Хліб ранніх років - Сторінка 3

- Генріх Белль -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І коли я приходив до майстерні, порожня каструля торохтіла в моїй робочій торбині, і я сподівався лиш на те, що яка клієнтка дасть мені хоч трохи хліба, тарілочку юшки чи ще чого попоїсти. Здебільшого мені таки й справді щось давали. Я був тоді несміливий, дуже тихий, худорлявий, високий хлопець, і нікому, видно, й на думку не спадало, що в мені живе вовк. Якось я почув, як одна жінка, не знаючи, що я її чую, завела про мене мову: вона хвалила мене і наостанку сказала:

— У нього такий шляхетний вигляд!

Добре, подумав я собі, отже в тебе ще й шляхетний вигляд. І я почав пильніше доглядатися до себе в дзеркало, що висіло в гуртожитку в умивальні. Я роздивлявся на своє бліде, довгообразе лице, то вип'явши, то знову підібгавши губи, й думав: он який вигляд називається шляхетним. І я сказав до свого відображення:

— Якби оце щось ум'яти...

Батько тоді в кожному листі писав, що має приїхати подивитись, як мені живеться, але так і не приїхав. Коли я бував дома, він розпитував мене, як там у місті, і я розповідав йому про чорний торг, про гуртожиток, про свою роботу, а він слухав, безпорадно хитаючи головою, коли ж я казав, що голодую,— я говорив про це рідко, а все ж подеколи не втримувався,— батько кидався в кухню й виносив звідти геть усе, що тільки міг знайти їстівного: яблука, маргарин, хліб, а часом кришив на сковорідку холодні бульбини, щоб погостити мене смаженою картоплею; одного разу він вернув із кухні страх зніяковілий, з головкою червоної капусти.

— Більш я нічого не знайшов,— промовив він,— може, зладнаємо салат...

Але страва не йшла мені на душу. Я чувся так, немовби вчинив якусь кривду чи зле висловився, немов,

т

змальовуючи життя в місті, якось допустився неправди. Я казав батькові ціни на хліб, масло, вугілля — вони його завжди лякали, але він щоразу ніби знову забував про них, одначе деколи посилав мені трохи грошей і писав, щоб я купив собі на них хліба. Щоразу, як від нього надходили гроші, я завертав на чорний торг, купував цілу хлібину, кілограмову чи півтора-кілограмову, свіжу, тільки-но з пекарні, сідав на пер-шій-ліпшій лаві чи десь на руйновищі, розлупував хліб навпіл і заходжувався їсти, щипаючи по шматочку й кидаючи їх у рот замурзаними руками; інколи хліб іще парував, був усередині гарячий,— тоді мене на мить пронизувала думка, що я держу в руках і роздираю на шматки щось живе, і знову мені згадувався чоловік, що читав нам лекцію про полярну експедицію й розповів, як люди роздирали на шматочки живу рибу і так сиру й їли. Часто я загортав кусень хліба в газету й ховав до робочої торбини, але, пройшовши ступнів із сто, знову спинявся, витягав його з торбини і тут-таки, серед вулиці, з'їдав. Якщо хлібина була на півтора кілограма, я так наїдався, що в гуртожитку одступав свою вечерю комусь із учнів, а сам одразу клався в ліжко й лежав, закутавшись у ковдру, сам-один у спальні, а повним животом солодкого, свіжого хліба, сливе очамрівши з ситості. Я тоді вкладався о восьмій вечора і мав попереду одинадцять годин сну, а на сон я теж був повсякчас голодний. Може, батькові тоді було за все байдуже, опріч материної недуги. В кожному разі, буваючи вдома, я силкувався уникати слова "голод" і будь-яких натяків на свої злигодні, бо по батькові добре бачив, що він харчується куди гірш од мене: він пожовтів з обличчя, схуд і став якийсь мов непритомний. Удвох із ним ми ходили в лікарню одвідати матір, і щоразу, коли я сідав біля неї на ліжку, вона простягала мені щось попоїсти — з того, що урвала від лікарняної пайки або що їй хтось приніс,— овочі, пляшку молока чи кусень пирога,— та я не міг нічого їсти, бо знав, що мати слаба на сухоти й мусить добре харчуватися. Вона ж наполягала, кажучи, що все те пропаде, як я не з'їм, і тоді озивався батько:

— Клер, тобі треба їсти, ти мусиш одужати.

Мати плакала, одвернувшись до стіни, і мені не хотілось їсти. На ліжку поруч материного лежала жінка, в очах якої теж бачилося мені щось вовче, і я знав, що вона з'їла б до кришечки все, що зоставалось після матері; я чув у себе на руці гарячу материну руку і бачив у очах у неї страх перед сусідчиною ненат-ленністю. Мати благала мене попоїсти, все приказуючи:

— Моя дитино, візьми попоїж, я ж знаю, що ти хочеш їсти, знаю, як живеться в місті.

Та я тільки хитав головою, стискаючи й собі її руку, і мовчки благав не наполягати; вона починала всміхатись і про їжу більше не згадувала, і я знав, що вона мене зрозуміла, й казав їй:

— Може, тобі краще було б дома? Чи в іншій палаті?

Та мати одказувала:

— Інших палат немав, а додому мене не пускають, бо в мене перехідна хвороба.

