Хлопчик з лісового берега

Було в мене два заповітних бажання: вбити лисицю і піймати двадцятифунтову муррейську тріску. Дійшло, зрештою, до того, що я більше ні про що не міг і думати. Чому так, важко сказати; може, винен тут був спочатку Том Вудлі. Том Вудлі жив у місті й був багатий, а я жив у лісі й був бідний. З цього все й пішло, але, як це буває в житті, з часом для мене тут стало важливе зовсім інше.

Я жив з батьком, дроворубом, на березі Муррею, за три-чотири милі від міста Сент-Елен, штату Вікторія. І, правду кажучи, я тільки й знав, що свій ліс, а Тому Вудлі все було за іграшку — він і вчився добре, і в спорті був з кращих, і до церкви ходив справно, і вмів робити так, що всі у місті його любили, навіть учителі та поліцейський. Том був усюди перший, я — всюди останній, крім нашого лісового берега. В місті перший-ліпший хлопчисько хоч у чомусь та міг мене обскакати, але варто було цим міським хлопчиськам опинитися за містом, десь у лісі чи на річці, тут уже ніхто з них не міг зі мною рівнятися; так було аж до того дня, коли Том Вудлі у батьковому форді виїхав з приятелями до Муррею на пікнік і в першу ж годину застрелив лисицю з двадцятидвохкаліберної рушниці та піймав на вудку п'ятнадцятифунтову тріску.

Ні того, ні іншого мені, що виріс у лісі, ще ніколи не пощастило зробити. Я переловив силу-силенну риби і якось витягнув навіть тріску фунтів, мабуть, на десять, але більша за цю мені не попадалась. Коли бували патрони, я часто стріляв кролів, я, можна сказати, жив з продажу кролячих шкурок; а от підстрелити лисицю мені ще не довелося ні разу.

Я знав, що Тому Вудлі просто пощастило, але від цього було не легше, адже мені тепер і зовсім нічим було крити; от я й перестав бувати у місті, навіть у школу кинув ходити, сидів удома або бродив по березі, твердо поклавши собі не давати приводу до глузувань хлопчакам, які носять черевики, і дорослим з тих, що стоять за прилавками, а також не з'являтися в місті доти, доки не піймаю двадцятифунтову тріску і не вб'ю лисицю.

З лисицею справа була особливо важка, і все ж таки настав день, коли я побачив перед собою лисицю так близько, що, коли б я був трохи старший і дужчий, то міг би вбити її навіть дрючком.

Сталося це випадково. Того дня я зовсім не полював і не вудив, а просто збирав гриби. Вода в річці стояла тоді досить високо, і всі видолинки на Пентал-Айленді перетворилися на маленькі озера і болітця, а сухі пагорки між ними були, наче острівки, де-не-де порослі чагарником. Перебравшись через одне таке озерце, я піднявся на пагорок, на вершині якого ріс самотній широкий кущ. Почав збирати під кущем гриби і раптом бачу: лисиця. Вона почула мене, але тікати їй було нікуди. Води вона боялася ще більше, ніж мене. Вона відступала від мене, а я — від неї. Острівець, на якому ми опинилися з нею, простягався, може, на якихось тридцять квадратних футів, і відстань між мною і лисицею була не більше десяти ярдів. З собою я не мав рушниці, і ми отак з нею стояли: я тут, а вона там, хвіст трубою, зуби вищирені, а сама й не ворухнеться.

Повільно позадкував я у воду. Без рушниці я нічого не міг зробити, а добиратися додому мені було не менше години: спочатку переплисти річку, а потім ще цілу милю йти чагарником. Я був певен, що лисиця все одно нікуди не дінеться. Я знав лисиць і знав, що ця лисиця боїться води й швидше здохне, ніж увійде в неї. Тому я поставив на землю мішок з-під цукру, в який клав гриби, перебрався через воду й щодуху помчав додому.

Вдома у мене висіла двадцятидвохкаліберна рушниця, але я її не захопив з тієї простої причини, що не мав до неї патронів, і тепер, біжучи, я сушив собі голову, де б дістати патрон, тільки один патрон. Я навіть згадав про той патрон, який торік загубив у купі дров. Та хіба його там знайдеш? Я вже пробував разів з двадцять, і. все даремно. Позичити не було в кого, а вдома я вже давно обнишпорив усі шухляди — хоч би один патрон знайшовся де-небудь. Я розумів, що біжу марно, але все-таки біг. Зарослим високою травою берегом я спустився до річки, плигнув у воду, переплив глибоке місце, потім пішов убрід, тоді, пробираючись верболозом, видерся на високий берег і помчав додому.

Вдома я одразу ж кинувся до купи дров і, відсапуючись, почав там нишпорити, розгрібаючи тріски руками й ногами. Знайти цей патрон у купі торішніх трісок і тирси я, певна річ, не зміг і, зневірившись, зайшов до хати. Заглянув у ствол рушниці — порожньо. Я добре знав про це, а все ж надіявся. Але тепер мені лишалося одне. Батька не було вдома — він заготовляв дрова у лісі; я зайшов до нього в кімнату і зняв із стіни батьків дробовик. Він був такий важкий, що я, знімаючи, ледве не випустив його з рук. В магазині лежала обойма з трьома патронами. Рушниця була вичищена, але з неї вже багато років не стріляли. Батько— сам неохоче користувався нею і тримав зарядженою так, про всяк випадок. Я зняв її й виволік надвір. То була найтяжча провина. Мені якнайсуворіше заборонялося торкатися цієї рушниці. Але тепер я не зважав ні на що.

