Хлопчики з бантиками

ВІД АВТОРА

Юність... Вона була тривожна, як порив вітру, що вдарив у розкрилені вітрила.

Ця книжка й присвячується юності — нелегкій юності покоління, до якого я маю честь належати.

То був суворий час жертв, і ми були готові жертвувати. Багато хто з нас тоді ж ступив на палуби бойових кораблів.

У цій повісті зображені справжні події. Але імена героїв, як і назви деяких кораблів, я свідомо змінив. А можливе співпадання — чиста випадковість.

Технічні та спеціальні терміни я навмисне спростив, щоб не втомлювати мого читача.

РОЗМОВА ПЕРША

Ще жодного разу в житті я не бачив юнги...

Я простудіював чотири томи "Педагогічної енциклопедії", безуспішно шукаючи в ній хоча б якийсь натяк на юнг. Енциклопедія добросовісно перелічувала всі школи нашої країни — передового досвіду та фабрично-заводські, не були забуті навіть унікальні школи для глухих і для тих, хто недобачав од народження.

Але ніде не згадувалася "Школа Юнг ВМФ" — Військо-во-Морського Флоту... Міркуючи над цим казусом, я поспішав на побачення з Савою Яковичем Огурцовим.

Двері квартири відчинив не, моряк, а чоловік у кітелі службовця Аерофлоту.

— Вибачте, будь ласка, здається, я не туди потрапив. Мені потрібен юнга Огурцов... Точніше,— одразу виправив себе я,— колишній юнга Огурцов.

— Прошу,— коротко відповів Огурцов і провів мене до свого кабінету, де ніщо не нагадувало про минуле господаря.

Велика бібліотека свідчила про любов Огурцова до російської історії. В мене очі розбіглися, коли побачив книжки, про існування яких я й гадки не мав. На столі я помітив дике поєднання різноманітних речей, що аж ніяк не свідчили про нахил господаря до моря.

Лежав стосик книжок з тропічної медицини. В банці з-під сметани зберігалася суха трава, зірвана на полі Кули-ковому (це я з'ясував уже пізніше). Тут же валявся молоток та цвяхи. А під лампою грівся випещений котище — чорний, а очі з жовтизною.

— Я до ваших послуг,— нелюб'язно буркнув Огурцов. Вислухавши мене, він задумливо погладив кота.

— Ви хочете написати книжку про юнг? Але це майже неможливо. Школа Юнг нині в руїнах, а літератури про неї нема. Зі славного літопису флоту випала важлива сторінка, і цього ніхто навіть не помітив. А шкода.

— Сподіваюся,— відповів я Огурцову,— ви допоможете мені. Згадаєте. Підкажете. А дещо, повірте, я вже й салі знаю...

Сава Якович недовірливо гмукнув:

— Що ж ви можете знати про юнг? Тепер усе це вже історія.

— Знаю! Наприклад, мені відомий навіть такий факт, що ви потрапили на есмінець майже не володіючи однією рукою...

Господар суворо нахмурився:

— Так. Було зі мною таке. А тепер... Дивіться!

Узяв молоток і до самої головки ввігнав у стіл довжелезний цвях. Тільки зараз я ввернув свою увагу на те, що стіл в Огурцова незвичайний.

Грубо збитий з товстих дощок, він скоріше був схожий на верстат.

— Дуже зручно,— сказав Огурцов, відкидаючи молоток.— Такий стіл можна очистити двома помахами рубанка. Терпіти не можу тих, які показилися на лакованих меблях. Як правило, за такими столами сидять нероби, нездатні думати про роботу. Вони занепокоєні лише однією боягузливою думкою: як би його не капнути на поліранс, не подряпати запонкою. А стіл,— захоплено зробив висновок Огурцов,— це не прикраса житла, а чудовий плацдарм для розподілу праці й думок...

Удари молотка не сподобалися коту, і він, незадоволено пирхнувши, зіскочив зі столу. Я розгорнув свій блокнот.

