Хліб по воді - Сторінка 77

І ніколи не дізнається, якщо ти не скажеш. То все ж таки, чому ти поклала трубку?

— Я просила пробачення за те, що мене не було в Арізоні, коли

він приїздив. І...— Вона підвела голову й зухвало глянула йому в очі. — Я запросила його сюди!

Аллен сів. Тепер він боявся, що розмова буде довга й неприємна,

— Це не твій дім, ти ж знаєш, Керолайн, — сказав він, намагаючись говорити спокійно.

— Я не запрошувала його спинитися тут. Я сказала, що зустріну" ся з ним у містечку,

— Коли?

— Він подзвонить і скаже.

— Чому ти хочеш його бачити?

— Бо він мене зачаровує! — вона вимовила де слово з якоюсь наче аж насолодою. — Він зачарував мене із самого початку, коли я побачила його за вечерею після отого фантастичного проходу на футбольному полі. Я розповіла про це мамі. Хіба вона тобі не казала?

— Мабуть, казала, тільки не такими словами. Ти його після того бачила?

— Ні. Тільки писала йому. Він такий запальний, такий розумний!.,

— Так, це правда. Що запальний, то запальний,— холодно зауважив Аллен.— Ти сама сказала, що злякалась його...

— Це одна з рис, яка в ньому приваблює. Решта хлопців, котрих я знаю... Отой викладач Свенсон...— Керолайн глузливо наморщила носа.— Всі вони з одного тіста — недопеченого. Якщо Хесус і досі хоче бачити мене, то я теж хочу зустрітися з ним.

— Найпевніше, що ти зустрінешся з ним у в'язниці.

— Що ж, як у в'язниці, то й у в'язниці! Я не маю наміру повертатися до того жахливого коледжу, де про мене плетуть таку мерзоту!:

— Ми поговоримо про це згодом,— сказав Аллен.— У тому, що вони розповідають, є частка правди?

— Трохи є. Зовсім мало. Ох, тату, хлопці й дівчата тепер не такі які були за вашої з мамою молодості. Ти й сам знаєш.

— Так, знаю. І ненавиджу це!

— І мама знає. Вона не стримить носом із ранку до ночі в книжках! — трубо сказала Керолайн.— Як ти гадаєш, хто дав мені запобіжні таблетки на день мого народження, коли мені сповнилося шістнадцять?

— Ти, мабуть, хочеш сказати, що твоя мати?

— І ти шокований!

Стренд із болем побачив, що на обличчі в дочки відбилася зловтіха.

— Я не шокований. Твоя мати розумна жінка,— відповів він,— і знає, що робить. Я тільки здивований, що вона забула сказати про це мені.

— А знаєш, чому вона не сказала? Бо вона в змові!

— В якій змові? — вражено запитав Аллен.

— Всі ми любимо тебе й хочемо, щоб ти був щасливий.— Керолайн заговорила голосом дитини, яка починає пхикати. — Ми всі — і мама теж — зовсім не такі, якими ти нас усе життя бачиш. Ми твої, і тому ти вважаєш, що ми ангели. Ні, ми не ангели, але задля тебе ще з дитинства прикидалися ангелами. Наша сім'я — це трупа акторів, у тім числі й мама, коли хочеш знати правду. А публіка — один чоловік: ти! Щодо Елінор та Джіммі, то не хочу навіть говорити про них. Але всі ми не такі гарні, як ти собі гадав, і я казала мамі, що не треба прикидатися, бо кінець кінцем ти про все дізнаєшся, і тоді це завдасть тобі ще більшого болю. Але ж ти знаєш нашу маму — вона залізна, і, коли вже що-небудь вирішила, на неї ніхто не вплине. Ну ось, тепер ти все знаєш, Я не кажу, що ми погані. Ми просто люди. Сучасні люди.

— Людиною можна бути по-різному,— мовив Аллен.— Навіть у наш час. Виходить, я повинен перед тобою — ні, перед усією сім'єю — вибачитись. Та, незважаючи на те, що я все життя був сліпий, а ви дуже людяні, незважаючи на те, що світ тепер зовсім інший, мені важко погодитися з тим, як легко ти граєш людським життям. Ота нещасна дружина біолога... Хесус Ромеро...

