Хлопці, наших б'ють - Сторінка 15

А тепер забирайтесь геть... В мене до біса роботи.

Гвідо понуро почвалав до дверей. Та не встиг він їх відчинити, як на порозі з'явився високий мужчина в цивільному, віком років за тридцять. Гвідо з цікавістю глянув на нього. Він міг заприсягтися, що вже десь бачив це обличчя.

— Чим я міг би служити вам, сер? — звернувся до цивільного майор Мак-Ествей.

— Я Гаррі Беннермен, — відповів той. — Я хочу бачити полковника Торвальда.

— Пройдіть до кабінету, сер, — сказав майор Мак-Ествей.

"Ага! — згадав Гвідо. — Та це ж Гаррі Беннермен з Патнем-Лендінга". Хоч вони належали до різних соціальних верств, Гвідо не раз бачив його в місті. "Цікаво, — подумав він, — що може робити тут людина з Патнем-Лендінга?"

Нараз у голові Гвідо сяйнула ще одна думка. Майор сказав йому, що капітан Хоксі командуватиме новою батареєю. І ось з'являється Гаррі Беннермен з Патнем-Лендінга. Невже це просто збіг обставин? А може, нову батарею буде встановлено в Патнем-Лендінгу?

Проте навіщо ламати голову? Хіба не можна довідатись точно?

Гвідо вискочив із гарнізонного штабу, оббіг будинок і, зігнувшись під відчиненим вікном полковника Торвальда, почав слухати.

Капітан Уолкер Хоксі шаленів лише під час миру.

Під час війни, як кожний професіональний солдат, капітан Уолкер Хоксі був фігурою, — з ним рахувалися, його поважали. А що діставалось на його долю в мирний час? Дірка від бублика, ось що! Злиденні заробітки, ось що! І це, незважаючи на довгі години щоденної виснажливої праці є таких провінціальних норах, яких навіть ховрах злякався б... Та коли б тільки це! Що найбільше дратувало капітана Хоксі, від чого в ньому закипала кров, переверталися нутрощі і люто скреготіли зуби, то це той факт, що середній цивільний американець дивиться на професіонального солдата, як на безнадійного бовдура і ледацюгу. "Коли б людина могла заробити собі на життя десь-інде, — переконливо заявляє середній цивільний американець, — то якого біса вона гибіла б в армії?" Проте, слід зазначити, що до капітана Хоксі таке твердження було вкрай несправедливим. Уолкер був фахівцем в галузі керованих снарядів, а цих людей гостро бракувало в армії і ще гостріше — в приватній промисловості. Коли б він надумав подати у відставку, то того ж дня міг би легко влаштуватися на перший-ліпший воєнний завод і заробляти скажені гроші. Але ця ненависна думка ніколи не осявала капітана Хоксі. Він рішуче не бажав стати цивільним. Змалечку Уолкер зазнавав од цивільних самих лише неприємностей. Його батько, також цивільний, фахівець-самогонник із штату Арканзас, нещадно лупцював хлопця, аж поки одного дня шістнадцятирічний Уолкер не втік з дому. Протягом двох років він, як неприкаяний, тинявся по світу, зазнаючи всіляких переслідувань з боку властей. Уолкер побував не в одній буцегарні за бродяжництво, і не раз йому шуміло в голові од важких інспекторських, наглядацьких та охоронницьких кулаків. В 1934 році, коли йому сповнилось вісімнадцять років, Уолкер, після якогось чергового мордобою, почвалав до призивного пункту й записався добровольцем до армії.

Незабаром він гаряче полюбив армійське життя. По-перше, його перестали бити по голові. По-друге, його існування вже мало якийсь сенс. Відтепер в Уолкера Хоксі була місія, і неабияка: охороняти й захищати Сполучені Штати Америки.