— Може, розкажете, Саво Яковичу, як же все починалось у вашому житті? Що привело вас до моря? І як ви опинилися на флоті?

— Найпростіші запитання — завжди найскладніші. Мені важко відповісти вам у двох словах. Взагалі,— трохи задумався Огурцов,— море й кораблі я любив з дитинства. А хто їх не любить? У Палаці піонерів навчався в гуртку "Юний моряк". Пам'ятаю, навіть значок носив... такий голубенький. Тоді видавали їх. Не знаю, як тепер. Звичайно, мріяв про далекі мандрівки. А хто про них не мріє? Проте не забувайте, що ненависть до ворога вихована в душі моїй не з допомогою, газет. Тож окрім морської романтики було ще й велике бажання воювати. А почалося все з колеса...

— З якого колеса?

— Із звичайнісінького. З колеса товарного вагона на станції Вологда-сортувальна. Так, саме з цього триклятого колеса й почалося моє зріле життя. Відтоді минуло вже

тридцять років, а це колесо інколи й 'досі накочується на мене ночами...

— Що ж, ось і назва першої частини. {(Колесо"/ Огурцов одразу остудив моє гаряче захоплення:

— Наперед домовимося, що кожну частину вашої книжки я завершуватиму своїм нарисом. На зразок епілогу. Моряки пишуть кепсько, але досить щиро,— це відзначав ще Крузенштерн.

На прощання я сказав:

— Виникло двоє болісних запитань...

— Здогадуюся, про що ви запитаєте. Ви побачили на столі книжки з тропічної медицини. Ллє людина повинна багато знати, а я... самоук. А ще ви хотіли запитати, чому я в цьому кітелі. Ні, я не льотчик. Моя спеціальність — компаси. Я служу на аеродромі компасним майстром.

— А які компаси на літаках?

— Принцип давній, перевірений — гіроскопічний. Ну, а що таке гіроскоп, ви ще дізнаєтесь од мене. Вам це необхідно знати, інакше з книжкою у вас нічого не вийде... На все добре. До побачення!

ЧАСТИНА ПЕРША

КОЛЕСО

О ви, кого давпо чекає Вітчизна із глибип своїх...

Ломоносов

З наближенням ночі ешелон з евакуйованими ленінградцями втисся в безладдя колій на сортувальній станції Вологда. Місто вже спало, і лише вокзал ще вирував насиченим турботами життям — життям воєнного часу. Тверді графіки раптом зривали з місця охололі ешелони, розводили стрілки перед мовчазними составами, що прямували в сувору весну року тисяча дев'ятсот сорок другого — року героїчного!

Хтось сказав, що ленінградців у Вологді годують за разовим талончиком. Безплатно й без карток. А їдальня для евакуйованих з Ленінграда працює в місті навіть уиочі.

У мерехтливому світлі шляхових ліхтарів по-весняному важчав брудний, утоптаний сніг. Вогко було й холодно. Закутаний бабусиного хусткою, Савка на собі виніс матір з теплушки иа зашлаковапий насип.

Йти було важко, мати часто сідала на землю. Савка піднімав її і ніс далі, запитуючи поодиноких перехожих:

— ['ей, де тут блокадникїв годують за разовим?

Була вже друга година ночі, коли вони, виснажені й стомлені пошуками, пірнули в теплу щедроту барака, над дверима якого висів напис: "Харчувальний пункт № З".

— Синку,— ожила мати,— а ешелон наш знайдемо?

