Хлопчик Мотл - Сторінка 20

Мені це дуже не до вподоби. Ображає мене те, що Копл так заноситься переді мною. Але я промовчую. "Стривай, гордуне! З часом я тобі віддячу!.." Через кілька хвилин я знову підходжу до Коп-ла і починаю розмову вже не про погроми — про інші речі. Запитую у нього, чи вміє він розмовляти по-німецькому. Він розреготався:

— Хто не знає німецької мови? Німецька — це ж те саме, що й єврейська мова!

— Он як! Якщо ти знаєш німецьку, то скажи мені, як буде по-німецькому "хрін"?

Копл регочеться ще голосніше, аж захлинається.

— Не знаєш, як сказати "хрін"? Хрін — це хрін.

— Коли так,— кажу я,— ти нічого не знаєш!

— А як треба сказати?

Я сам, хоч убий, теж забув, як німці називають хрін. Знав, але забув. Тоді я підходжу до мого брата Елі і запитую:

— Як по-німецькому хрін? А він відповідає:

— Покажу я тобі хрін, що в ушах почуєш дзвін... Мій брат Еля, очевидно, сердитий. Щоразу, коли він

відходить набік, щоб витягти гроші із зашитої кишені, він сердиться. Наш товариш Пиня сміється з нього. Вони шпиняють один одного ущипливими слівцями. Я відшукую собі місце на долівці між клунками і лягаю спати.

4

Ми в Кракові нічого не досягли. У комітеті ми не були. Емігранти сказали нам, що то марна справа. Коли ви приходите, кажуть вони, до комітету, починається морока. Передусім записують ваш рік. Потім відсилають до лікаря, щоб він вас оглянув. Потім вам наказують чекати. Далі наказують прийти. Ви приходите, а вас запитують, чого ви прийшли? Ви відповідаєте, що вам наказано прийти і ви прийшли. Вам починають читати мораль, навіщо ви їдете до Америки. "А куди ж нам їхати?" — запитуєте ви. Вам відповідають: "Де це сказано, що треба їхати?" Ви їм розповідаєте про погроми. А вони кажуть: "Ви самі винні. Маєте доказ, ось учора хлопець з ваших емігрантів украв хлібину на базарі". Ви кажете: "Може, він був голодний?" А вони кажуть: "Ось учора один з ваших емігрантів посеред вулиці побився з дружиною. Довелося викликати жандармів". Ви кажете: "Жінка мала рацію, вона впізнала свого чоловіка, який кинув її і хотів утекти до Америки. Вона несподівано побачила його тут і схопила за руку. Він хотів вирватися і втекти. Але вона зняла лемент..." — "А чому ваші емігранти,— запитують вони,— такі обідрані?" Ви кажете: "Вони бідні; нехай їм дадуть пристойне вбрання, тоді вони не ходитимуть обідрані".

Коротше, мораль вони читають, а грошей не дають.^ Так скаржаться нам емігранти. Вони кажуть, що ми щасливі люди, бо досі не змушені були запобігати ласки комітету. Мама каже, що вона і тепер не зверталася б до них, якби не постіль. Якби не видурили у нас усі речі на кордоні, вона тепер була б "царицею". Мені спливає на пам'ять мамина шовкова жовта хустка, в якій вона справді мала вигляд "цариці". Але мама каже, що нічого їй так не жаль, як подушок. Що ми будемо робити в Америці без подушок?

Так каже мама, заламує руки і починає плакати. Це помічає мій брат Еля і гримає на неї:

— Ти знову плачеш? Ти забула, мабуть, що ми вже близько до Америки і треба берегти очі!

Ви, може, гадаєте, що ми таки близько до Америки? Нічого подібного! Нам ще треба їхати та їхати! Куди їхати — достеменно не знаю. Чую від емігрантів назви міст: Гамбург, Відень, Париж, Лондон, Ліверпуль... Про Гамбург кажуть усі, що бодай би він згорів ще сьогодні. Гамбург, кажуть вони,— це Содом. Там заганяють емігрантів у лазню, як арештантів. Таких негідників, як у Гамбурзі, немає ніде в світі.