— Тату, не я змінила світ! — заплакала Керолайн.— Я тільки прийшла в нього — в такий, який він є. І не дорікай мені за де.—Вона знову заплакала, втираючи сльози його носовичком.— І не я шукала Хесуса Ромеро. Ти сам привів його в наше життя. Хіба ні?

— Так, це правда,—мовив Аллен стомлено.— І зробив помилку. Це теж правда. Але я не хочу, щоб тієї самої помилки припустилася ти. Якби ти бачила його, як ми з матір'ю, коли він біг з ножем за хлопцем, із жагою вбивства в очах, ти б десять разів подумала, перш ніж із ним зустрітися!

— Тату, якщо ти збираєшся говорити, як батько у старомодних романах, то мені немає рації сидіти тут і вислуховувати тебе!

— Так, справді немає. — Він підвівся.— Я піду. Прогуляюся.

— На ось, візьми свою хусточку,— сказала Керолайн.— Я більше не литиму сліз.

Розділ дев'ятий

Коли Керолайн зійшла вниз до сніданку і побачила батька, вона насторожилась. Але він обняв її й поцілував у чоло.

— Сідай поснідай зі мною.

Аллен невдоволено відзначив, що Керолайн попросила в містера Кетлі тільки чашечку чорної кави. .

— Ти завжди так снідаєш? — спитав він дочку.

— Я сьогодні не голодна,— відказала Керолайн.— Тату, тут діється щось дивне, і я не знаю, що саме, а мама не хоче мені казати. Лінда й Елінор учора поїхали, ти знаєш?

Він поволі відставив свою чашку.

— Куди поїхали?

— Лінда — до Нью-Йорка.

— Вона щось таке казала... Лінда стурбована за містера Хейзена.— Він глибоко вдихнув повітря.— А Елінор? Ти не знаєш, куди поїхала Елінор?

— Напевно не знаю. Вони з мамою дуже сварилися, а мене вигнали надвір. Коли я повернулась, Елінор сідала з Ліндою в машину, а в мами був такий вигляд, наче вона плакала, і я чула, як мама сказала Елінор: "Ти хоч би з батьком попрощалася!" А Елінор відповіла: "Я все обміркувала, вже досить насперечалась і не хочу, щоб він мене відмовляв. Тільки перекажи йому, що я люблю його і роблю те, що повинна зробити". А потім вони поїхали. Я думаю, Елінор поїхала назад до Джорджії. Там щось негаразд?

— Ще й як негаразд! — зітхнув Аллен.

— Я не дитина,— мовила Керолайн.— Тобі не здається, що пора пояснити мені, що діється з нашою сім'єю?

Аллен замислено подивився на дочку.

— Ти маєш рацію,— сказав він.—Пора тобі знати, що діється з нашою сім'єю. Усім нам пора знати. Елінор утекла з Джорджії, бо люди, яким не до вподоби те, що Джузеппе пише в газеті, підкладають під їхній будинок бомби й погрожують убити Джузеппе, а може, й Елінор, якщо ті не облишать своїх намірів.

— О господи! — вигукнула Керолайн. Аллен ще ніколи не чув, щоб дочка зверталася до бога.— А Джузеппе не зречеться своїх намірів?

— Елінор знає тільки, що останнім часом він сидів уночі з дробовиком на колінах.

Керолайн піднесла руку до рота й почала гризти нігті. Дівчина не робила цього з семи років — відколи вони відучили її від цієї звички.

— Елінор правильно вчинила, що повернулася,— сказала Керолайн.—її місце біля чоловіка. Вона не повинна була його кидати.

— А як у тебе буде на душі, коли з твоєю сестрою щось станеться? — стримуючи різкість у голосі, запитав Аллен.

— На душі в мене буде жахливо,— відповіла Керолайн.— І всеж таки Елінор, як на мене, зробила правильно, що повернулась. Тату...— Дівчина взяла його за руку.— Це нещасливий будинок, нам треба тікати звідси. Негайно. Поки не пізно. Згадай, що тут сталося,— ти мало не втопився і мало не вмер. Я потрапила з Джорджем в автомобільну аварію...