За вікнами барака було так темно, хоч в око стрель. Савка розумів: мати боїться за нужденне майно, що залишилося в теплушці. Там у неї навіть швацька "головка", відкручена від машинки "Зінгер". А от Савці нічого не шкода, окрім двох великих зошитів, списаних ним з любовним стараниям. По праву вважав він себе автором двотомної праці з військово-морської справи; картинками та кресленнями прикрасив свої рукописи. ,

їм подали гороховий суп. Савка їв поволі, як і всі блокадники, маленькими ковтками, з дивовижною бережливістю до хліба. Спочатку виїдав ріденьку юшку, щоб потім порозкошувати гарячою гущею. Старенька подавальниця по-доброму зауважила Савці:

— Любий, не залишай гущу на друге. Буде й каша.

— А яка, бабусю?

— Пшоняна. З свинячим смальцем... Не скривдимо вас! Дехто за столами барака помер, не доївши своєї пайки

на разовий талон, і тепер смирненько, нікому не заважаючи, сидів за ентним столом — поряд з живими. Але до раптової смерті в дорозі вже звикли.

Зворотний шлях до станції був значно важчий, і мати дедалі частіше сідала на землю. Нести її було Савці не під силу, бо н він ослаб. А на сортувальній стільки колій і стільки ешелонів, що, здавалося, в нічній темряві вони вже 'ніколи не знайдуть свого вагона. Перелазити через високі тамбури вони вже не мали сил, а тому Савка волоком тягнув матір через рейки, під вагонами.

— Наш чи не наш? — запитувала мати з землі.

Всі теплушки здавались однаковими, як горох з одного поля.

— Знайдемо,— відповідав Савка.— Без нас не поїдуть.

Він знову пірнув під важку платформу, на якій виблискував інеєм промерзлий танк, погрожуючи темряві хоботом гармати. Схопивши матір за комір пальта, Савка потяг її через рейку. Але сортувальна жила своїм часом, своєю напругою. Т ледве вдалося йому перетягти матір через рейку, як спрацював невблаганний розклад. Здалеку вже накочувався передзвін буфариих тарілок — усе ближче й ближче... Ударі Ешелон рушив.

— Ма-мо! — несамовито закричав Савка.

Велике колесо платформи чорною тінню підкрадалося до матері, яка долілиць лежала поперек рейки. Сидячи навпочіпки під платформою, Савка намагався стягти матір на шпали. Але останні сили покинули його, і хлопчик з жахом дивився, як наїжджає повільно й невідворотно жирне колесо, розливаючи в темряві неживі запахи мастила й кіптяви...

— Мамо, вставай! Бо ж розчавить!

Мати кволо підвела голову. Колесо вже придавило полу маминого пальта... Але тут знову почувся дзвінкий перебій буферів. Савка не одразу зрозумів, що ешелон ще пе рушив — вів лише набирав розбіг для далекої дороги. Колесо почало відкочуватися назад, звільняючи притиснуту до рейки полу пальта. Вони припали до шпал, а над ними, стрімко нарощуючи швидкість, перекочувалися вагони, теплушки, цистерни й платформи.

Савка бачив між колесами, що бігли по рейках, вузький тунель, наповнений брязкотом та завиванням грімкотливого заліза. Ось уже заяснів просвіт у кінці тунелю, під останпім вагоном. Савка не встиг відхилитися — величезний гак зчеплення, що метлявся у хвості ешелону, сильно вдарив його в плече, проволочив по шпалах.

Яскраво виблискували зорі. Було тихо, коли Савка опритомнів, а вдалині ще миготів червоний вогник ешелону. Одразу заболіло плече, але він підвівся. Підійшов до матері. Вона лежала на шпалах.

— Ходімо І — сказав Савка.

...Цієї ночі він виразно відчув, що дитинство закінчилося. Настала інша пора життя. Він ще не знав, як її назвати, але в ній треба було знайти своє місце...

А на грандіозному перегоні Вологда — Архангельськ життя одразу стало веселіше. І хоча до сніжку за вікнами поїзда ще не торкнулося березневе сонце, вороння щосили раділо, здіймаючи галас над лісовими галявинами. Та й вагон був уже не теплушка, а справжній купейний далекого прямування — з —полицями для спання, навіть із дзеркалами.