Хлопці, наших б'ють - Сторінка 8

— Я не збираюся викидати півмільйона доларів на якусь там фабрику переробки покидьків. Але сьогодні ця клята О'Шіл гратиме зниженні витрат. Вона вигадала якийсь новий трюк і вже перетягла на свій бік чимало громадян. Нам слід було б щось придумати.

Меннінг Соу, який мовчав до цього часу, раптом розкрив рота.

— Пусте! — бовкнув він.

Всі враз повернулись і запитливо глянули на нього.

— Пусте? — недовірливо перепитав Ісаак. — А ти знаєш, що вона може зібрати більше двох третин голосів?

— Пусте! — повторив Меннінг.

Меннінг, тобі, мабуть, відомо щось таке, чого ми не знаємо? — сказав Ісаак, не зводячи з першого старійшини пильних очей.

— Мг! — відповів Меннінг.

— Ти нам скажеш?

— Мм!

— Чому?

— Це довга історія, і мені доведеться викладати її на зборах. Безглуздо розповідати те ж саме двічі!

— Зрозуміло. Але про фабрику переробки покидьків можна не турбуватись? — наполягав Ісаак.

— Мг!

— Гаразд! — знизав плечима Ісаак. — Коли ти такий впевнений... Перейдімо до другого питання: ще одна скажена дама з місією. Лора Бошам хоче, щоб місто взяло шефство над постановкою народної драми четвертого липня.

— А це що за чортівня? — поцікавився лікар.

— Історичне видовище, — відповів Ісаак. — І не якась там абищиця — потрібно буде більша сотні дійових осіб!

— Що ж вони робитимуть? — запитав Мінтон.

— Відтворюватимуть висадку англійців на Баранячому узбережжі в 1778 році, — відповів Ісаак. — І, щоб я не встав з цього місця, справжня висадка обійшлася значно дешевше. Місіс Бошам вимагає п'ятдесят мундирів англійських солдатів, п'ятдесят костюмів народної міліції, сотню мушкетів, сотню шабель, три баркаси, дві польові гармати, і один бог знає, що може ще забандюритись цій дурепі!

— Пусте! — буркнув Меннінг.

— Пусте? — спитав Ісаак.

— Мг!

Ісаак пильно глянув йому в очі.

— Ти певний?

— Мг!

— Справді?

— Я ж сказав! — відрубав Меннінг.

Ісаак знизав плечима.

— Гаразд, Меннінг. Перейдемо до третього питання. Ще одна з міських активісток — Грейс Беннермен — пропонуватиме поновити на роботі вчительку, яка навчала другокласників розпусти.

— Невже хтось підтримує цю пропозицію? — недовірливо запитав Мінтон.

— Кожна "передова" домогосподарка в місті, — відповів Ісаак. — Вони вже цілий тиждень пишуть листівки, складають петиції, виголошують промови і оббивають пороги редакції.

— Пусте! — сказав Меннінг.

— Годі, Меннінг, — рішуче промовив Ісаак. — Викладай свою таємницю!

Всі з'юрмилися навколо першого старійшини.

— Ну, Меннінг, в чім річ?

— Що сталося?

— Чого це ти так кокошишся?

Меннінг підвівся.

— Ну. годі, — коротко кинув він. — Час уже йти на збори.

Перший старійшина бадьоро рушив до виходу, а за ним почвалала вся п'ятірка, зачудовано ,хитаючи головами. Коли вони проходили проз сходи, Ісаак раптом зупинився.

— Ідіть, хлопці, — мовив він до когорти, — я вас дожену.

Почувши, як грюкнули двері, Ісаак задер голову і гукнув:

— Комфорт!

— Що, татуську?

— Я йду на збори.

— Колосально!

— Роби домашнє завдання, чула?!

— Жартуєш!

— І не здумай вештатися з хлопцями!

— Ти душка, татуську!

— На добраніч.

— Три ха-ха.

Ісаак поморщився і побіг наздоганяти друзів.

Сума площ квадратів, побудованих на катетах прямокутного трикутника, дорівнює шпилькам на підборах моїх голубих шведських туфель, — промовила Комфорт і з серцем жбурнула підручник у найдальший куток кімнати. — Нудьга, — додала вона, повертаючись на спину і розглядаючи педикюр. — Все остогидло. Геометрія. Міські збори. Батько. Пальці на ногах. Усе.