— Голубонько, — урвав її Аллен,—ти брешеш. То була ніяка не аварія. Він ударив тебе і перебив тобі носа. Щастя ще, що він тебе не згвалтував!

— Звідки ти знаєш?

— У мене теж є свої таємниці. Як, і в кожного, люба. А якщо казати правду, тобі не пощастило одурити лікаря.

— Я мусила сказати йому. Я просила, щоб він не розповідав тобі. Боялася, що ти накоїш лиха.

— Лікар розповів містерові Хейзену. Містер Хейзен побив твого друга, отого красунчика, мало не до смерті.

— Так йому й треба! Він заявив, що я вмію тільки дражнити хлопців, більш нічого. Тільки він сказав це гіршими словами. Тепер як підеш гуляти з хлопцем і не згодишся на його домагання, то він може обізвати тебе ким завгодно. Тату...— В голосі Керолайн прозвучали благальні нотки.— Ніхто ж не вчить тебе, як треба на світі жити.

— Що ж, тепер ти сама навчилася.

— Та навчилася. А мама теж знає?

— Ні. Але знатиме. Я розповім їй..

— Гаразд.—Голос у неї зробився ворожим.— Тільки скажи мені ось що. Коли ти почав зустрічатися з мамою, що робив ги?

Аллен засміявся.

— Делікатне запитання, голубонько. Я намагався...

— А вона?

— Звеліла припинити. І я припинив.

— Тепер не ті часи,— сумно проказала Керолайн.— Тепер такі хлопці, як Джордж, що мають багатих батька й матір, їздять у машинах, розкішно вдягаються, вважають, ніби в них права феодалів абощо. Сандвіч, вино чи віскі, а потім, якщо не схочеш із ним роздягтися, то ти — селючка! Якби я мала тоді з собою тенісну ракетку, містерові Хейзену не довелося б його бити. Викладач Свенсон, той хоч просив. Тату, ти собі не уявляєш, як важко знати, що тобі слід робити. Я знаю, ти не любив того хлопця. Чому ти нічого мені не сказав?

— Є речі, які одне покоління розуміє, а інше покоління навіть уявлення про них не має,— сказав Аллен.— Всі правила й норми швидко старіють. Вважай, що тобі пощастило. Ти дістала добру науку, і вона коштувала тобі лише перебитого носа. З Ромеро будь обережніша. Кров у нього куди гарячіша, ніж у твого приятеля Джорджа!

— Тату,— спокійно промовила Керолайн,— ти мене розчаровуєш. Ти — расист!

— Втішний висновок.— Аллен підвівся.— А тепер я мушу тебе покинути. Мені треба побалакати з матір'ю.

Він пішов, тим часом як Керолайн, ледь стримуючи сльози, наливала собі другу чашку кави.

Коли Аллен ступив до кімнати, Леслі сиділа в халаті біля вікна і вдивлялася в океан. Він підійшов і ніжно поцілував її в маківку. Вона підвела очі й усміхнулась.

— Сподіваюся, ти почуваєш себе краще? — спитала вона.

— Куди краще! — відповів Аллен. Він сів біля неї і взяв її за руку.— Я щойно снідав з Керолайн. Вона розповіла мені про Елінор.

Леслі кивнула головою.

Я зробила все що могла, аби спинити її. Просила, щоб вона поговорила з тобою. Але марно.

— Я знаю. І Керолайн знає. Елінор розмовляла з Джузеппе?

Леслі похитала головою.

— Вона заявила, що більш ніколи з ним не сваритиметься. Що нам робити, Аллене?

— Я знаю, що робити мені. Я подзвоню Джузеппе.

Він підійшов до телефону, який стояв поряд з ліжком, натиснув кілька кнопок, щоб з'єднатися з міжміською лінією, і набрав номер Джузеппе. Аллен уже знав його напам'ять. Коли Джанеллі відповів, Аллен швидко заговорив:

— Джузеппе, де дуже важливо. Не кладіть трубки, поки не вислухаєте мене. Елінор виїхала до Джорджії.

На мить на другому кінці запала тиша.