти справді не хочеш, щоб я сіла в машину й Повернулася?

— Справді,— відказав він.— Навряд чи в найближчі Тижні моє товариство буде тобі приємне. Залишайся там скільки тобі захочеться.

— Як би я хотіла чимось допомогти тобі!

— Коли я знатиму, що ти нічого цього не бачиш, і гарно проводиш час, То буде найкраща мені допомога.

— Якщо ти так говоритимеш, то я зараз упаду й заплачу,— сказала Леслі.— Ти найдобріша людина в світі, Аллене, і всі цим користуються. Я теж. І найбільше.

— Дурниці!— відрубав він.—Як там Лінда?

— У захваті. Ти ж бо знаєш, що таке для. неї Франція. Може, вона має деСь Там коханця.

— Вітай її від мене. Бажаю вам Добре провести час. Обом.

— Що тобі привезти з Парижа?

— Себе.

Леслі засміялася—тихий, лагідний сміх десь за сто миль.

— Я знала, що ти так скажеш. Тому й спитала. Je tembrasse. Я вивчаю французьку.

— Я люблю тебе. Тільки пам'ятай про це —будь-якою мовою!

— Я пам'ятатиму,—прошепотіла Леслі.— На Добраніч!

— На добраніч, щастя моє!

Заспокоєний, що все гаразд, принаймні з Леслі, Аллен поклав трубку. Потім увімкнув світло, знов повернувся до телефону й замислився. ПОдзвонити Хейзенові зараз? Він нахилився, щоб узяти трубку, й опустив руку. Він почував себе надто стомленим, щоб відповідати на запитання, які — він знав — поставить Хейзен. Аллен розумів: треба вийти до загальної кімнати й подивитися, що роблять хлопці, а може, й відповісти На їхні запитання, одначе вирішив відкласти все до ранку. Якщо сьогодні йому доведеться ще раз зустрітися з Хітцом, то він — Аллен це відчував — кінець кінцем не витримає й ударить хлопця.

Стренд почув, як пробив дзвін на каплиці, запрошуючи всіх на вечерю, і згадав, що цілий день нічого не їв

Він пішов на кухню і зазирнув до холодильника. Там залишилось не багато — кілька яєць, шинка, півпакета молока. Але йому й цього було досить. Вечеряти в їдальні, де повно учнів,— такого випробування він уникнув би, навіть якби довелося лягти спати голодним. А йти до міста, де його міг упізнати хтось із тих, що вранці були на суді, просто не мав сили. Він смажив шинку, коли задзвонив телефон. Стренд зняв сковороду з плити, важко перейшов до вітальні й узяв трубку.

— Це ви, Аллене?

Дзвонив Хейзен.

— Я, Расселе. Добрий вечір.

— Я щойно повернувся з Вашінгтона, і мені сказали, що ви дзвонили вранці.

— Ви стоїте, Расселе?

— Так, стою. А чому ви питаєте?

— Бо це довга й складна історія, і вам краще зручно сісти, щоб її вислухати.

1 Обнімаю тебе (франц.).

Що стfлося? — з тривогою в голосі запитав Хейзен.— З Леслі все гаразд?

— У неї все чудово. Вона в Лінди. Леслі вирішила поїхати до Парижа,— сказав Стренд.— йдеться про Ромеро. Ви вже сіли?

— Сів.

— Ми саме повернулися з Нью-Йорка. Тільки зупинились перед корпусом, коли це з дверей вибігли два хлопці,— почав розповідати Стренд.—Один гнався за другим. Той, що біг позаду, був Ромеро з ножем у руці...

— Чортів дурень!—лайнувся Хейзен.— Його за це викинуть зі школи!

— А той, хто втікав,— менший Хітц.

— Господи! — зітхнув Хейзен.— А я вже сподівався, що до кінця днів своїх більше не почую цього прізвища...

— Почуєте, Расселе, почуєте...

— Старий Хітц заявив департаментові юстиції про якісь нові, обтяжливі факти, і мені довелося летіти до Вашінгтона. Та розкажіть же все до ладу!

Коли Стренд сказав, що в кімнаті Ромеро вкрадено триста сімдесят п'ять доларів, Хейзен вибухнув:

— Триста сімдесят п'ять доларів?! Де ж, у біса, він узяв ті триста сімдесят п'ять доларів?

— Хітц каже, ніби Ромеро по кілька разів на тиждень грав у своїй кімнаті після відбою в кості.

І ви нічого про це не знали? — недовірливо спитав Хейзен.

— Анічогісінько.

Та що, в біса, коїться в тій школі?!

— Гадаю, те саме, що й скрізь.

— Ну, а далі? — холодно кинув Хейзен, І знов перебив Стренда, коли той повідомив, що Ромеро заявив, ніби мав підстави підозрювати Хітца.

— Які підстави?— запитав Хейзен,

Хлопець не сказав. Мовляв, йому розповіли під секретом.

