Хлопець із пекла - Сторінка 13

Гаразд. А шторка піднята, і ніша ця так світлом і сяє мені у вічі. Зміїне молоко! Я озирнувся і хап зі столу зіжмакану серветку… Скотив її в кульку між долонями і жбурнув у нішу — здалека жбурнув про всяк випадок, мало там чого. Ні, все нормально. Лежить собі папірець, нічого йому не робиться. Тоді я обережненько узявся за цю шторку та потягнув її вниз. Шторка легенько зрушилась, просто-таки сама пішла. Клац! І, як і належить, загуділо, загорілася жовта лампа. Ну, Кіт! Потягнув я шторку вгору. Справді. Дві паперові кульки. Я їх звідти виделкою обережно вигріб, дивлюсь — однакові. Тобто однаковісінькі! Відрізнити абсолютно неможливо. Я їх і так дивився, і сяк, і на просвіт — навіть, дурило, понюхав… Однакові.

Що ж це виходить? Золотий би мені зараз, і я ходив би в мільйонерах. Почав я нишпорити по кишенях. Ну, не золотий, думаю, то хоча б гріш мідний… Нема гроша. І тут намацую я свій єдиний патрон. Унітарний патрон калібру вісім і одна десята. Ні, навіть у цю мить я ще не усвідомлював, що тут до чого. Просто подумав: коли вже грошей немає, то хоч патронів нароблю, вони теж грошей варті.

І тільки як у ніші переді мною заблищало міддю шістнадцять штучок, тільки тоді до мене нарешті дійшло: шістнадцять патронів — та це ж ціла обойма! Повний магазин, хлопці та дівчатка!

Стою я перед цим ящиком, дивлюся на свої патрончики, і такі цікаві думки в голові моїй блукають, що я негайно спохопився і роззирнувся довкіл, чи не підслуховує та не підглядає хто за мною. Гарну машину вони собі тут придумали, годі й казати. Корисна машина. Багато всякого добра я в них побачив, але таку ось корисну річ тільки вдруге бачу. (Перша — це Драмба, звичайно.) Ну що ж, дякую. Зібрав я патрончики свої, зсипав їх у кишеню куртки, відтягнули вони мені кишеню, і відчув я, хлопці та дівчатка, ніби, засяяло нарешті щось переді мною вдалині.

Машинкою цією я потім ще не раз користувався. Збільшував потроху запас патронів; гудзик у мене відірвався — і я про всяк випадок гудзиків собі формених два комплекти наробив; ну й ще там дещицю. Спочатку я остерігався, та потім геть знахабнів: вони поряд за столом їдять та гелгочуть, а я стою собі біля ящика та знай клацаю шторкою. І хоч би хто увагу звернув! Безпечний люд, важко зрозуміти, як це вони збираються нашою планетою керувати при такій своїй безпечності. Та їх у нас складаними ножичками різати будуть. Адже ж я тут просто в них на очах міг би всю їхню секретну документацію скопіювати. Була б документація… Вони ж на мене ну зовсім ніякої уваги не звертали. Хочеш підслуховувати — підслуховуй, хочеш підглядати — підглядай… Так, дехто гляне неуважно, всміхнеться тобі і — знову гелготіти. Аж прикро навіть, зміїне молоко! Все ж таки я — Бійцівський Кіт його високості, не шпана яка-небудь дрібна, переді мною такі-от шпаки з тротуару сходили ще й капелюха знімали… Щоправда, не кожного дня знімали, а тільки в дні тезоіменитства, та байдуже. Так і кортіло мені стати якось у дверях і гаркнути по-гепардівськи: "Стр-рунко! Очі на мене, неміч тарганяча!" Тоді б заметушились! Потім я, звичайно, заборонив собі на ці теми міркувати. Я не маю права свою гідність принижувати. Навіть подумки. Нехай усе іде як іде. Мені самому всіх їх по стійці "струнко" все одно не переставити. Та й немає переді мною такого завдання…

