Хлопці, наших б'ють - Сторінка 19

— Екзема? Короста? Парші? Псоріаз?

— А що таке псоріаз? — поцікавився лікар.

— У-У-у! — завив Гаррі і, одвернувшись, вдарив ногою в стіну.

— Правду кажучи, ми дуже мало знаємо про шкірні хвороби, — посміхаючись, признався Магрудер. — Ви, мабуть, чули стару лікарську приказку: проти них немає сили, крім могили.

Гаррі загарчав.

— Приходьте з ним до мене в клініку через кожні два-три дні, — мовив лікар до Грейс. — Ми перепробуємо всі засоби. Рано чи пізно щось обов'язково допоможе.

— Красно вам дякую, зцілителю! — сказав Гаррі з люб'язною посмішкою.

— Нема за що, — скромно відповів Магрудер. — Ну, я, мабуть, піду. Скоро вечеря.

Гаррі та Грейс провели лікаря до дверей.

— На якого біса ти привела сюди цього шарлатана? — люто вишкірився на свою дружину Гаррі, коли Магрудер вийшов.

— Але ж усі звертаються до нього, — відповіла Грейс.

— Певна річ! — вигукнув Гаррі, розмахуючи руками. — Всі також звертаються до Мінтона Івенса й Уолдо Пайка! Правду кажуть янкі, — ми безмозкі йолопи, ось що! І найбільший йолоп — це я, бо дав утягнути себе в це пекло!

Він круто повернувся, пробіг через їдальню, вітальню, кабінет, наблизився до буфета, дістав першу пляшку, що потрапила йому під руку, і рвучко витяг корок.

— Так-так, — зловісно промовила Грейс, підходячи до нього. — Пий, любий, пий! Ти мало ще нализався в поїзді! Що ж, додай, залий сліпи!

Гаррі зупинився. Поїзд! Адже в поїзді він твердо вирішив стати зрілим, серйозним сім'янином та громадянином. Куди поділися його добрі наміри? Хіба ж можна починати переродження з запою?

— Пробач мені, голубко, — тихо промовив він, затикаючи пляшку. — Звісно, що я неправий. Кожен серйозний чоловік, батько, домовласник та громадянин повинен спокійно переносити подібні випробування. Вірно я кажу?

— Га? — отетеріло вигукнула Грейс, відскакуючи од нього.

Гаррі на мить замислився, намагаючись згадати свою промову.

— Голубко, — мовив він, — ти бачиш перед собою нову людину — зрілого, серйозного сім'янина і громадянина. Давай же відсвяткуємо це переродження. Давай поїдемо сьогодні до якого-небудь готелю й замовимо смажену курку та пляшку доброго вина. Потім піднімемося в номер і проведемо щасливу ніч. Ми міцно пригорнемось одне до одного і... почнемо накопичувати згадки, які потім-прикрасять наше життя.

— Хлопче, ти вже хильнув?

— Ні, люба, ти помиляєшся, я просто призначаю тобі побачення.

— Про що ти базікаєш?

— Зараз же їдьмо до готелю.

— Ти здурів! — роздратовано вигукнула Грейс. — Ти ж прекрасно знаєш, що сьогодні позачергові міські збори, на яких вирішується доля Патнем-Лендінга!

Гаррі відчув, як у нього в грудях заклекотів шалений гнів. Але зусиллям волі він не дав йому прорватися назовні.

— А може, ми пропустимо ці збори, люба? — посміхаючись, мовив він.

— Пропустимо?! — вигукнула Грейс. — Ти міг би пропустити сьогоднішні збори? І це після того, як ми послали тебе до форту Тоттен, щоб урятувати наше місто, а ти так ганебно ославився! Невже ти гадаєш, що тобі вдасться таким чином відкараскатись од цієї історії?

Гнів заклекотів ще дужче.

— Грейс, хай йому грець, я не хочу йти на міські збори! — загорлав він. — Цей вечір я хочу віддати коханню!

— Шшш! — засичала вона. — Діти!

— Грейс, — вже тихіше промовив Гаррі, — ну чому ми не можемо віддати цей вечір коханню?

— Гаррі, після зборів ми зразу повернемось додому і...