Взявши важкий дробовик на плече, наче колоду, я бігцем кинувся назад. Я вже добре-таки втомився і незабаром змушений був перейти на швидку ходу. Але час від часу я знов пускався риссю і так, то кроком, то бігцем, дістався до річки, перепливаючи яку мало не втопився, бо весь час намагався якомога вище підняти рушницю/ Все одно в мене не вистачало сили держати її над водою, і коли я вибрався на той берег, то побачив, що рушниця мокра.

Від річки до озерця я добирався довго. Мене трусило, дихав я важко; та останню сотню ярдів я все-таки пробіг. Не зводячи очей з острівця, відділеного заводдю ярдів з двадцять п'ять завширшки, я загнав патрон у ствол і рушив уперед по воді — вбивати свою лисицю.

Проте лисиця зникла. Я обламував ногами гілки куща, обшукував його з усіх боків: може, десь є нора, куди вона могла сховатись. Але там нічого не було, нічогісінько. Тільки трохи посліду та пташине перо. Зникла, і край. Як вона опинилася на острівці, це я розумів — дуже просто: поки вона спала на пагорку, вода, очевидно, прорвалася у видолинок і затопила все довкола; але куди вона ділася тепер, цього я зрозуміти не міг, адже води лисиця боялася. Я шукав на сусідніх острівцях, облазив геть усе, навіть у тих місцях, куди вода зовсім не доходила, — марно. Так і довелося мені повертатися додому з грибами та з батьковим дробовиком.

За дробовик мене відшмагали віжками, бо пояснити, навіщо він мені був потрібен, я не міг. Розповідати правду я навіть не пробував — просто вигадав якусь довгу історію про те, як ганявся за кабаном. Батько сказав, що кабани у нас взагалі не водяться, та я й без нього це знав. Словом, мені перепало добряче.

Другого дня я повернувся на те ж саме місце і знову шукав цю лисицю. Наступного дня — знов. Я шукав і шукав, кінець кінцем я вже просто думав, як би мені взагалі знайти будь-яку лисицю, але для мене це завжди була та сама лисиця. Патронів я не мав, але шукав і чатував далі. Потім якось уночі, лежачи в постелі, я з годину проплакав від того, що все це так важко і так загадково, а ранком узявся за вудки — ловити двадцятифунтову тріску.

На річці Малий Муррей є кілька таких місць, де особливо добре ловиться тріска, і всі вони були мені відомі. Найкраще місце — біля хати старого Роя Кармайкла. Рой спорудив собі хату з парового котла. Перед хатою, з боку річки, стояла хвіртка, що її у свій час він приволік з якогось старого церковного двору, хоч на паркан не було й натяку. Хвіртка була з клямкою, на якій значилось: "Вдома", "Немає вдома". Коли Рой ішов кудись чи повертався, він завжди відповідно повертав клямку. Він зробив на березі східці до самої води і завжди — взимку, коли вода прибувала, і влітку, коли річка міліла, — відзначав на них рівень води залізним кілочком. До цього кілочка я примостив свою вудку, і саме тоді, коли я чіпляв на гачок беззубку, старий Рой власною персоною спустився до річки по воду.

— Чому ти не ловиш на черв'яка? — запитав він.

— Я вже, напевно, у наших місцях всіх черв'яків перевів, — відповів я йому.

— А ти б пішов у міський свинарник.

— Туди мені не можна з'являтися. Мене вже там раз спіймали, коли я порпався між камінням, яким вимощене подвір'я.

Рой був худий і старий. Сиві вуса лізли йому прямо в рот. Іноді без усякої причини він раптом починав сміятися. Ось і тепер він засміявся.

— Що поробляє твій старий, Едгаре?

— Поїхав у місто продавати дрова, — відповів я.

— Тобі, мабуть, не до смаку, що в місті всі з нього сміються?

Я не знайшов, що йому відповісти, і замість цього запитав, чому він живе в паровому котлі.

— Двадцять років я прожив над цим котлом, — пояснив він. — А тепер ось живу в ньому. Кращого котла на жодному річковому пароплаві не знайдеш. Тепер таких уже не роблять. Коли б старенький "Ренг-Денг" не наскочив на Стрілку, він ще й досі ходив би тут з цим котлом.

Усе це я вже знав. Старенький "Ренг-Денг" був колісним пароплавом, на якому Рой намагався одного разу пройти вгору по Малому Муррею. Біля мису пароплав наскочив на мілину і потім затонув. Старий Рой був на ньому капітаном. Він залишився в наших місцях, сподіваючись підняти пароплав з дна річки, але "Ренг-Денг" зовсім розвалився, і Рою пощастило врятувати тільки котел. От він і поселився в ньому тут, на березі. Все це сталося дуже давно. Якось я запитав його, чому він не став капітаном іншого пароплава. Але він, замість відповіді, підняв із землі суху головку соняшника і шпурнув нею в мене, отож більше я його про це не питав. Мій батько пояснив мені, що після тієї аварії він ніде вже не міг влаштуватися. Власники загиблого пароплава заявили, що Рой наскочив на мілину тому, що був п'яний. Відтоді Рой ніколи не пив, щоб довести, що того дня він зовсім не був п'яний.

— Котел, бач, дводюймовий, — похвалився тим часом Рой.

— Еге ж, стінки в нього товсті, — погодився я.

— І хоч би де-небудь прогорів. От ходімо зі мною. Я тобі покажу.

Він мені вже й раніше це показував, але я все-таки закріпив вудлище каменем і пішов за Роєм. Він пройшов у хвіртку й повернув клямку на "Вдома". Потім відчинив важкі металеві дверцята топки і, зігнувшись, проліз усередину. В котлі було безліч усяких речей, зроблених здебільшого із старих бляшанок.