Хлопці, наших б'ють - Сторінка 28

— Увага, леді та джентльмени! Ленч подано.

Городяни з Меннінгом Соу на чолі дружно попрямували до столу і, весело перегукуючись, заходились вминати гарячі сосиски з картопляною соломкою, зеленим горошком, гірчицею та маринованими огірками.

Коли цей шумний банкет був у розпалі, двері раптом широко відчинилися і до зали, карбуючи крок, увійшов взвод солдатів. Всі завмерли, отетеріло витріщившись на високих виструнчених хлопців у жовто-зелених ретельно випрасуваних мундирах із сяючими гудзиками та значками "За відмінну стрільбу" на гордо випнутих грудях.

Першими отямились дівчата. Вони раптом збагнули, що ці солдатики були не шантрапою, а справжніми мужчинами, яких ще ніколи не бачив Патнем-Лендінг, і серця їхні тривожно закалатали. Немов у відповідь на цей німий заклик, хлопці круто повернули і, не розмикаючи лав, пішли на зближення.

На чолі взводу крокував Опі Делримпл, який вправним маневром відтіснив малолітніх злочинців Греді Меткафа і зайняв позицію перед дівчатами.

— Дррастуйте, леді, — мовив він. — Я й мої дррузі запрошуємо вас до столу.

— Південний акцент! — вигукнула Комфорт Гудпасчер, радісно плескаючи в долоні. — Ой, здуріти можна, справжній південний акцент!

— Дозвольте запрропонувати вам ррруку, мадам, — мовив Опі й повів Комфорт до столу закусок.

За ним рушили інші вояки, ведучи на буксирі тубільних краль, не звертаючи жодної уваги на Греді Меткафа та його похмурих посіпак, яким зараз дуже хотілося вийти надвір і добре виплюватись.

— Чим вас почастувати, мадам? — запитав Опі у Комфорт.

— Візьміть пару сосисок, — відповіла Комфорт. — Я щойно їла.

— Він дістав їй сосиски й наклав собі повну тарілку картоплі.

— Як вам подобається Патнем-Лендінг? — запитала Комфорт.

— Чудове містечко, — мовив Опі і, сумно зітхнувши, додав: — Але, на жаль, вона залишилася вдома.

— Хто вона?

— Моя крихітка.

— О! — з повагою мовила Комфорт.

Опі зітхнув ще кілька разів.

— Ви давно вже не бачились з нею? — запитала Комфорт.

— Давно.

— А коли сподіваєтесь побачитись?

— Не скоро.

— Може, вона вже й не ваша, — з надією мовила Комфорт.

— Може, — зітхнув Опі й витер набіглу сльозу.

— Бідолаха, — мовила Комфорт, намагаючись бути тактовною.

— Так, це правда, — раптом посміхнувся Опі. — Але біля вас я почуваю себе щасливим. Ви, мадам, розігнали мій смуток, як літнє сонце — ранковий туман.

— О, я здурію! — захоплено вигукнула Комфорт. — Це ж справжня поезія. Як ті вірші, що я їх недавно послала Елвісу Преслі!

— Елвіс дуже любить поезію, — сказав Опі. — Він не раз казав мені, що від хорошого вірша його завжди сльоза проймає.

Комфорт приголомшено вирячила очі на нього.

— Ви знаєте Елвіса? — благоговійним шепотом запитала вона.

— Не так близько, як мені б хотілося, — відповів Опі. — Вся біда в тому, що ми завжди виступали в різних містах.

— Ви, — ледве чутно промовила вона, хапаючи Опі за рукав, — ви музикант?

— Я співак-самородок, — скромно відповів він.

— Ні, я не витримаю, — закричала Комфорт у пориві екстазу, — це якесь чудо, а не хлопець!

— Гей, чуєш, — мовив Греді Меткаф, підходячи ззаду до Комфорт і плескаючи її по плечу. — Нам треба побалакати.

— Іди ти під три чорти! — нетерпляче вигукнула Комфорт.

— Ну-ну, спокійніше, — сказав Греді, беручи її за руку. — Сьогодні ти обіцяла дати мені відповідь. Пам'ятаєш?

— Згинь, малявко! — роздратовано вишкірилась Комфорт. — Киш-кишшш!