Корній мій у ці дні геть змарнів. Мало того, що йому це гелготіння треба було регулювати, так ще й звалилися на нього особисті неприємності. Всього я, звичайно, не знаю, та от якось повернувсь я під вечір зі ставів — стомлений, спітнілий, ноги гудуть, — викупався й завалився у траву під кущами, де мене ніхто не бачить, а я всіх бачу. Тобто бачити особливо не було кого — хто залишався, ті всі сиділи в Корнієвому кабінеті, була в них там чергова нарада, — а в саду було порожньо. І тут двері нуль-кабіни розчиняються, й виходить звідти чоловік, якого я досі тут ніколи не бачив. По-перше, одяг на ньому. Котрі наші — вони все більше в комбінезонах або в барвистих таких сорочках із написами на спині. А цей — не знаю навіть, як визначити. Щось таке на ньому строге, статечне. Матеріальчик сірий, зрозумів? — стильний, і відразу видно, що не кожному такий по кишені. Аристократ. По-друге, обличчя. Тут я пояснити вже зовсім не вмію. Ну, волосся чорне, очі сині — не в цьому справа. Нагадав він мені чимось того рум'яного лікаря, який мене відходив, хоч цей був зовсім не рум'яний і вже ніяк не добряк. Вираз однаковий, чи що?.. В наших такого виразу я не бачив, наші або веселі, або заклопотані, а цей… ні, не знаю, як сказати.

Словом, вийшов він із кабіни, пройшов так рішучо повз мене і — в дім. Чую: гелготіння в кабінеті враз затихло. Хто ж це такий до нас завітав, гадаю. Вище начальство? В цивільному? І стало мені страх як цікаво. От, думаю, взяти б такого в заручники. Велику справу можна було би прокрутити… І почав я собі уявляти в усіх подробицях, як я цю справу прокручую, — уява, значить, у мене розігралася. Потім спохопився. В кабінеті вже знову гелготять, і тут на сходи виходять двоє — Корній і цей самий аристократ. Спускаються і повільно рухаються доріжкою назад до нуль-кабіни. Мовчать. В аристократа обличчя замкнуте, рот у лінійку стиснутий, голову несе високо. Генерал, хоч і молодий. А Корній мій голову звісив, дивиться під ноги й губи кусає. Засмучений.

Я лиш устиг подумати, що й на Корнія тут, видно, знайшлась управа, як вони зупиняються зовсім неподалік від мене, і Корній каже:

— Ну що ж… Дякую, що прийшов.

Аристократ мовчить. Лише плечима легенько повів, а сам дивиться вбік.

— Ти знаєш, я завжди радий бачити тебе, — каже Корній. — Нехай навіть отак, нашвидкуруч. Я ж розумію, ти дуже заклопотаний…

— Не треба, — каже аристократ з прикрістю. — Не треба. Давай краще прощатися.

— Давай, — каже Корній.

І з такою покорою він це сказав, що мені аж страшно стало.

— І ось що, — каже аристократ. Твердо так каже, неприємно. — Мене тепер довго не буде. Мати залишається сама. Я вимагаю: облиш її мучити. Раніше я про це не говорив, бо раніше я був поруч і… Одним словом, роби що хочеш, але мучити її облиш!

Корній щось сказав, майже прошепотів — так тихо, що я не вловив його слів.

— Можеш! — каже аристократ з притиском. — Можеш поїхати, можеш зникнути… Всі ці… всі ці твої заняття … З якого дива вони цінніші за її щастя?

— Це зовсім різні речі, — каже Корній з якимось тихим відчаєм. — Ти просто не розумієш, Андрію…

Я мало не підстрибнув у кущах. Ну зрозуміло ж — ніякий це не начальник і не генерал. Це ж його син, вони навіть схожі!

— Я не можу поїхати, — продовжує Корній. — Я не можу зникнути. Це нічого не змінить. Ти думаєш: око не бачить, душа не болить. Це не так. Постарайся зрозуміти: несила тут щось зробити. Це доля. Розумієш? Доля.