Раптом під вікном лунко стрельнула вихлопна труба, пронизливо заскреготіли гальма і вечірній морок розітнув могутній рев клаксона.

— О боже! — простогнала Комфорт. — Його ще тільки бракувало!

Вона встала і ліниво підійшла до вікна. Внизу, на вулиці, за рулем саморобного автомобіля, гордовито відкинувшись, сидів Греді Меткаф, ватажок патнем-лендінзьких малолітніх злочинців. (Термін "малолітній злочинець" вживається тут фігурально. Зовні Греді нічим не нагадував тих худорлявих холеричних синів трущоб, якими переповнені дитячі колонії Америки. Він скоріше був добре відгодованим крихкотілим флегматиком. Греді народився і зріс у будинку, який разом з двома акрами прилеглої до нього землі коштував не менш сорока тисяч доларів, і від одного лише вигляду фінки він, мабуть, на все життя став би заїкою. Греді був членом нової секти малолітніх злочинців-анархістів, на чолі якої стояли Елвіс Преслі та дух покійного Джеймса Діна. Умови прийому до неї були максимально демократичні. Кожен хлопець міг вступити до славних лав малолітніх злочинців, навіть якщо йому і не пощастило народитися в трущобах; єдине, що від нього вимагалось, це нічим не відрізнятися од справжніх синів трущоб.

І якщо в нього на голові був кок, а на щоках довгі, аж за вуха, бачки, якщо він забув граматику, носив зелені дудочки-штани з широкими закотами, ніколи не виконував домашніх завдань і багато плювався, то йому прощалось усе — навіть найшляхетніше походження).

Геть звідси! — мовила Комфорт, висунувшись у вікно. З усіх зальотників школи імені Вебстера цей був найнастирливіший. Ще не минуло й тижня, як вона вліпила йому добрячого ляща, і ось він знову тут!

Геть звідси! — повторила вона.

Не звертаючи жодної уваги на таку зустріч, Греді поважно вийшов з машини, дістав сигарету, чиркнув сірником по нігтю на великому пальці, закурив, узявся в боки, примружив повіки, заклав пальці за широкий, весь в мідяних кнопках пояс і чвиркнув слиною на тротуар.

— Що ти там шепочеш, крихто? — озвався він. — Давай краще махнемо за місто.

— А як уроки?

— Уроки для бовдурів, — кинув Греді. — Виходь поїдемо трохи розважимось.

— З тобою? — вигукнула Комфорт. — Щезни, малявко!

— Не свисти, — ображено промовив він.

— Ти безголовий йолоп, — сказала Комфорт, — і я ненавиджу тебе всіма фібрами душі!

— Брехня, — обурився Греді. — Я все розумію. Ти в мені душі не чуєш і просто боїшся за себе. Що, з'їла?

— Три ха-ха! — відповіла Комфорт.

— Це ще не все, — додав він. — Рівно через три місяці ти будеш моєю.

— Хлопче, ти часом не мариш?

— Факт! Не може бути жодних сумнівів. Рівно через три місяці ти бігатимеш за мною по п'ятах. І знаєш чому?

— Тобі, мабуть, зроблять пластичну операцію? — спитала Комфорт.

— В мене буде мотоцикл, — відповів Греді.

— Хм! — глибокодумно зауважила Комфорт. Це справді докорінно змінювало ситуацію. — А чому ти мусиш чекати так довго?

— Бо лише через три місяці мені сповниться вісімнадцять, і предки пообіцяли подарувати мені "харлея" на день народження... якщо тільки я здам математику.

— Тоді забудь про нього, — сумно відказала Комфорт . — Я цілий вечір б'юся над цими клятими піфагоровими штаньми, і все марно.

— Може, ми допомогли б одне одному? — запропонував Греді.

— Це ідея, — відповіла вона. — Заходь.

— Ні, краще ти вийди. Ми б спочатку трохи покаталися, підживилися, а потім взялися б і за геометрію.