— Ну, пожартувала й годі, — мовив Греді. — Кінчай комедію, пішли! Чуєш?

— Дррруже, — приємно посміхнувся Опі, — мені здається, що дама не бажає йти з вами.

— Заткни пельку, солдафоне!

— Хлопче, забирайся звідси, поки не пізно! — мовив Опі.

— Я? — спитав Греді.

— Ти! — відповів Опі.

— За спиною Греді раптом виросла група чорних шкіряних курток.

— Я???! — вже голосніше запитав Греді.

— Ти!!! — відповів Опі, почувши позад себе стукіт кованих черевиків.

Греді зміряв поглядом кремезну статуру Опі, глянув на його рішуче обличчя, зиркнув на солдатів, що грізно вишикувались за ним, чекаючи команди. Потім оглянув своїх малолітніх злочинців, які понуро похнюпились, скоса позираючи на двері, круто повернувся і відійшов. За ним, не підводячи голів, попленталась уся когорта.

Зупинившись у протилежному кінці зали, малолітні злочинці розпочали воєнну нараду.

— Якщо ці жевжики гадають, що їм можна вриватись до чужого міста і серед білого дня відбивати дівок, то вони помиляються, — з погрозою мовив Греді.

— Правильно! — вигукнули Чарлі, Уоллі, Ед і Фред.

— Ми цього нікому не подаруємо! — сказав Греді.

— Нізащо в світі! — вигукнули Чарлі, Уоллі, Ед і Фред.

— Якщо вони шукають лиха, то, їй-богу, вони його матимуть! — сказав Греді.

— Так! — мовили Чарлі, Уоллі, Фред.

А Ед, обачливішій за інших, спитав:

— А що вони матимуть, га?

— Прочухана! — заявив Греді.

— А!.. — мовили малолітні злочинці без помітного ентузіазму.

— Що, злякались? — запитав Греді, пильно оглядаючи свою команду.

— Звісно, ні, — відповів Чарлі. — Я люблю добрячу бійку. Та навіщо битися з цими солдафонами? Я певний, що не мине й тижня, як наші кралі самі прибіжать до нас. Сьогодні вони ж уперше побачили мундири. Треба почекати, поки їм це не набридне.

— Почекати? — з сумнівом запитав Греді.

— Ну, звичайно! — з запалом підтримали цю думку Уоллі, Ед та Фред.

— Можливо, ви маєте рацію, — погодився Греді. — Але, — похмуро додав він, — краще, якщо це буде недовго. Інакше проллється кров — солдатська кров.

— Привіт, хлопці! — гукнув лейтенант Гвідо ді Маджо, проходячи мимо. — Ви добре закусили?

— Еге ж, — сказали вони.

— От і чудово, — мовив Гвідо й пішов до Меггі Ларкін, яка саме готувала пунш.

— Хеллоу, люба, — сказав він, ніжно посміхаючись.

— Хеллоу, коханий, — весело посміхнулася Меггі. — Чудова зустріч, правда?

— Атож, — погодився Гвідо. — Я спочатку трохи хвилювався.

— За капітана Хоксі? — запитала Меггі. — Даремно — він справжнє ягнятко Я весь час стежу за ним. Він так чемно з усіма розмовляє!

— Я знав, що патнем-лендінгці йому сподобаються, як тільки він познайомиться з ними, — сказав Гвідо

— А твої солдати — як лялечки! — мовила Меггі. — Любо глянути.

— Ще б пак, — кивнув головою Гвідо. — Хоч зараз на парад.

— Що стосується зв'язку з населенням, — зауважила Меггі, — то хвилюватись нічого.

— А знаєш, — мовив Гвідо з посмішкою, що нагадувала маску комедії, — мені здається, що ти маєш рацію!

19

Гвідо ді Маджо, похмурий, немов маска трагедії, зігнувшись сидів у дагауті бейзбольного стадіону Малої ліги на Баранячому узбережжі. Маска комедії недовго трималась на його обличчі. Точніше кажучи, вона злетіла на другий день після зустрічі з городянами, коли усміхнений Гвідо увійшов до кабінету Уолкера Хоксі й бадьоро промовив:

— Ну, сер, як вам сподобалась вчорашня гулянка? Правда, здорово?!

— Гррр, — відповів Уолкер.