— Під яким ще секретом! — пирхнув Хейзен. — Якби туди приїхав я, не лишилося б ніяких секретів, запевняю вас! І п'яти хвилин не минуло б. Ви знаєте, що там сталося насправді?

Стренд пригадав благальний і сльозливий голос місіс Шіллер:

— Ні,— мовив він. Про те, що місіс Шіллер знайшла листи, він вирішив не згадувати. Якщо Хейзен надумає приїхати сюди й спробує

щось витрясти з місіс Шіллер чи з Ромеро, він однаково нічого не доб'ється. То ви хочете, щоб я розповідав далі?

— Вибачте, — мовив Хейзен. — Я вас більше не уриватиму.

Стренд говорив ще хвилин п'ятнадцять, поки, нарешті, дійшов до сцени в залі суду і розповів Хейзенові, як Ромеро відмовився свідчити на свій захист.

— Шкільний адвокат, містер Холлінгзбі, умовляв його, — провадив Стренд.— Але хлопець затявся, і край. Заявив, що не визнає правомочності цього суду.

— Ох і адвокат же, мабуть, із того містера Холлінгзбі!—глузливо зауважив Хейзен. — Нездатний навіть зламати роги вісімнадцятирічному шмаркачеві, щоб той не корчив із себе дурня! Не дивно, що він усе життя сидить у тому глухому містечку. І де тепер Ромеро?

— У в'язниці, — відказав Стренд. — Застава десять тисяч доларів.

Він почув на другому кінці дроту різкий віддих.

— Це вже занадто! — вигукнув Хейзен.— Одначе я, бувши суддею, призначив би всі двадцять тисяч. Хлопчисько заслуговує, Щоб на нього всі плюнули, вже хоча б за його невдячність, :Мені хочеться про це говорити, Аллене, але, боюся, ви розбестили хлопця і те, що він мав при собі зброю — це ваш недогляд.

— Ви маєте рацію, тут нічого не скажеш,— відповів Стренд, намагаючись не дати взнаки, що ображений докором і тоном, яким його було кинуто.— Я справді припустився недогляду і, без сумніву, не востаннє. Але назвати складаний ножик зброєю — очевидне перебільшення. Та це вже у минулому. А тепер хлопець, якого ми вирвали з його оточення й перевезли сюди..,.

— З найкращими намірами,— голосно вставив Хейзен.

— З найкращими намірами,— погодився Стренд. — Так от, цей хлопець тепер за гратами і немає в нього родини, яка подбала б про нього, і поки не знайдеться чуйна душа...— Він знав, що Хейзенові ці слова не сподобаються, і все ж говорив далі;—Чуйна душа, котра має десять тисяч доларів і погодиться сплатити за нього заставу, він сидітиме там до суду, а слідство триватиме, може, й кілька місяців, і...

— То ви пропонуєте, Аллене, щоб це я дав гроші?!—Хейзен явно розсердився.

— Я не маю права нічого пропонувати.

— І це дуже мудро, — сказав Хейзен,— а то ви запропонували б мені вчинити як найпослідущому йолопові. Коли б у вас були гроші, ви б це зробили?

— Так.

Стренд сам здивувався, що сказав це. Після сну вся його злість розвіялась, і тепер у нього перед очима стояв тільки маленький і беззахисний Ромеро, якого полісмен виводить із зали суду.

— Тоді добре, що ви бідний, а то ви вилетіли б у трубу скоріше, ніж висохло б чорнило на вашій заставній розписці. Я в світі бізнесу кручуся з двадцяти трьох років і твердо затямив собі одне: хто кидає гроші на вітер, той дурень.

— Расселе,—сказав Стренд,— у мене не лежить до цього душа, і все ж я прошу вас позичити мені гроші. Я розумію, чому ви самі не хочете цього зробити. Якби ке я, ви ніколи б і не знали, що живе на світі такий собі Ромеро. Якщо тут і є чиясь провина, то моя. Я роздратований не менш ніж ви, але я почуваю відповідальність за хлопця. Гроші я так чи так віддам. Ми тепер маємо змогу відкладати значно більше, та й батьки Леслі, мабуть, трохи допоможуть, і Джіммі дістав добру роботу...

— Як друг, Аллене,— сказав Хейзен,— я хочу вам відмовити. Ви ж самі знаєте, що втне цей нікчемний пацючок із гетто, коли його випустять на волю. Він просто зникне. Ви ніколи більше не побачите ні його, ні своїх грошей. І поліція не побачить. Він зникне з гетто, як привид, і мільйон його співвітчизників заприсягнуться, що ніколи його й не знали.

— Я все ж таки спробую,— тихо мовив Стренд.

— Тільки не з моїми грішми. І, сподіваюся, не з вашими. Мені здається, ця розмова затяглася.

— Мені теж так здається, Расселе. На добраніч.

Пролунав такий звук, наче на другому кінці дроту Хейзен розтрощив телефон.

"Одне ясно,— подумав Стренд, вертаючись на кухню.— Цього року на різдво не буде ніякого Хемптона".