Цей самий Андрій задер голову, поглянув на батька зневажливо, ніби плюнути в нього хотів, аж раптом його аристократичне обличчя жалібно затремтіло — от-от заридає, він якось недоладно махнув рукою і, нічого не кажучи, щодуху попрямував до нуль-кабіни.

— Бережи себе! — гукнув йому вслід Корній, але того вже не було.

Тоді Корній повернувся й пішов у дім. На сходах він постояв якийсь час — не менше хвилини, напевно, стояв, наче збираючись із силами та думками, — потім розпростав плечі і тільки після цього переступив через поріг.

Такі от справи! Напосілися на чоловіка. І дружина ця, і син — обидва гарні. І чого напосілися? Незрозуміло ж, що їм від нього треба. Гаразд, не моє це діло. Тільки шкода його. Я б, звісно, на його місці накидав цьому синочкові плюхів, щоб знав своє місце і не встрявав, та тільки на Корнія це не схоже. Тобто не схоже, щоб він кому-небудь міг плюхів накидати… вірніше, плюхів він накидати міг би, по-моєму, кому завгодно, сила та спритність у нього неймовірні. Бачив я раз, як вони вовтузились біля басейну — Корній, а проти нього троє його цих… ну, офіцерів, абощо… Як він їх кидав! Це ж любо було глянути. Тож стосовно плюхів ви будьте спокійні. Але тут справа в тому, що без крайньої потреби він нікому плюхів не стане накидати… не те що плюхів, різкого слова від нього не почуєш… Хоча, з іншого боку, звичайно, був один випадок… Якось раз поткнувся я до нього в кабінет — не пам'ятаю, навіщо. Чи то книжку якусь узяти, чи то стрічку для проектора. Одним словом, того дня йшов дощ. Поткнувся і потрапив раптом у цілковиту пітьму. Я навіть засумнівався. Не було ще такого, щоб я в оцьому домі посеред білого дня потрапляв у темне приміщення. Може, мене помилково до якоїсь комірчини занесло? І раптом звідти, з пітьми, голос Корніїв:

— Проженіть ще раз від самого початку…

Тоді я ступив крок уперед. Стіна за мною затяглась, і стало геть темно, як у нічному тирі. Я витягнув перед себе руки, щоб не торохнутись об що-небудь, двох кроків не ступив — заплутався пальцями в якійсь матерії. Я навіть здригнувся від несподіванки. Що ще за матерія? Звідки вона тут, у кабінеті? Ніколи її тут раніше не було. І раптом чую голоси, і щойно я ці голоси зачув, то про матерію і думати забув, і завмер, і дихати перестав.

Я відразу зрозумів, що розмовляють імперською. Я це їхнє хурли-мурли де хочеш упізнаю, сипіння це пискляве. Розмовляли двоє: один — нормальний щуроїд, так би й різонув його з автомата, а другий… ви, хлопці та дівчатка, не повірите, я спершу сам не повірив. Другий був Корній. Ну справді — його голос. Тільки розмовляв він, по-перше, по-імперському, а по-друге, на таких басах, яких я досі не те щоб від Корнія — взагалі на цій планеті ні від кого не чував. Це, хлопці та дівчатка, був справжній допит, от що це було. Я цих допитів набачився, знаю, як там розмовляють. Тут помилки бути не може. Корній йому так люто: гррум-тррум-бррум! А той, боягуз паскудний, йому у відповідь жалібно: хурли-мурли, хурли-мурли… Зраділо моє серце, чесне слово.

Розумів от, на жаль, я лише з п'ятого на десяте, та й те, що розумів, до мене якось не доходило по-справжньому. Виходило ніби, що цей щуроїд — не простий солдат чи, скажімо, міщанин, а якесь велике цабе. Може, маршал, а може, й міністр. І їхня розмова постійно велася про корпуси та про армії, а також про становище в столиці. Тобто я це збагнув тому, що слова "корпус", "армія", "столиця" мені знайомі, а вони весь час повторювались.