Згодом, коли ми з батьком розмовляли з лікарем, я зненавидів лікаря за те, що він такий байдужий; він говорив з нами, а сам думав про щось інше, одмов-ляючи на батькові питання, дивився то на двері, то в вікно, і по його червоних, гарно окреслених губах я бачив, що мати помре. А проте жінка, що лежала поруч матері, померла перша. Вона вмерла в неділю; опівдні, прийшовши до лікарні, ми її вже не застали; ліжко було порожнє, й чоловік небіжчиці, якому щойно повідомили про смерть, ввійшовши до палати, вибирав із тумбочки жінчині речі: шпильки до кіс, коробочку на пудру, білизну, сірники; він порався мовчки, шпарко і навіть не відповів на наше привітання; він був низький, худорлявий, темношкірий, мав невеличкі, зовсім круглі очі й скидався на щуку. Коли до палати увійшла сестра, він визвірився на неї за бляшанку консервованого м'яса, що її не долічився в тумбочці.

— Де м'ясо?! — залементував він, уздрівши сестру.— Я його приніс учора ввечері, о десятій годині, коли вертався з роботи, і якщо вона вночі померла, то не могла його з'їсти!

Він замалим не тицяв жінчиними шпильками сестрі межи очі, і по куточках рота йому повиступала жовтава піна; він не вгаваючи репетував:

— Де м'ясо? Верніть мені м'ясо! Я вам рознесу всю вашу буду, як ви мені не оддасте м'яса!

Сестра почервоніла й собі зачала кричати, і, дивлячись на її обличчя, я подумав, що вона, мабуть, і справді поцупила те м'ясо. А чоловічок не вщухав: він жбурляв на підлогу речі й топтав їх ногами, галасуючи:

— Оддайте м'ясо, хвойди, злодіяки, вбивці!

Він кричав так кілька секунд, потому батько вискочив у коридор когось покликати, а я стояв між сестрою і чоловічком, бо той уже поривався її бити; однак він був невеличкий, прудкий, багато спритніший за мене і таки добрав способу вдарити сестру в груди малими смаглявими кулачками. Я завважив, що він у гніві раз по раз осміхався, вищиряючи зуби, як колись у гуртожитку пацюки, що їх ловила в пастку куховарка.

— М'ясо, шльондро, м'ясо! — репетував він, поки з'явився батько з двома санітарами, що схопили його й

витягли з палати, та й крізь зачинені двері чутно було, як він кричав:

— Віддайте м'ясо, злодюги!

Коли за дверима стало тихо, ми поглянули одне на одного і мати сказала спокійно:

— Щоразу, як він приходив, вони лаялись за гроші, що вона давала йому на харчі; він раз у раз кричав на неї, все казав, що ціни знов підскочили, а вона йому ніколи не вірила; вони казали одне одному всяку гидоту, проте вона завше давала йому гроші.

Мати урвала мову, глянула на ліжко померлої й тихо сказала:

— Вони прожили разом двадцять років, і єдиний їхній син загинув на війні. Вона, бувало, витягала з-під подушки його фотокартку й плакала. Та фотокартка й тепер лежить під подушкою, і гроші теж. А м'ясо,—докінчила мати ще тихіше,—м'ясо вона встигла з'їсти.

І я спробував уявити, як усе було, як та понура, пожадлива жінка лежала поруч материного ліжка і серед ночі, вже в смертельних корчах, їла з бляшанки консерви.

В ті роки, після материної смерті, батько часто писав мені, дедалі частіше, і його листи ставали чимраз довші. Здебільшого він обіцяв, що приїде подивитись, як я живу, та так і не приїхав, і я сім років жив у місті сам. Тоді, по материній смерті, він порадив мені змінити місце навчання, підшукати собі щось у Кнох-ті, але я хотів залишитися в місті, бо вже починав дещо тямити, починав розуміти, що Віквебер шахрував, і мені просто-таки треба було закінчувати науку саме в нього. До того ж я тоді спізнався з дівчиною, що робила у Віквебера в конторі; вона звалась Вероніка, була білява й промениста, ми часто зустрічалися літніми вечорами, ходили гуляти понад Рейном чи

7 01289

193

їсти морозиво, а потім, коли ми сиділи на блакитному базальті небережної, низько над річкою, поспускавши босі нога у воду, я в темряві цілував її. Якщо ніч випадала місячна, річку було видно геть далеко, і ми часто запливали аж туди, де височів із води розбитий корабель, вилазили на нього й сідали там на залізному ослоні, де перше сидів вечорами шкіпер із своєю жінкою. Каюту, до якої прилягав колись цей ослін, давно розібрали, і прихилитись можна було тільки до залізної штаби. В кораблі під нами дзюрчала вода. Згодом, коли Віквебер звільнив Вероніку і взяв на її місце свою дочку, ми стали бачитися рідше. А через рік вона вийшла заміж за вдівця, що має молочну крамницю на сусідній від мене вулиці. Коли я віддаю свою машину до направи і їжджу трамваєм, то частенько бачу Вероніку за вікном її крамниці: вона така сама білява й промениста, але сім років, що минули відтоді, лишили на ній свій слід. Вона стала огрядна, а за крамницею на подвір'ї висить на шнурку дитяче вбрання: рожеве,— десь, із маленької дівчинки, й блакитне,— певне, з хлопчика. Якось двері крамниці стояли відчинені, і я вгледів за ними Вероніку, вгледів її гарні великі руки: вона наливала молоко. Бувало, вона приносила мені хліба од свого брата в перших, що працював на хлібозаводі. І завше домагалась, щоб я тут же таки з'їв його, а як давала мені хліб, я бачив її руки у себе перед очима. Та одного разу я їй показав материну обручку і тоді побачив у її очах той самий пожадливий блиск, яким горіли очі тієї жінки, що лежала поруч матері в лікарні.

За ці сім років я занадто добре вивчив ціни, аби мені ще могло подобатись слівце "недороге". Недорогого немає нічого, ціна ж на хліб завше зависока.

Я вибився в люди — так, здається, кажуть. Я вивчив своє ремесло так досконало, що давно перестав бути дешевою робочою силою для Віквебера, як перші три роки.