Він уже дослужився до сержанта, коли почалась друга світова війна. Із Європи Хоксі повернувся з медаллю "За доблесть на полі битви", а з Кореї привіз бронзову та срібну зірки. Як тільки скінчилася корейська війна, він, відповідаючи на заклик Пентагону, вирішив стати спеціалістом з керованих снарядів і був направлений у форт Блаженство. Звідти, прослухавши курс математики та електроніки, він вийшов справжнім експертом у галузі "найків".

Але доля знову поглузувала з Уолкера Хоксі — його відправили у форт Тоттен на Лонг-Айленді. Власне кажучи, з самим фортом Тоттен він, може, й примирився б. Тут все-таки був великий, на кілька акрів, плац для муштри, ряди потворних казарм, сотні новобранців — одне слово, тут можна було почувати себе, як удома. Хоксі обурювало лише те, що призначення у форт Тоттен було тимчасовим — невдовзі він мав виїхати до якогось паршивого Патнем-Лендінга і взяти на себе командування новою батареєю "найків", — не фортом, не базою, навіть не табором, а самою лише батареєю — крихітним військовим острівком, з усіх боків оточеним цивільними!

І зараз, сидячи в кабінеті полковника Торвальда навпроти одного з тих самих цивільних, на ім'я Гаррі Беннермен, капітан Уолкер Хоксі аж тремтів од люті.

Полковник Торвальд, навпаки, розпливався в посмішці. Це був огрядний, стриманий, шістдесятирічний офіцер, колишній випускник Військової академії США, який з гіркого досвіду знав, що, не посміхаючись, керувати батареями "найків" неможливо. Жоден населений пункт не хотів мати у сусідстві ракетну батарею; жодна батарея не мала потрібної кількості кваліфікованих офіцерів. Тому перед Торвальдом стояла альтернатива: посміхатись або йти на пенсію.

— Моє шануваннячко, містер Беннермен, — посміхаючись, мовив він. — Я полковник Торвальд, командир батальйону. А це капітан Хоксі. Я запросив його на цю розмову, оскільки саме йому доручено командувати батареєю в Патнем-Лендінгу... Ми обидва дуже раді, що ви завітали до нас, містер Беннермен. Адже єдиний спосіб досягти задовільного рішення в цьому питанні — це дружня, одверта, щира дискусія. Сідайте, будь ласка, та розкажіть нам, що саме вас турбує.

З самого початку Гаррі турбувало лише одне—як уникнути цієї безнадійної ідіотської місії, що раптом звалилася на нього з легкої руки коханої дружини. Але Грейс покладалась на нього, як на кам'яну гору, а після недавнього рандеву з Анжелою Гаррі вирішив прикинутись на якийсь час покірливим чоловіком.

— Розумієте, — почав Гаррі, намагаючись приховати зніяковілість, — нам здається, що слід було б переглянути рішення про встановлення ракетної батареї в Патнем-Лендінгу, Ви, звичайно, могли б знайти для цього краще місце, ніж наше тихеньке дачне містечко.

Уолкер люто зціпив зуби. "Знову ці паршиві цивільні крутять носом, — подумав він. — Вони всі однакові, всі! Ти ризикуєш життям, щоб урятувати їхні смердючі шкури, а вони ще, гади, ремствують".

— Я хочу сказати, — мовив Гаррі, тужливо позираючи на двері, — я хочу сказати, що ракетна батарея поставить під загрозу життя нашого містечка — соціальну рівновагу, нерухоме майно тощо.

Шия капітана Хоксі вкрилася бурими плямами. "Паскудні, вередливі падлюки, — подумав він. — Товстопузі, косоокі, клишоногі задрипанці".

— Отже, — невпевнено посміхнувся Гаррі, — на наш погляд, в Патнем-Лендінгу не треба встановлювати батареї. Звичайно, ви мусите згодитися з цим і пошукати для неї інше місце.

— Дякую за пораду, містер Беннермен, — чемно промовив полковник. — Ви розповіли нам дуже цікаві речі, і ми добре зрозуміли, в чому тут суть. Адже правда, капітане?