Так кажуть емігранти, а ми тим часом лаштуємось поїхати до Відня. Там, кажуть, є комітет, то це вже справжній комітет.

Комітет не комітет — я поки що знаю те, що ми їдемо до Відня. Ви коли-небудь чули про місто Відень? Почекайте трошки, ось ми прибудемо до Відня, я вам розповім усе, що у Відні робиться.

XVII. ВІДЕНЬ —МІСТО, А БОГ-ЗАСТУПНИК

1

— Відень — це місто!

Такий присуд зробив мій брат Еля, а наш товариш Пиня притакував:

— Та ще яке місто! Місто над усіма містами!

Навіть жінки, яким ніщо на світі не подобається, теж погодились, що Відень — місто. На честь Відня мама витягла суботню шовкову хустку. Моя братова Бруха причепурилась, як на весілля. Вона надягла суботню сукню і в парику, довгих сережках, що теліпалися у вухах, та з червоним округлим обличчям скидалася на руду кішку в чорному очіпку. Ви коли-небудь бачили руду кішку в чорному очіпку? Я бачив.

Діти нашої сусідки Песі любили робити з кішкою різні витівки. Кішка мала у них, як я вам розповідав колись, дивне прізвисько: "старостиха Фейга-Лея". Одного разу вони надягли їй на голову ярмулку. Самі розумієте, що вони підв'язали ярмулку двома стрічками і пустили кішку на вулицю. Крім того, вони причепили їй до хвоста, певно, заради краси, гусяче крило. Ярмулка була на ній, видно, завелика і насунулась поверх очей, а гусяче крило завдавало їй прикрості. І "старостиха Фейга-Лея" скажено помчала вулицею, почала дряпатись на рівні стіни і наробила у сусідів величезної шкоди.

Ой і всипали ж тоді Песиним дітям!

Найбільше перепало Вашті, ім'я якого насправді було Герш і який мав гулю на лобі. Дивний хлопець отой Вашті! Скільки його не б'ють, це йому як горохом об стіну. Я сумую за ним більше, ніж за всіма іншими! Можливо, що ми незабаром побачимося в Америці. Ми одержали відомості, що наша сусідка Песя з її чоловіком палітурником Мойше разом з усією їхньою галайстрою їдуть до Америки. Раніше вона оплакувала нас, що ми їдемо у таку далеку чужину, а тепер сама теж їде туди.

Всі їдуть тепер до Америки. Так пише нам наш сват пекар Йона. Він теж їде до Америки. Він уже на кордоні. Не на тому кордоні, який ми порушили. На іншому кордоні. Наш кордон не годиться. На нашому кордоні крадуть бебехи. На інших кордонах теж крадуть бебехи, але не нападають у лісі з гострими ножами, як, наприклад, напали на нас.

Емігранти розповідають, що є такі кордони, де роздягають зовсім догола і забирають геть усе, що люди мають. От тільки, що не б'ють. Нас теж не били, але нас хотіли бити. Ми мало не вмерли від переляку. Щастя, що стрельнула гвинтівка. Я вже вам якось розповідав, як ми порушували кордон. Ми все це давно забули і не любимо згадувати такі речі. Щоправда, жінки і досі розповідають про чудеса, які сталися з нами, коли ми порушували кордон. Але встряють у розмову чоловіки, то я маю на увазі мого брата Елю і нашого товариша Пиню, і не дають жінкам розповідати. Вони самі розкажуть набагато краще. Наш товариш Пиня каже, що повинен це все описати в газетах. Він навіть почав це описувати у віршах. Я вам здається, колись розповідав, що Пиня пише вірші. Вірш про кордон починається в нього так:

Радзівілів — жалюгідний має вид.

Ллє є там на кордоні перехід.

Все до нитки у людей там заберуть,

Грубо вилають і плакать не дадуть.

Доведеться все геть-чисто віддавать.

І залишиться вам бога восхвалять,

Бо фортунить вам, як кішці тій рудій,

Що пробралася у дім чужий.