— Ні!

— Чому ні?

— Бо це буде замість чогось іншого.

— Не розумію.

— Гаразд, я поясню. Я не хочу, щоб наше кохання було черговим пунктом розпорядку дня... Вісім ноль-ноль — одвезти дітей до школи. Десять ноль-ноль — Червоний Хрест... Дванадцять ноль-ноль — ленч. Дев'ятнадцять ноль-ноль — обід. Двадцять чотири ноль-ноль — кохання з Гаррі... Я не хочу бути пунктом розпорядку, розумієш? Я хочу мати змогу сам вирішувати, що робити й коли!

— О, Гаррі, коли ти вже виростеш! — благально промовила вона. — Коли ти, нарешті, станеш зрілим мужчиною?!

— Це питання ми вже не раз обговорювали, — холодно відповів він. — Сьогодні в мене немає охоти повертатися до нього. Скажи мені прямо: ти поїдеш зараз зі мною до готелю чи ні?

— Ні!

— Грейс, — прошепотів він, — я люблю тебе, їдьмо до готелю, благаю тебе!

— Гаррі, ти ж не маленький. Адже сьогодні в місті важливі збори, і ми зобов'язані бути на них!

Гнів заклекотів з новою силою, переповнив груди, вдарив у голову.

— Гаразд, — прохрипів Гаррі. — Гаразд!

Чортихаючись, він вискочив з хати, пробіг повз колишній газон, увірвався в гараж, завів машину і, мов куля, вилетів на вулицю. Гаррі не знав, куди він їде, але машина знала. Вона, мабуть, також знала, що Оскар Хоффа ночує сьогодні в Голлівуді.

За чверть години Гаррі вже стукав у двері особняка Анжели. Двері відчинились, на порозі з'явилась хазяйка. Тріумфальна посмішка осявала її обличчя. Гаррі безмовно переступив поріг, Анжела зачинила двері. Гаррі мовчки обняв її, пригорнув до себе і міцно поцілував.

— Анжело, мені потрібна твоя любов, — сказав він, не випускаючи її.

— А мені твоя, любий котику, а мені твоя, — проворкувала Анжела і, взявши Гаррі за руку, повела до вітальні.

— Сідай. В мене є новина для тебе.

— Потім.

— Ні, зараз.

— Ну що?

— Я виїду звідси на кілька тижнів.

— Куди?

— До Рено ! Я розводжусь з Оскаром.

Гаррі неначе закляк. Арктичний холод оповив його серце, перед очима попливли круги.

— Ти... ти... ти... ти... не жартуєш? — нарешті спромігся він, тремтячи, як у лихоманці.

Анжела посміхнулась.

— Не бійся, мій коханчику, — мовила вона, ніжно плескаючи його по щоці. — Ти ні в чому не винуватий. Винна я, що закохалася в тебе. Одна я. Ти можеш навіть не думати про це.

— Так-так, — зітхнув Гаррі, чуючи вже, як захлопуються пастки, затягуються в петлі, клацають залізні засуви.

— Я кохаю тебе, і сама страждатиму од цього, — гордо промовила Анжела, втираючи очі. — Це моя біда, а не твоя.

— Мг, — ще раз зітхнув Гаррі. — Ну, мені пора. Сьогодні важливі збори.

— Дурненький мій коханчику, — посміхнулась Анжела, щільно притуляючись до нього. — Славний мій котику! Не треба нічого боятись. Хай тебе ніщо не тривожить.

13

— На сьогоднішній вечір, — сказав арбітр, — я віддаю своє місце лейтенантові Гвідо ді Маджо з 992-го зенітного ракетного батальйону ППС.

Арбітр зійшов з платформи і сів у залі. Гвідо наблизився до трибуни. Оплесків не було. Аудиторія дихнула на нього холодною ворожістю. Якщо не рахувати родичів та нареченої, що сиділи в останніх рядах, він не побачив жодного привітного обличчя.

Проте Гвідо не розгубився. Він ретельно готувався до сьогоднішнього випробування і знав, що від крижаної Аляски його може врятувати лише впевненість у собі, кмітливість та самовладання.