— Так, сер, — відповів Хоксі. — Ми справді зрозуміли, в чому тут суть. Суть у тому, що в Патнем-Лендінгу засіли кляті, товстопузі, зажерливі комерсанти, і, коли б на мене, то я зараз же поставив би їх до стінки і перестріляв, як собак!

Люб'язна посмішка на обличчі полковника змінилась виразом невимовного жаху. Уолкер зірвався з крісла і люто затряс кулаком перед самим носом онімілого Гаррі.

— Як у тебе повертається язик базікати про нерухоме майно? — загорлав Хоксі. — Твоя батьківщина в небезпеці! Сполучені Штати Америки в небезпеці! Чи, може, ти не американець, а червоний байстрюк?

Гаррі зблід і теж скочив на ноги.

— Годі! — вигукнув він, тремтячи від обурення. — Я нікому не дозволю ставити під сумнів мій патріотизм! У минулій війні я теж кров проливав!

— Певна річ, — глузливо зауважив Уолкер. — Тебе призвали. Коли ти справді такий гарячий патріот, то чому не залишився в армії?

З грудей полковника вирвався стогін, і він з сумом згадав ті далекі часи, коли офіцери були джентльменами. Зараз їхнє місце зайняли техніки, і хвали бога, коли тобі пощастило мати такого спеціаліста, як Уолкер, навіть якщо він хам і мурло.

— Та де там! — горлав Уолкер, наступаючи на Гаррі. — Ти зразу побіг демобілізовуватись! Захищати США — це не для таких білоручок, як ти. Нехай про це дбають такі плебеї, ик я й полковник... Що ж, ми вже не раз рятували твою шкуру і ще порятуємо. Тільки ж не стирчи у нас на дорозі. Не вказуй, де нам ставити батареї, а де не ставити. Це вже наша справа!

— Капітан хоче сказати, що... — почав Торвальд, примирливо посміхаючись.

— Плював я на те, що хоче сказати капітан! — гнівно рявкнув Гаррі.

Якого чорта він тут стовбичить! Хіба йому не байдуже, будуть в Патнем-Лендінгу "найки" чи ні? І як йому надало припертися сюди?.. Як? Треба запитати Грейс як!

— Бачите, сер, — грайливо посміхнувся полковник, — перед тим, як прийняти це рішення, ми ретельно вивчили потреби оборони і...

— Ви б краще вивчили настрій населення або принаймні елементарні правила пристойності, — з жаром вигукнув Гаррі і, круто повернувшись, кинувся до дверей.

Перед входом до штабу на нього чекало таксі. Гаррі рвучко відчинив задні дверці і забився в куток, трясучись від обурення.

— На станцію? — запитав шофер.

— Мг! — люто проричав Гаррі.

"Спасибі тобі, Грейс! — злісно подумав він. — Спасибі за цю чудову прогулянку і за всю ту радість, яку ти принесла в моє життя. Спасибі за веселі дні, проведені в Червоному Хресті, і за чарівні вечори в АБВ. Спасибі за те, що ти зробила пігмея з того, хто колись був мужчиною!"

— Водію! — зненацька вигукнув він, так що той ледве не випустив руля. — Я не хочу їхати на станцію! Я передумав, і, їй-богу, давно пора.

— То куди ж вас везти? — запитав водій.

— Ви знаєте готель "Мірамар" у Порт-Джефферсоні?

— Звичайно.

— Туди й везіть! — рішуче промовив Гаррі — Хай буде, що буде. Я, нарешті, прозрів.

Поки Гвідо. скорчившись, стояв під вікном полковницького кабінету, намагаючись не пропустити жодного слова із жвавої розмови, яка там точилася, його раптом осяяла найблискучіша ідея. Він тихенько відійшов од вікна, ще раз оббіг будинок штабу і увірвався до кабінету майора Мак-Ествея, ад'ютанта начальника гарнізону,

— Майоре! — засапавшись, вигукнув він. — Я мушу негайно бачити полковника Торвальда!

— Ні, ви мусите негайно запакувати свої манатки, — відповів майор.