І втекла без штурханів та стусанів,

Так і вам ножа ніхто під ребра не встромив...

Це тільки початок, каже Пиня. Далі, каже він, піде в нього набагато краще. Він каже, що і Броди описав, і Львів, і Краків. І все римами. Пиня на це великий мастак. Все в нього римується. Навіть про свою жінку Тайбл він теж написав вірша. Я його знаю напам'ять:

Жінка моя —

Тайбл на ім'я —

І хороша, І пригожа —

Писана красуня!

Тільки ваду має:

Чомусь не вертає

До свого татуня.

Що ви скажете про такий віршик? Але подивилися б ви, як Тайбл копилить губи! Вона має звичку супитись і копилити губи. Моя братова Бруха захищає її. Вона обзиває Пиню "дурисвітом". Мама обзиває його "неборакою", їм прикро, що він пише віршами. Мій брат Еля, навпаки, йому заздрить. Він каже, що в Америці рими і віршики — товар. Мій брат Еля каже, що в Америці у Пині цей товар з рук видеруть. Його в Америці, каже Еля, озолотять. В Америці є багато газет і багато єврейських журналів. Пиня відповідає, що він сам знає, що в Америці йому буде добре. Він почуває, каже Пиня, що створений для Америки, а Америка створена для нього. Йому вже нетерпеливиться, каже він, щоб ми посідали на пароплав та попливли морем. Тим часом ми сидимо на суходолі і перебуваємо у Відні.

2

Що ми робимо у Відні? Нічого. Ми прогулюємося його вулицями. Ох, які вулиці, які будинки! Побачили б, які там вікна! Дзеркала, а не шибки. А речі! Цяцьки! Вбрання! Посуд! Коштовності! Мало не біля кожної вітрини ми зупиняємось і оцінюємо, скільки це може коштувати. Ми, чоловіки, оцінюємо, а жінки зичать собі мати хоча б половину того, що коштує це місто Відень з його будинками, крамницями і товаром. Пиня сміється і каже:

— Можете зичити собі тільки одну соту частину, і цього теж досить.

— А тобі шкода половини? Ти заздриш нам?

Так каже йому мій брат Еля і покручує при цьому борідку. За час нашої подорожі до Америки борідка у нього дуже підросла. І якось чудно підросла. Схожа на віник. Я не полінувався і змалював його на шматку паперу. Недавно я намалював і Пиню на папері, а мою братову Бруху крейдою на столі. І влетіло ж мені тоді. Вона сама, тобто Бруха, побачила, впізнала себе, як у дзеркалі, і покликала мого брата Елю. Та й дав же він мені прочуханку. Якби не мама, він мене до смерті закатував би. Еля завжди б'є мене, тільки-но побачить, що я малюю. Малювати я люблю з дитинства. Раніше я малював чорним вугіллям на білих стінах. Мене за це били. Потім малював крейдою на дверях — теж били. Тепер я вже малюю олівцем на папері — проте мене знову хочуть бити.

— Ти вже знову взявся до своїх чоловічків?..

Мене б'ють не так за малювання, як за ліплення. Я маю звичку м'яти хліб і робити з нього поросят. Мій брат Еля, як помітить, дає мені по пальцях. Наш товариш Пиня хоче заступитись за мене. Він каже:

— Чого ти причепився до нього? Нехай собі ліпить, нехай малює. Може, йому судилося в майбутньому стати художником?

Мій брат Еля, почувши таке, сипле словами:

— Що? Маляром? Шмаровозом? Церкви мазати? Дахи фарбувати? Ходитиме з вимазаними руками, як візник у смолі? Нехай він буде краще півчим у кантора. Коли прибудемо, бог дасть, до Америки, я його віддам до кантора. У нього голос сопрано.

— А чому не в ремісники? В Америці всі ремісники. В Америці всі працюють.

Так заявляє наш товариш Пиня, і тут же накидається на нього мама:

— Он як! Ремісником? Не діждуть мої вороги, щоб син кантора Пейсі був ремісником!

Бачу, що моя мама уже хоче заплакати.