— Леді і джентльмени, добрий вечір, — урочисто почав він. — Я всіх вас знаю як солідних розсудливих людей. Тому я не буду морочити вам голову шарлатанськими промовами. Ви ставте мені запитання, а я чесно й прямо відповідатиму на них. О'кей? Хто перший?

Першим підвівся арбітр.

— Я не звик сидіти на міських зборах серед слухачів, — промовив він, — і, оскільки всі мовчать, я дозволю собі від імені присутніх запитати, чому армія вирішила ставити ракетну базу саме в Патнем-Лендінгу, хоч навкруги скільки завгодно вільної землі?

— Ми самі цього не хотіли, — відповів Гвідо, — але іншого виходу не знайшли. Звичайно, було б набагато краще для всіх нас, коли б батарея стояла десь серед поля, а не в центрі міста. Та річ у тім, що патнем-лендінзька база входить до ракетного кільця навколо Бріджпорта, тобто до групи батарей, які повинні захистити Бріджпорт од ворожого нальоту, звідки б він не стався. Зона дії кожної батареї визначена математично. Якщо забрати одну батарею, то це призведе до утворення великої небезпечної дірки в нашій обороні.

— А чи не краще мати дірку в обороні, — запитав Віллард Бошам, — ніж тримати ядерні заряди в самому серці міста з такою великою густотою населення, як у нас?

— Ваша тривога передчасна, — відповів Гвідо. — Не заперечую, що військовий департамент уже оголосив наказ про виробництво "найків" з ядерним зарядом. Але до Патнем-Лендінга такі ракети прибудуть не скоро, не раніше, як за кілька років. А коли це трапиться, — якщо трапиться взагалі, — то нами будуть вжиті необхідні запобіжні заходи проти радіації. Однак це в майбутньому, а зараз у нас на озброєнні звичайнісінькі стандартні ракети.

— Хіба це не один чорт? — запитав Родні О'Шіл. — Вибухівка, отруйні кислотні випари — не це потрібно нашій громаді.

— Сер, — відповів Гвідо, — наша ракетна база не більш небезпечна, ніж звичайна бензоколонка. Всі снаряди зберігаються глибоко під землею, в залізобетонних бункерах, а склади пального мають глиняні стінки у вісім футів завтовшки. Вашому майну не загрожує жодна небезпека.

— Ви так гадаєте? — запитав Генрі Стейнберг. — А що ви скажете про спалахи з сопел, коли запускають "найки"?

— По-перше, — сказав Гвідо, — "найк" буде запущений лише в разі ворожого нападу. Учбової стрільби тут не буде... Я повторюю — не буде. "Найк" здійметься в повітря лише тоді, коли у нас над головою кружлятимуть ворожі літаки. Що ж стосується спалахів з сопел, то й цього не слід боятися — навколо стартової площадки створюють спеціальну запобіжну зону радіусом у п'ятсот футів.

— Гаразд, припустимо, що напад стався і що ви запустили "найка", — знову подав голос арбітр. — Як я розумію, "найк" складається із снаряда та ракети-носія. Снаряд летить у напрямку цілі, а ракета-носій мусить впасти на землю. Де гарантія того, що вона не вріжеться у чийсь дім?

— "Найк" завжди запускається по сталій траєкторії, — відповів Гвідо. — Потім, досягши певної точки, він звільняється од ракети-носія і скеровується до цілі по радіо. Для нашої батареї ця точка буде над Саундською затокою, куди й падатимуть ракети-носії.

— А що, коли "найк" не влучить у ціль, і в нього закінчиться пальне? — запитав Віллард Бошам. — Адже тоді він може впасти й вибухнути на землі?

— Ні, — відповів Гвідо. — Якщо у "найка" вигорить пальне або перерветься радіозв'язок з базою, то снаряд автоматично вибухне в повітрі.

— Те, що ви кажете, молодий чоловіче, звучить вельми переконливо, — зауважив Ісаак Гудпасчер, пронизуючи Гвідо крижаним поглядом. — Але я іноді проглядаю старі газетні підшивки і ось недавно вичитав, що в 1954 році у форті Мід штату Меріленд "найк" несподівано злетів сам по собі й упав на шосе Вашінгтон—Балтімора.