Комфорт зітхнула. Отже, буде ще один вечір залицяння... Проте яке це має значення? А сидіти на самоті в порожньому будинку так тоскно.

— Я спускаюсь, — мовила вона.

5

Дехто твердив, що це результат утоми металу, інші запевняли, що відмовило магнето, ще інші казали, що це звичайнісінька помилка пілотів. Не викликало сумнівів лише те, що в чотирьох віддалених один від одного пунктах земної кулі — в американському штаті Юта, в Західній Німеччині, на японському острові Окінава і в австралійській провінції Наталь — чотири транспортні літаки військово-повітряних сил США типу "С-124" зазнали аварії впродовж одного тижня.

Пентагон почав термінове розслідування. А поки що на всі американські військові аеродроми в багатьох країнах світу надійшов категоричний наказ про негайне приземлення всіх "С-124". Одного з "С-124" на трасі Мітчел — Фербенкс, Аляска, цей наказ наздогнав у повітрі. Зробивши поворот на повних сто вісімдесят градусів, літак благополучно приземлився на Мітчельському аеродромі, і з нього вийшов пасажир по імені Гвідо ді Маджо з щасливою посмішкою людини, страту якої тимчасово відкладено.

— Це воля божа! — вигукнув Гвідо, через тридцять хвилин влітаючи до кабінету майора Альберта Р. Мак-Ествея, ад'ютанта начальника гарнізону в форті Тоттен. — Хіба ж я не казав, що я створений не для Аляски? Раджу вам більше не. намагатись відправити мене туди. Ви кидаєте виклик Всевишньому!

— Рискну й на це! — мовив майор.

— Сер, гляньте на мене, — перейшов на серйозний тон Гвідо. — Ну, хіба ж не гарний, не розумний, не вправний, не симпатичний?

— Не заперечую, — мовив майор, — і, головне, настирливий.

— Правильно! — кивнув головою Гвідо, — Чому ж ви не пошлете мене в Нью-Йорк, Бостон або Вашінгтон? Невже ви вважаєте, що таким офіцерським кадрам, як я, місце у мерзлій тундрі?

— Ви вгадали, — хихикнув майор.

— Сер!

— Не сьогодні-завтра буде другий літак — ви полетите на ньому.

— Сер!

— На добраніч, лейтенанте!

— О'кей, я полечу, — схлипнув Гвідо. — Але не сподівайтесь, що я віддам вам честь.

Він вийшов з кабінету, добрів до найближчої телефонної будки і замовив розмову з Патнем-Лендінгом. Цей обряд він виконував двічі на день, відколи прибув у форт Тоттен, і завжди з однаковим успіхом: як тільки Меггі впізнавала його голос, вона рвучко вішала трубку. Проте сьогодні результат був інший. Меггі була в Беннерменів, і трубки ніхто не зняв.

З добірною лайкою на вустах Гвідо переступив поріг казино і, не тямлячи себе од відчаю та гніву, увірвався в бар. Тут не було нікого, крім бармена та самотнього капітана, що зігнувся над склянкою віскі з содовою в протилежному кутку зали.

Гвідо бачив капітана вперше, проте впевнено підійшов до нього і без будь-яких преамбул сказав:

— Давайте домовимось, капітане: у мене сьогодні немає жодної охоти розмовляти. О'кей?

— О'кей, — мовив капітан, байдуже зиркнувши на Гвідо. — У мене теж.

Це був дебелий, м'язистий чолов'яга років під сорок. Його груди прикрашали три колодки орденських стрічок, заслужених на фронтах корейської та другої світової війни. В нього було коротко підстрижене волосся, товста шия, міцні щелепи і світло-блакитні очі, що виблискували, як дві крижані скалки.

— Я не хочу вас образити, — сказав Гвідо вже трохи м'якшим голосом. — Я нічого не маю проти вас особисто. Просто в мене тяжко на серці.

— О'кей, — буркнув капітан і одвернувся до склянки.

— Мене звуть Гвідо ді Маджо, — мовив Гвідо.

Капітан деякий час непорушно сидів над віскі і, нарешті, обернувшись до Гвідо, коротко сказав:

— Уолкер Хоксі.

Гвідо простяг руку.