— Я ніколи не сумнівався, що все буде гаразд, — вів своє Гвідо. — Адже між нами й городянами не існує жодних суперечностей. Ми трохи поступаємось, вони трохи поступаються, — і ніяких тобі конфліктів.

— Рррр, — мовив Уолкер.

— Учора багато хто з городян цікавився, коли можна буде прийти до нас і оглянути батарею, — сказав Гвідо. — Коли, на вашу думку, краще всього влаштувати день відкритих дверей? Га, сер?

— Не раніше, як після моєї смерті, — відповів капітан.

— Ха-ха, — мовив Гвідо. — Ні, серйозно, сер, адже я їм пообіцяв день відкритих дверей, і треба призначити дату.

— Слухай, синку, — сказав Уолкер, — і слухай як слід. Ти можеш скільки завгодно водити за ніс цих смердючих комерсантів, але запам'ятай одне — поки я живий, на цій базі не буде їхньої ноги. Зрозумів?

— Але ж, сер... — почав був Гвідо.

— Якщо ти не хочеш довіку чистити клозети, не нагадуй мені більше про відкриті двері, — відрубав Уолкер. — А тепер забирайся геть!

Це був перший удар по солодких ілюзіях Гвідо. Другий удар, значно сильніший, спостиг його через два тижні, коли почалася історія з Високими Горіхами.

Якось вранці Уолкер викликав Гвідо на СБК.

— Гляньте на екран, — сказав він. — Що то за хвости теліпаються ось тут — ярдів за п'ятсот на північ від бази?

Гвідо нахмурив чоло.

— А-а-а! — раптом здогадався він. — Та це ж, мабуть, Високі Горіхи!

— Що? — запитав Уолкер.

— Міський парк, — відповів Гвідо. — Краса й гордість Патнем-Лендінга. Тут ростуть найкращі горіхи в усій Новій Англії. Деякі з них досягають сотні футів заввишки.

— Доведеться їх вкоротити, — бовкнув Уолкер

— Га?! — підскочив Гвідо.

— Вони заважають радарові, йолопе! — вигукнув Уолкер.

— Слухайте, сер, — мовив блідий, як смерть, Гвідо, облизуючи пересохлі губи. — Може, ми трохи піднімемо радарні установки?

— Ні-і-і! — гаркнув Уолкер. — Іди скажи своїм паршивим комерсантам, що, коли вони не вкоротять дерев, я накажу солдатам зрізати їх під самий корінь.

— Слухаю, сер, — похмуро буркнув Гвідо, почуваючи, що зв'язки з населенням навряд чи поліпшаться, коли знамениті Високі Горіхи стануть Зрізаними Горіхами.

Третього удару Гвідо зазнав уже не від Уолкера Хоксі, а від коханої Меггі Ларкін, і спричинилася до нього не військова служба, а Мала бейзбольна ліга.

Меггі непокоїла Гвідо з самого початку бейзбольного сезону. Вірна своєму слову, вона з ентузіазмом взялася допомагати йому організувати "Ракети", як охрестило місто його команду. Меггі вела рахунок, підганяла гравців, годувала їх сендвічами, і вдячні хлопчаки відповіли на це низкою блискучих перемог.

Проте Гвідо ніколи не залишало тривожне передчуття неминучого лиха. "Якщо скласти докупи два таких нестійких елементи, як Меггі й діти, то щохвилини можеш чекати вибуху", — похмуро думав він. І вибух стався.

Почалося це з того, що запал Меггі раптом пішов на спад, на чолі все частіше стала набігати зморшка, і в їхніх взаєминах з'явився неприємний холодок.

Невдовзі Меггі перестала вести рахунок, потім перестала заохочувати гравців криками "давай!" і "бий!", далі перестала напучувати їх перед матчем і, врешті, зовсім перестала приходити на стадіон.

— Що трапилось, люба? — наважився якось запитати Гвідо.

— Я не хочу про це говорити, — сухо відповіла Меггі.

— Але рано чи пізно ти все одно заговориш, — зауважив Гвідо. — Кажи краще зразу.

— Гаразд, — мовила Меггі, глянувши на нього блискучими від сліз очима. — Гвідо, я добре пам'ятаю, що пообіцяла тобі допомагати в справах Малої безбольної ліги.